УДК 353.9:574 (075.8):323.174

Карташов Євген Григорович,

Народний депутат України,

кандидат філософських наук

ВИЗНАЧЕННЯ ПРІОРИТЕТІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ СТІЙКІСТЮ РЕГІОНАЛЬНИХ ЕКОЛОГО-ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ

Найбільший інтерес з позицій екологізації як частини цілісної системи соціально-економічного управління викликає концепція сталого розвитку, в якій екологічні і соціально-економічні прагнення у перспективі поєднуються. Стратегія розвитку пов’язується зі стратегією збереження довкілля, оскільки при відсутності системи обмежень тиск ринкових механізмів призводить до надексплуатації, зневаги суспільними потребами, деградації навколишнього середовища й швидкого виснаження природних ресурсів.

Найбільш суттєві проблеми в житті людей пов’язані з певною територією. Тому на першому місці в системі еколого-економічних інтересів стоять регіональні пріоритети. Проте цілі, функції, інтереси складових складної регіональної системи «природа-населення-господарство» не збігаються, що спричиняє конфлікт через протиріччя між галузями і територією, рівнем розвитку продуктивних сил і конкретних виробничих відносин, рівнем розвитку виробництва й зростаючими потребами населення, співвідношенням економічної, соціальної сфер і структурою споживання, містом і селом, протиріччя, пов’язані із запровадженням ринкових механізмів регулювання економіки, а також міжрегіональні протиріччя.

Процес формування нової національної екологічної політики є складним і довготривалим, що передбачає забезпечення збалансованості між соціально-економічним прогресом та збереженням довкілля, виходячи з потреб довгострокового розвитку країни на основі послідовного впровадження принципів сталого розвитку, зміни структури споживання, збереження, невиснажливого використання і відтворення природних ресурсів, екологічної безпеки. Такі положення мають бути реалізовано на основі стратегії сталого розвитку.

Слід зазначити, що розроблення стратегії сталого розвитку, довгострокових програм соціально-економічного розвитку та охорони навколишнього природного середовища країни, інших програм, регіональних і місцевих планів дій мають базуватися на таких основних загальних принципах сталого розвитку: природні ресурси, які належать її народові і становлять матеріальну основу його існування незалежно від форм власності, є обмеженими і мають використовуватися з урахуванням потреб нинішнього та майбутніх поколінь; використання природних ресурсів повинно базуватись на інтенсивному та наукоємному підходах; будь-яка антропогенна діяльність має узгоджуватися із законами природи та обмеженнями, які із цих законів випливають; екологічно орієнтоване виробництво має бути економічно ефективним; одержаний від господарської діяльності результат не може бути меншим від шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу; усі соціально-економічні перетворення повинні спрямовуватися на утвердження засад гуманізму, демократії і цінностей громадянського суспільства.

Загалом доктрина сталого розвитку являє системну соціальну доктрину, спрямовану на зміну відносин людини і природи задля розширення можливостей економічного зростання, формування скоординованої глобальної стратегії виживання людства, орієнтованої на збереження і відновлення природних спільнот у масштабах, необхідних для повернення до меж господарської місткості біосфери. До структури доктрини входить сукупність ідей, положень та постулатів різних наук (філософії, соціології, економіки, екології), які вже лягли в основу документів ООН – «Порядок денний на ХХІ століття» (Ріо-де-Жанейро, 1992р.), Конвенцій щодо змін клімату, збереження біорозмаїття, боротьби зі злиднями, загальноєвропейської стратегії сталого розвитку, національних стратегій країн, які підписали Ріо-де-Жанейрську декларацію та національних законів, через які впроваджуються стратегії розвитку країн. Доктрина сталого розвитку є основою нової суспільно-економічної моделі, яка йде на зміну панівній нині ліберальній доктрині, яка деградує, оскільки в її межах неможливо забезпечити вирішення проблеми виживання зростаючого людства.

Визнання екологічної безпеки рівнозначною, або навіть важливішою за військову, сприятиме уважнішому ставленню до проблем навколишнього середовища. В рамках стратегії поступального розвитку проблема збалансування економічного зростання та збереження довкілля є проблемою номер один. Якими б прекрасними не були сучасні рішення економічних проблем, вони одразу ж зазнають краху, якщо не вдасться поєднати їх із розв'язанням глобальних проблем. Природні підвалини життя вимагають всеохоплюючого захисту. Дієва охорона довкілля неможлива без міжнародного співробітництва у світових масштабах.

На сьогодні позитивний імідж країни потребує ефективної природоохоронної політики, адже відношення людини до природи – це не просто показник цивілізованості, а ще й турбота окремої нації про нашу планету. На зламі століть внесок людини до природоохоронної сфери повинен збільшитися до такої міри, щоб забезпечити наступним поколінням нормальні умови для існування. Незважаючи на науково-технічній прогрес та його беззаперечні здобутки, людство знаходиться на межі катастрофи. Тому безпека набуває нових вимірів – військова обороноздатність та потужність армії перестали бути чинниками, які захищають людину від загроз.

Це обумовлює необхідність для держави формувати зважену, науково обґрунтовану, далекоглядну політику екологічної безпеки, яка повинна реалізовуватися як змістовна та організаційна робота певних інституцій з метою реалізації прав громадян України на безпечне для життя й здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.