УДК 338.45

Ганна Володимирівна Ортіна,

докторант Академії фінансового управління

Міністерства фінансів України

МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ АНТИКРИЗОВОГО РОЗВИТКУ РЕАЛЬНОГО СЕКТОРУ ЕКОНОМІКИ

Економічна політика є сукупністю політичних, правових і економічних заходів, що робляться державою для цілеспрямованого і планомірного вирішення головних проблем, що стоять перед національною економікою: економічне зростання, накопичення, споживання, інвестиції, норма безробіття і ряд інших найважливіших економічних параметрів відтворення. Економічна політика реалізується через досягнення визначених цілей. На глобальному, вищому рівні слід позначити основну мету економіки - прагнення досягти максимального добробуту всього суспільства. Проте її достатньо важко кількісно сформулювати. Окрім основної мети існують цілі другого рівня: вільний розвиток суспільства; забезпечення правового порядку; зовнішня і внутрішня безпека.

Методи економічної політики класифікуються залежно від обраних критеріїв. Зокрема, за способом функціонування розрізняються методи прямого і непрямого впливу на економіку. З точки зору організаційно-інституційного підходу - економічні, адміністративні, інституційні методи.

Визначаючи шляхи забезпечення економічного зростання в Україні, в першу чергу звертаються до промисловості, оскільки частка цієї галузі в господарстві країни така велика, що застій в ній практично виключає економічне зростання. Ні сільське господарство, ні сфера послуг в нашій країні поки не здатні стати локомотивами економічного зростання. Тому забезпечення його в Україні неминуче починається з політики відродження і реструктуризації промисловості.

Метою промислової політики є досягнення ефективного промислового розвитку переважно непрямими методами державного регулювання, а в необхідних випадках – прямого управління, усунення всіх перешкод для економічного зростання в реальному секторі економіки, які не можуть бути вирішені природним ходом подій.

Мету промислової політики, на нашу думку, можна конкретизувати через загальнонаціональні задачі, основними з яких є: стимулювання конкурентоспроможного вітчизняного виробника, заохочення конкуренції, розвиток мотивації до продуктивної та інтенсивної праці; масштабний вихід на світові ринки продукції переробної промисловості, завоювання позицій українських товарів на зовнішніх ринках, поліпшення умов для кооперації українських і західних компаній в наукоємних галузях, приєднання українських виробників конкурентоспроможної продукції до глобальних виробничо-технологічних ланцюгів; заміщення імпортної продукції товарами місцевого виробництва; диверсифікація ВВП з випереджаючим розвитком переробного сектору промисловості і сектору високотехнологічних послуг, збільшення в експорті частки продукції з високим ступенем обробки і наукоємних послуг; створення режиму сприяння розвитку сфери виробництва товарів і послуг відповідно до потреб внутрішнього і світового ринків.

Задачі промислової політики не є самодостатніми, вони підпорядковані вимогам економічної політики в цілому. Досягнення цілей промислової політики здійснюється через вироблення пріоритетів і реалізацію заходів державного регулювання реального сектора економіки і спрямовано на формування ліберального ринкового середовища, яке в максимальному ступені сприяє зростанню ефективності виробництва і оптимізації структури сукупної пропозиції.

До таких заходів відносяться: створення законодавчих рамок і фіскальних важелів; формування організаційної структури; власне державна участь, яка може виражатися в прямій безпосередній участі в господарській діяльності; у регулюванні функціонування і розвитку промисловості.

Слід розрізняти активну і пасивну роль промислової політики. Активна роль промислової політики полягає в тому, щоб не просто виходити з динаміки сукупного платоспроможного попиту, а формувати його на основі маркетингових, технологічних і фінансово-інвестиційних зв'язків, виконувати лідируючу роль у зв'язку «держава-ринок». Пасивна роль промислової політики виявляється в тому випадку, якщо вона орієнтується тільки на поточні тенденції розвитку економіки.

Виробити промислову політику - значить визначити пріоритети, об'єкти дії і регулювання, процедури моніторингу і корегування. При цьому з описаного раніше арсеналу промислової політики вибирається те, що відповідає реальним умовам і можливостям. Тому задачі та інструментарій промислової політики повинні бути диференційовані відповідно до етапів ринкової трансформації реального сектора економіки. Вони не можуть бути однаковими в умовах кризи і стабілізації, постстабілізаційного відновлення і економічного зростання, активної структурної перебудови і включення в процеси глобалізації економіки.

В умовах кризового спаду виробництва завдання промислової політики можуть бути скорочені, групуючись навколо мети «виживання». На шляху пожвавлення промисловості, що досягається переважно безвитратними методами, а також частково методами ресурсними (критично необхідні бюджетні субсидії, диктовані, як правило, міркуваннями національної безпеки, кредитна емісія в цілях формування оборотних коштів і повнішого використання недіючих виробничих потужностей), можлива активізація промислової політики на основі все більш повного і поступово нарощуваного маневру ресурсами для підтримки пріоритетних галузей і видів виробництв, включаючи і високотехнологічні, наукоємкі. Можна буде переходити до активної селективної політики, а вона все в більшій мірі може орієнтуватися на зміну структури виробництва, на інноваційний тип розвитку виробництва. При цьому, звичайно, не відміняється продовження в нових умовах інформаційних, інституційних і макроекономічних заходів в підтримці реального сектора.