Бандура Іван Степанович, аспірант Академії муніципального управління, м. Київ.

МЕХАНІЗМИ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ НА ДЕРЖАВНОМУ РІВНІ

В Україні соціальні реформи передбачають формування системи соціального захисту бідних через програми адресної допомоги за заявницьким принципом. У своїй роботі щодо підвищення ефективності програм надання соціальної допомоги бідним керівництво більшості регіонів зіткнулося з низкою серйозних труднощів. Причини, за якими система соціального захисту надає несуттєве вплив на зниження рівня бідності, в значній мірі успадковані, з минулого. Ще в радянський період більшість соціальних програм було направлено на підтримку окремих категорій населення, незалежно від рівня їх доходу та майнової забезпеченості. Під час проведених ринкових реформ соціальний захист розвивалася в режимі швидкого реагування на гострі соціальні і політичні проблеми, розширюючи число одержувачів соціальної допомоги без гарантій адекватного фінансування.

Крім того, висока поширеність неформальної зайнятості істотно знижує ефективність процедур контролю доходів населення що призводить, з одного боку, до широкого включенню небідних громадян в коло одержувачів соціальної допомоги, а з іншого боку, закритості соціальних програм для дійсно нужденних громадян, які не спроможних подолати певні законодавчі та адміністративні перепони [1].

Коштів, що виділяються в рамках існуючої системи соціального захисту досить для кардинального, зміни стану справ у соціальній сфері та значного поліпшення, рівня і якості життя в середньостроковій перспективі при виконанні наступних умов [2]:

1. Необхідно досягти суспільного консенсусу і чітко визначити, що пріоритетною групою в програмах соціального захисту є малозабезпечені, а мета адресних програм полягає в зниженні рівня і масштабів бідності. В економічних і політичних колах існує думка про те, що діючі програми, в яких право на отримання допомоги встановлювалося на основі оцінки доходів, реалізуються для захисту малозабезпечених громадян. Однак, це не зовсім так. Небідні громадяни можуть законним чином стати учасниками багатьох соціальних програм. Регіональні програми державної соціальної допомоги надають допомогу за принципом «важкій життєвій ситуації», часто без оцінки доходів.

2. Рекомендується розробити і впровадити в практику адміністрування адресних програм для бідних, засновану на взаємодії статистичних, податкових та адміністративних органів.

3. Важливо змінити структуру соціальних витрат бюджету, переорієнтувавши витрати соціальних програм, на допомогу найбіднішим.

Перерозподіл можна здійснити двома способами: в рамках програм, спрямованих на підтримку більш широких груп населення (Наприклад, житлові субсидії або виплати особам, які виховують дітей), ранжирувавши розмір допомоги в залежності від міри, або в рамках існуючого бюджету перерозподіляти ресурси на користь тих видів допомоги, які адресовані тільки бідним [3].

4. Необхідно проаналізувати і порівняти як мінімум два варіанти реформ системи соціального захисту. Перший варіант передбачає вдосконалення існуючих програм. В даному випадку зберігається деяка автономність програм, проте, всі вони націлюються на захист бідних. Другий варіант передбачає заміну всіх діючих програм на єдине допомогу з бідності.

Вибір того чи іншого варіанту повинен визначатися в залежності від регіону, в якому реалізуються соціальні проекти [4, C. 16]. Крім того, при розробці федеральних програм слід передбачати їх апробацію в експериментальних регіонах з різним рівнем економічного розвитку з подальшим коректуванням на основі аналізу середньострокових результатів для застосування на федеральному рівні.

Перший варіант передбачає наступне вдосконалення законодавства, адміністрування та організації програм: зміна процедур оцінки потребу, підвищення розміру базових посібників і його диференціація в залежності від ступеня потреби, районів проживання адресатів та тощо. Крім того, необхідно провести остаточне розділення двох видів соціальної допомоги: адресної грошової допомоги по бідності на основі перевірки добробуту і допомоги в «важкій життєвій ситуації» [5, C. 91]. Остання повинна надаватися одноразово в рамках окремої доповнює програми на основі думки місцевої громади.

Другий варіант передбачає перехід від всіх існуючих програм до виплати єдиного посібника по бідності, яке дозволить забезпечити якийсь мінімальний рівень доходів одержувачам. Розрахунок єдиного посібника так само передбачає диференціацію в залежності від ступеня потреби на основі перевірки рівня добробуту, (доходи і ринкова вартість майна).

Література

1.Захаров М.А. Региональная социальная политика в условиях административной реформы / М.А. Захаров // [Электронный ресурс]: – Режим доступа: http://psibook.com/sociology/19/

2. Богуславська С.І. Соціальна політика в умовах ринкових відносин [Електронний ресурс] / С.І. Богуславська, Л.В. Потапенко // Фінансовий простір . – 2013. – № 2. – С. 106 – 110. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Fin_pr_2013_2_14.pdf

3. Проект Стратегії розвитку соціальної політики України на період до 2023 року // Офіційний сайт Науково-дослідного інституту соціально-трудових відносин Міністерства соціальної політики України. – [Електронний ресурс]: – Режим доступу: www.lir.lg.ua/docs/publikacii/Str2013.pdf.

4. Жаворонков В.О. Регіональна політика: соціально-економічний аспект / В.О. Жаворонков // Проблеми підвищення ефективності інфраструктури : збірник наук. праць Національного авіаційного університету. – 2010. – № 27. – С. 14 – 20.

5. Холоднюк З.В. Методологічні підходи до формування соціально-економічної політики держави в управлінні регіоном / З.В. Холоднюк // Наукові праці Чорноморського державного університету ім. П. Могили. – 2012. – Вип. 182, том 194. – С. 89-92.