Педагогические науки/ 3. Методичсексие основы воспитательного процесса

к.п.н. Алексєєва Марія Ігорівна

Харківський національний єкономічний університет імені С. Кузнеця, Україна

Фізіологічні, психологічні та соціокультурні особливості студентського віку

Студентський вік є сенситивним періодом для розвитку основних соціогенних потенцій людини та являє собою особливий період життя людини. Заслуга самої постановки проблеми студентства як особливої соціально-психологічної й вікової категорії належить психологічній школі Б. Г. Анан’єва. У дослідженнях Л. А. Баранової, І. С. Кона, В. А. Якуніна, а також у роботах О. М. Леонт’єва, Л. Г. Подоляк та ін. накопичений великий емпіричний матеріал спостережень, приводяться результати експериментів і теоретичні узагальнення по цій проблемі.

Вища освіта впливає на психіку людини, розвиток його особистості. За час навчання у ВНЗ при наявності сприятливих умов у студентів відбувається розвиток усіх рівнів психіки. Вони визначають спрямованість розуму людини, тобто формують склад мислення, що характеризує професійну спрямованість особистості.

Відповідно до “Великого психологічного словника”, особистість (англ. рersonality; від лат. persona – особистість) – людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуально-неповторного. Людина відрізняється від усіх інших живих істот своєю свідомістю, мовленнєвою діяльністю, за допомогою яких вона сама впливає на довкілля та змінює його у власних інтересах. Індивід у своєму розвитку випробовує соціально обумовлену потребу «бути особистістю», тобто включати себе у життєдіяльність інших людей, продовжуючи своє існування в них, і виявляє здатність «бути особистістю», реалізовану у соціально значимій діяльності. Розвиток особистості відбувається у діяльності та спілкуванні, в умовах соціалізації індивіда і цілеспрямованого виховання. Завданням виховання є всебічний і гармонійний розвиток особистості людини [1, с. 265]. Особистість – явище багатовимірюване й унікальне. І навіть власний вибір може бути різним у залежності від конкретних умов, оточення, часу, місця. Для особистості студента характерним є активний розвиток моральних і естетичних почуттів, посилення свідомих мотивів поведінки, цілеспрямованості, рішучості й наполегливості, самостійності та ініціативності, вміння володіти собою. Підвищується інтерес до моральних проблем (цілі та сенс життя, обов’язок і відповідальність, любов і дружба та ін.).

Безумовно, в процесі формування особистості немає дрібниць. Тут все щось важить, означає. Зупинимось на основних важелях.

Важливим складником виховання є відбір змісту: що треба, корисно знати, як скористатися знанням, щоб домогтись успіху в житті. Нещасливі людські долі, війни, соціальні й природні катаклізми – то є брак виховання. Бо, як справедливо написав К. А. Гельвецій: «виховання може все», а людина, якщо її відповідним чином виховувати – навчати, давати освіту, «може все плюс ще стільки» [2].

Пошук форми організації виховної роботи має таке ж значення, як і форма навчання. «Потокова» форма навчання, як і групова форма виховання, не можуть дати бажаних результатів. Кожен учень, студент – це окрема й неповторна універсальна особистість, а тому слід поєднувати різні форми навчання і виховання.

Організація позитивного досвіду поведінки, спілкування, взаємостосунків. Навчання і освіта покликані навчити особу жити, спілкуватись, розуміти, що її власна доля – у її власних руках. Саме процес навчання через організацію активної пізнавальної діяльності кожного учня (з урахуванням його індивідуальних здібностей і потреб) допомагає розв’язувати будь-які протиріччя, передбачати конфлікти та бути готовим уникнути їх або визначити найбільш м’які умови, щоб подолати напругу, застерегтись від випадковостей.

Найціннішою інформацією для кожної особи є такі три блоки: 1. Знання про унікальність (неповторність) кожної людської індивідуальності. Немає двох однакових людей. І тільки десь біля 2037 року може народитися людина, яка певною мірою зможе повторити ознаки особи, яка вже була в цьому світі. Це за теорією ймовірності. 2. Від народження і все життя особа має йти своїм власним сповідальним шляхом, не претендуючи на якісь позиції (місця), що зайняті іншими. Шукати свій шлях, свою нішу, щоб достойно вписатись в неї та постійно й продуктивно розвиватись. 3. Людська особистість не є одинокою. Вона найтіснішими ланцюгами, хвилями переплітається з усім близьким і далеким світом. Вона й сама перманентно змінюється, впливаючи на довкілля своїми діями, словами, намірами, думками, орієнтаціями.

Уся психолого-педагогічна, соціолого-філософська інформація повинна сприйматись і засвоюватись вихованцями в єдиному цілісному процесі, результатом якого повинно стати індивідуально-особистісне утворення (якість чи ознака), яку ми називаємо особистісною культурою – вмінням розв’язувати всі питання у своїх інтересах, але не заважаючи довкіллю.

Під особистісною культурою ми розуміємо сукупність внутрішніх і зовнішніх характеристик окремої індивідуальності, які позитивно впливають на виконання професійних, службових обов’язків, забезпечують комфортність у спілкуванні з іншими людьми різних рівнів і в різних ситуаціях, виключають будь-яку морально-психологічну напругу в стосунках. Тому що будь-яка праця передбачає необхідність контакту з різними людьми, стає зрозумілим, як важливо забезпечити необхідний рівень особистісної культури спеціаліста, щоб у майбутньому він не мав проблем у своєму житті, а коли вони все-таки виникають, то зумів би їх цивілізовано розв’язати.

Культура емоцій, інтелекту, поведінки, спілкування, зовнішнього вигляду, мови і мовлення, відчуття місця і часу, екологічної обстановки (гео-, біо-, соціо-), - все це є складники особистісної культури студента. Бачити, чути, знати – це ще не все. Завершеним буде такий стан людини, коли вона все сприйняте акумулює в інтелектуально-емоційній сутності своєї особи і коли це стане притаманною її ознакою, перетвориться в реальну об’єктивну даність: характерологічні якості, тип стосунків, спілкування, поведінки, спосіб життя, уміння і навички діяти за законами злагоди і гармонії [4, с. 24].

На мою думку, врахування соціального й фізичного, духовного й матеріального як найістотнішого складника процесу гармонійного розвитку особистості є провідною ідеєю, яка поєднує вчорашнє, сьогоднішнє та завтрашнє. Для цього слід потурбуватись, щоб вихованець (студент) знав і вмів поєднати всі структурні частини свого буття. Зупинимося на головних.

Моральне виховання. В ньому, як ні в якому іншому явищі, поєднується Вічне й Сьогоднішнє. Моральні почуття, знання про них, формування відповідної поведінки є завдання сім’ї, школи, вузу, кожної окремої особи. Моральність індивіда лежить в основі її духовності, бо визначає саму вдачу й життєвий успіх.

Фізичний розвиток особистості. Здавна сила й краса визначає цінність самої людини. Коротко завдання фізичного виховання можна визначити таким чином: а) поліпшення самопочуття і зміцнення здоров’я; б) вибір професії у відповідності до фізичних і інтелектуальних можливостей; в) розвиток рухових здібностей, координація рухів; г) засвоєння санітарно-гігієнічних правил індивідуального і соціального життя; д) пошук шляхів до фізичного активного довголіття через засвоєння вмінь швидкої адаптації до високих фізичних і розумових навантажень, тонко відчувати зміни в стані здоров’я і негайно реагувати на них.

Естетичне виховання. В основі естетичного виховання знаходиться ідея прекрасного й потворного в мистецтві та в житті. Які конкретні завдання має цей аспект виховання? 1. Розвиток і виховання естетичних почуттів і естетичного відчуття світу. Вміння бачити прекрасне в навколишньому світі є запорукою порозуміння з ним. Всебічність й універсальність естетичного виховання полягає в тому, що воно спрямоване на почуття, розум, поведінку людини. А це означає, що розвиваючи почуття, особа разом з тим формує і свої переконання, смаки, ідеали, світогляд. 2. Завдання засвоєння естетичних знань означає, що людина, будучи за своєю природою художником, переживає потребу в тому, щоб висловити в оцінках, судженнях, думках, в слові значення краси у своєму житті. Художня освіта й художні здібності входять елементом в естетичну культуру особи.

Трудове виховання є ще однією моральною і фізичною запорукою добробуту особистості. Праця самим своїм процесом має такий виховний і розвиваючий ефект, з яким не може конкурувати ніякий інший. Праця розвиває особистість як діяча і спостерігача, як індивідуальність, яка залежить і від обставин, і від своєї участі в створенні матеріальних і морально-психологічних засобів саморозвитку й самоіснування. Цьому допомагає осмислення завдань, що ставить за мету трудове виховання. 1. Психолого-педагогічна установка на необхідність обов’язкової трудової діяльності, бо тільки вона створює реальні умови для фізичного існування, для задоволення фізичних і духовних потреб. 2. Опанування конкретними прийомами трудової діяльності, розвиток відповідальних умінь і навичок. 3. Дотримання правил наукової організації праці. 4. Оволодіння вміннями узгоджувати свої дії і бажання з іншими членами групи, колективу.

Розумове виховання. Як процес засвоєння знань, вироблених людством, і розвиток на їхній основі інтелектуальних здібностей, воно посідає центральне місце в усьому процесі формування особистості, особливо її світогляду. Розумове виховання розв’язує такі конкретні завдання: 1. Озброєння знаннями (інформацією) з усіх галузей знань, які відкрило людство. 2. Розвиток розумових здібностей, а саме: мислення, спостережливості, пам’яті, уваги та ін. 3. Формування наукового світогляду. В основі розумового виховання лежить розвиток усіх пізнавальних можливостей людини. Знання про розум, пізнавальні здібності завжди приносять людині користь, бо привчають до пошуків методів конструктивної і творчої діяльності на користь окремої особи, людства. Засвоєнні наукові знання стають власністю особи, її помічниками в створенні індивідуального розпорядку, способу життя і діяльності.

У вихованні першорядну роль відіграє викладач. Від його кваліфікації в значній мірі залежить стан усього навчально-виховного процесу. Високий рівень організації навчання й виховання студентів забезпечується педагогами, які мають високу культуру, глибоко знають свій предмет і добре знайомі із суміжними галузями науки, практично розбираються в питаннях загальної й особливо студентської психології, досконало володіють методами викладання й виховання. Особистість студента – це особистість молодої людини, яка готується до висококваліфікованого виконання функцій спеціаліста в тій чи іншій сфері трудової діяльності. У ході виховання у студента формуються необхідні якості, знання та навички. Студент належить до особливої соціальної групи, яка поповнює інтелігенцію. Ознаками соціальної зрілості особистості студента є: громадянська позиція, професіоналізм, діловитість, рівень мислення, грамотність, етична культура, активність, самовдосконалення [4, с. 380]. З огляду на викладене, до вказаних ознак ми ще віднесемо мовленнєву діяльність студента. Мова як засіб соціально-індивідуального вираження «я» і спілкування є таким всеосяжним феноменом людського буття і розвитку культури та цивілізації, що нею цікавляться майже всі галузі науково-гуманітарних досліджень. У мові індивід висловлює і свої думки, і свої надії та сподівання, і свої пропозиції та розкриває багатство своєї особистої сутності, широту поглядів, світогляду, мрії та наміри.

Стає зрозуміло, що мовна підготовка є найважливішою підвалиною розвитку кожної особистості, бо й сам процес мовлення є таким, що формує і почуття, і волю, і поведінку, і вміння самовираження, саморегуляції та самореалізації, встановлювати зв’язки з бажаними людьми, допомагає робити відповідний морально-соціальний вибір. І такий вибір робиться не лише в інтересах окремої особи, але й з погляду на оточення. Останнє формує поведінку, допомагає людині, якщо вони чинять добро.

Формування у кожного студента вищого навчального закладу достатнього рівня вмінь мовленнєвої діяльності та розвиток його мовленнєвої культури є складним і важливим завданням кожного університету, що забезпечує формування соціальної захищеності студентів. Відповідно до психолого-педагогічного словника, мовленнєва діяльність студента виступає у різних модифікаціях: а) допомагає активному сприйняттю інформації, сприяє надбанню змістової основи пізнавальних процесів та форм мовленнєвого висловлювання; б) виявляє результати пізнавальних надбань студентів: знання та навички; в) виявляє ставлення студентів до виховання та навчання, їх внутрішні інтереси та настрій; г) виступає у становленні міжсуб'єктних відносин на заняттях; д) є основою спілкування з однокурсниками [5, с. 670].

Мовленнєва діяльність – складова і невід'ємна частина загальної культури і поведінки особи. Т. О. Дегтярьова зауважує, що темп, лаконізм чи ускладненість форм, суха скупість або яскрава багатослівність висловлювання думки пов'язані з характером людини й тому виявляються зі значною самостійністю – і між індивідуальним актом мовлення і тим загальним, що називається мовою, насправді немає ніякого розмежування: мова і мовлення становлять діалектичну єдність загального й індивідуального [3, с. 5-8].

Як відомо, соціально-педагогічні чинники мовленнєвої діяльності можна подати таким чином:

1. Навчальний. Передача досвіду попередніх поколінь наступним: у слові, художньому, і популярному, наукових трактатах, у народних казках, піснях, прислів’ях. Якщо К. Д. Ушинський мову називав скарбницею народу, то ми можемо додати, що вона не має ні меж ні кордонів, ні даху ні дна [6]. Вона щодня зростає, поповнюється новими словами, поняттями, правилами й існує до того часу, до якого доживає її народ. Мова й людина поєднані від народження до останнього погляду, подиху, а після смерті окремої людини мова продовжує лунати в устах інших, утверджуючи краще та застерігаючи від злого. Повторимо повчальну народну думку про те, що погані слова, думки, прокльони дуже полюбляють своїх авторів, бо, повертаючись до них, вони розв'язують їхні проблеми у відповідності до їхніх слів.

2. Розвивальний. Мова є засобом комунікації, спілкування, а значить – основним знаряддям порозуміння, встановлення злагоди й гармонії з довкіллям та самим собою. Від самого часу зародження феномена мови, мовленнєвої діяльності вона визначалась як засіб спілкування, уміння встановлювати бажані стосунки, зв'язки, щоб успішно розв'язати завдання матеріально-економічного, матеріального та духовного характеру. Роль мовленнєвої діяльності у соціалізації студента проявляється у культурно-освітній її функції, бо вона дає можливість задовольнити її потреби в гармонії з усім народом, людством та відповідати вимогам культурного середовища.

3. Формувальний. У процесі навчання, освіти та виховання “мовлення” є основним чинником і компонентом адаптації особистості, підготовки її до життя та діяльності в реальному, освітньому, професійному, соціальному середовищі, яке вимагає від людини безліч умінь, суть яких така різноманітна, що перерахувати всі можливі варіанти просто не можливо.

Таким чином, сприятливе становище студента в оточуючому середовищі благодійно впливає на розвиток його особистості. Отже, при роботі зі студентами потрібно враховувати закономірності та психологічні механізми особистісного їх розвитку, які зумовлені як своєрідністю соціальної ситуації розвитку студентства, так і основними психологічними особливостями юнацького віку. Викладачеві потрібно безумовно «сприймати» кожну особистість студента в її неповторному вияві та визнавати за ним право власного вибору.

Якщо ми бажаємо домогтися високої особистісної культури, то варто організовувати процес навчання і виховання таким чином, щоб щодня наші вихованці набували власного досвіду, пов’язаного з позитивними переживаннями при виконанні, дотриманні загальноприйнятих правил поведінки як таких, що сприймаються і високо оцінюються іншими членами спільноти. Через мікросередовище, безпосереднє спілкування і контакти кожен з нас пізнає і спілкується з усім світом, долаючи протиріччя і суперечності. Мова йде про надзвичайну інтегрованість всього, що входить в складну структуру особистісної культури. Жоден із складників не діє окремо. Вони всі взаємодіють між собою і знаходять своє інтегральне вираження в конкретних діях. Саме знання структурних елементів розв’язує низку завдань, пов’язаних з входженням як в саму сутність явища, так і його опанування.

Література

1. Большой психологический словарь / Сост. и общ. ред. Б. Мещеряков, В. Зинченко. – СПб.: прайм-ЕВРОЗНАК, 2004. – 672 с.

2. Гельвеций К. А. Истинный смысл системы природы. – М.: Новая Москва, 1923. – 164 с.

3. Дегтярева Т. А. Культура письменной речи. – М.: Мысль, 1968. – 108 с.

4. Нечепоренко Л. С. Онтопедагогіка та інвайронментальна педагогіка: Навч. посібник. – Харків: Основа, 2001. – 238 с.

5. Психолого-педагогический словарь / Сост. Рапацевич Е. С. – Минск: “Соврем. слово”, 2006. – 928 с.

6. Ушинский К. Д. Избр. пед. произведения: В 2-х т. / Под ред. А. И. Пискунова. – М.: Педагогика, 1974. – Т.1: Теоретические проблемы педагогики. – 584 с.