Історія/4.
Етнографія
Д.іст.н. Мойсей А.А.
Буковинський державний медичний університет, Україна
Ритуал
«водіння кози» у східнороманського населення Буковини
На сьогодні у традиційній культурі
східнороманського населення Буковини зберігся цілий комплекс драматичних
обрядів, зосереджений в основному у святочно-новорічному циклі календарних
свят, хоча раніше він мав аналогічне поширення і на маслянично-карнавальний та
інші цикли.
Щодо походження всього
комплексу зимових драматичних обрядів румунів і молдаван, варто розрізняти час
виникнення різних категорій їх елементів. Найдавнішими, на наш погляд, є
ритуали зооморфної тематики, в яких основними дійовими особами є коза, кінь,
олень, ведмідь та інші представники тваринного світу. Своїм корінням вони
сягають первісних часів існування людини. За думкою Е. Тайлора, дикун шанував
тварин за силу, хоробрість або хитрість, приписуючи їм душу, спроможну жити
після смерті тіла і зберігати колишні шкідливі або корисні риси й властивості.
Згодом, за вченим, це уявлення збігається з думкою, що тварина може бути
втіленим божеством, яке бачить, чує, діє – навіть здалека – і чия могутність
залишається незмінною і після смерті тіла.
З огляду на це, деякі дослідники вбачають
у зооморфних обрядах елементи не лише аграрно-магічного світосприйняття, але і
більш давні традиції мисливства. Аналізуючи мотиви й елементи обрядового
дійства коза, проф. О.В. Курочкін
висловив упевненість у його первісному ритуальному значенні. Беручи до уваги
незначну роль кози в господарській практиці слов’ян і, в той же час, її важливе
місце в аграрно-магічних обрядах, вчений справедливо вважає, що ритуальна
функція даної тварини успадкована землеробами від мисливців. На підтвердження
своєї версії О.В. Курочкін наводить факти наявності численних зображень кози
серед наскельних і печерних малюнків на всьому євразійському просторі, як і
свідчення XVI ст. про величезну кількість диких кіз, які
взимку переселяються зі степів до лісів, а влітку навпаки [2, с. 62-63].
Ходіння з козою є одним із найпоширеніших обрядів
у східнороманського населення Буковини. Ритуал коза рівномірно розповсюджений на всій території проживання як
східнороманського, так і українського населення Буковини. Ритуал проводиться
переважно напередодні Нового року, хоча є відомості про його побутування у
переддень Різдва чи у період між Різдвом і Новим роком. Варто зазначити, що
ходіння з козою відбувалось повсюди у
східних романців.
На основі джерельних
матеріалів з’ясовано, що у даній етнографічній зоні поширені два способи
проведення дійства. За першим, найпростішим, у ньому беруть участь два
учасники: поводир і ряджений козою. Доки поводир колядує (декламує), ряджений
тягне за мотузку щелепу кози в такт колядки. Потім вони міняються місцями. За
іншим способом, дійство перетворюється на народну драму (відбувається своєрідна
сценка), в якій беруть участь 5-10 дійових осіб. Сценарій у цьому випадку
складався з таких епізодів: дід
продає козу – коза занедужує – її намагаються вилікувати, за різними версіями: лікар, знахарка, циган, циганка, часом сам дід – коза підводиться і
починає танцювати. У ритуалі чітко проступає мотив вмираючого та воскресаючого
божества. У цьому контексті варто також зазначити, що дійство ходіння з козою може відбуватися одночасно за
двома способами в одному і тому ж селі [3, арк.
370-375].
Мотив «вмираючого» та
«оживаючого» божества у проведенні кози
на Буковині відзначив у своїх роботах проф. Г.К. Бостан. На основі матеріалів
проведених експедиційних досліджень, учений зауважив, що подібний спосіб
проведення ритуалу спостерігається у східнороманського населення Чернівецької
області та на півночі Республіки Молдови (районах, що межуть з Чернівецькою
областю). Поділяємо думку Г.К. Бостана про те, що буковинські та
північномолдавські варіанти кози
збагатилися новими епізодами у результаті тривалих контактів з відповідним
українським народним спектаклем [10, с. 38-39].
Дійство відбувається, як
правило, у хаті, деколи на подвір’ї. Головними учасниками обряду, зазвичай, є
діти віком від 10 до 15 років. У молдаван Новоселицького району козу супроводжували інші ряджені
персонажі. Так, у с. Костичани основними персонажами ритуалу були коза, дід, баба, купець, священик, лікар, калфа та ін.; у с. Динівці – дід, циган,
бабка, лікар, кухар, матрос, колакарі – збирачі калачів, всього могло бути 8-10 учасників (тут
його проводили напередодні Різдва); у с. Балківці – коза, циган, чабан, купець, лікар та ін [3,
арк. 3-6, 33-38, 118-122].
На основі джерельних
матеріалів визначено, що, на відміну від молдован Новоселицького, румуни
Герцаївського, Глибоцького та Сторожинецького районів збирали дещо інший склад
супровідників кози. Зокрема, головним
з них виступав чабан, майже невідомий
в молдаван Новоселицького району. Більш узвичаєні також циган, циганка та ін. Для
ілюстрації сказаного наведемо приклади складу кози з декількох сіл:
- с. Байраки
Герцаївського р-ну – коза і чабан;
- с. Волока Глибоцького
р-ну – коза, циган (веде її за мотузку), циганка,
музикант;
- с. Чудей
Сторожинецького р-ну – коза, господар кози, мандрівні торгівці, один або два чабани;
- смт. Красноїльськ
Сторожинецького р-ну – коза, чабан, дід, вовк, Червона зірка (символізувала початок
комуністичної ери).
Подібне явище пояснюється
географічним розташуванням згаданих районів (передгірська і гірська зони) з
добре розвиненим вівчарством, а також наявністю численної циганської громади.
Щодо румунів південної
частини Буковини, то в них, окрім поширених персонажів чабана і циганів, склад
дійових осіб ритуалу трохи більший та різноманітніший, до дійства залучено дві
і більше кіз. У розрізі досліджених
сіл це виглядає так:
- Редешени –
велика коза, дві менші кози, два ряджені, музикант;
- Ботешти – велика
коза, дві менші кози, два ряджені, два коники,
музикант;
- долина р. Суха –
чотири кози, цап, два чабани, капітан, два-три ряджені персонажі;
- Арборе – коза, капітан, чотири пані,
чотири пани, два ряджені персонажі;
- Долхаска – коза, турки, араби, єврей та єврейка, дід і баба, циган і циганка та інші
ряджені;
- Кимпулунг
Молдавський – коза, капітан, молодий і молода, господар та господиня, циган з ведмедем, бунгери (всього 15-18 осіб);
- Броштени – коза, поводир, турок, циган, циганка, лікар, жид, дівчина;
- КорньЛітени– коза, ведмідь у кожусі навиворіт, дід,
який боровся з ведмедем, баба, циган з вимащеним сажею обличчям, військові [14, с. 36-38; 16, с.
307-319; 18, с. 285].
Румунський дослідник Т.
Памфіле зафіксував також під час дійства у південній частині Буковини
застосування козенят, яких
виготовляли з дерева [17, с. 384-385].
Отже, якщо у молдаван
Новоселицького району поводирем кози
переважно виступав дід, у румунів
Герцаївського, Глибоцького та Сторожинецького районів – чабан, то в румунів південної частини Буковини – капітан.
Варто також зазначити,
що у східнороманського населення Буковини часом під загальною назвою коза, може траплятися конгломерат зоо-
та антропоморфних персонажів, які водночас були головними дійовими особами
інших драматичних обрядів: ведмідь, молодий і молода, Ірод, олень, цап та ін. У великій кількості сіл козу супроводжували музиканти. У багатьох місцевостях південної
частини Буковини навіть текст та мелодії, які виконували під час ходіння з козою, називали козою [15, с. 22-23].
Голову кози, зазвичай, виготовляли з дерева (робота народного майстра) і
напинали на палицю. До голови прикріплювали роги з товстого дроту, або
алюмінієвих трубок, подекуди для цього використовували справжні роги дикого
цапа. Саму голову часом покривали козячим, овечим, кролячим або лисячим хутром.
Зверху конструкцію обшивали ковдрою, килимчиком білого кольору, кожухом
навиворіт тощо. Поводир одягав жіночу спідницю. Козу прикрашали різнобарвними стрічками, квітами, папірцями,
люстерками, дзвіночками, намистом тощо. У Костичанах Новоселицького району очі кози робили з блискучих ґудзиків або
намистин, язик – зі шматка рожевої шкіри, роги та голову прикрашали кольоровими
паперовими стрічками, а під бороду підвішували дзвіночок.
У своїй праці «Українські новорічні
обряди: «коза» і «Маланка» О. Курочкін реконструював зображення кози, основою якої була жердина висотою
4-5м. Цей вид конструкції кози був
зареєстрований на території Чернівецької області у 70-80-х рр. ХХ ст. [2, с.
358-359].
Наявні джерельні матеріали дають змогу
ознайомитись також і з одягом та функціями інших ряджених, які оточували козу: дід – у національному одязі (кожусі, штанах-іцарах, селянській
кучмі, постолах, шерстяних шкарпетках тощо), у руках – палиця та мотузка, якою
прив’язує козу, горбань (з подушкою
під одягом), у масці; баба – одягає
теплий одяг, поверх якого – сорочка з шовку-сирцю, горботка, баба підперезана мотузкою, має шаль,
постоли, з обличчям, вимащеним борошном; священик – у
попівській рясі (довгому чорному халаті), з високим
головним убором типу клобука, на шиї – дерев’яний
хрест на нитці або ланцюжку; лікар – у
білому халаті, на голові – біла шапочка, у
руках – біла сумочка, на якій вишитий червоний хрест; калфа – у національному одязі, він
повинен просити дозволу зайти до хати; колакарі
– збирали калачі; чабан – у
національному або вівчарському одязі, у чорній кучмі, прикрашеної бусинками, до
його рук і ніг прив’язані від 10 до 50 дзвіночків; купець – у боярському одязі; касир
– у національному строї, із сумкою при поясі; командир (капітан) – в
офіцерській формі, з дерев’яною шаблею, без маски; євреї – у ганчір’ї, білячих шкурках, пташиному пір’ї, в масках з
овечої шкурки, або ж у німецькому одязі;
циган – у лахмітті, прикрашеному дзеркальцями, бляшками, з обличчям,
вимащеним сажею, з волоссям – з кінського хвоста, у купленій масці, замість
барабана бив у решето; у деяких місцевостях навіть музиканти перевдягалися [3,
арк. 78-79; 4, арк. 45-46; 5, арк. 105-106; 6, арк. 87-88; 7, арк. 9-10].
Зазвичай, коза танцювала на подвір’ї або у хаті
під акомпанемент сопілки, барабана, скрипки та інших музичних інструментів. У
Броштенах південної частини Буковини циган
бив у решето, коза стрибала поряд, а
ряджені витинали навколо. Капітан
контролював черговість виконання танців усіма дійовими особами. У Нижньому
Вікові розігрувалась сценка купівлі-продажу. Наприклад, продавець виставляв козу,
тримаючи її на повідку. Циган співав
і вигарцьовував разом із козою, єврей торгувався і, врешті-решт, купував
козу. Існував певний порядок, у якому
виступали ряджені персонажі: спочатку коза,
потім ведмідь; одночасно коза і ведмідь; спочатку дами й офіцери, потім коза, коники, наприкінці ведмідь [16, с. 301, 304].
У Костичанах Новоселицького району
розігрувалась сценка купівлі-продажу. Наприклад, дід виставляв козу,
тримаючи її на повідку. Він, танцюючи, вихваляв товар. До діда наближався купець і розігрувалась сценка купівлі-продажу кози. Під час торгів коза падала на землю та вдавала із себе
мертву. Підходила баба, яка
оплакувала її. Згодом баба намагалася вилікувати козу заклинанням. Вона намащує їй
мордочку сажею, примовляючи:
«Ви, дев’ять сестер, що з лісу прийшли /
Біля дверей кози зупинилися / Не слухайте, вікна не темніть / Її тіло не
студіть / Серце зігрійте / Хутро не збивайте / Мордочку не жовтіть / Очі не
сліпіть / Губи не синіть / Ноги не стриножте / Бо вона чиста і дає багато
молока / Ви поверніться назад до лісу / Там оселіться / Козі свободу і чистоту
дайте / Щоб залишилася чистою та освяченою / Без хвороб та неприємностей».
Після декламації заклинання, баба тричі плювала через плече. Після
неї, до кози наближався священик і читав молитви. Однак, ні те, ні інше не допомагає. Врешті-решт, підходить лікар, який здогадується про справжню причину нездужання – хоче
їсти. Врешті коза одужує, підводиться
і починає знову витинати. Після розігрування даної сценки на танець
запрошується донька господаря дому. Потім танцюють всі. Наприкінці газдам
бажають щастя та багато років життя.
Віддячують учасникам калачами та грішми. У наші дні – лишень грошима.
Деякі варіації в обряді спостерігаються в
інших селах. Так, у Динівцях Новоселицького району з козою на Різдво ходять 8-10 хлопців, які навідуються тільки до
господарів, чиї доньки на виданні. Центральними персонажами церемоніалу були дід і коза. Дід вів козу від хати до хати за мотузку, в
оселі коза танцювала з донькою
господаря. У Балківцях того ж району обряд подібний на той, що проводиться у
Костичанах: козу тримає на прив’язі чабан. Посеред дійства вона вдає із себе
хвору і падає на землю. З’являється лікар
і, на прохання чабана, впорскує
ін’єкції, циган промовляє заклинання.
Наприкінці коза підводиться і біжить
за купцем, а чабан просить газдів дати грошей, бо коза від нього втекла і він хоче купити іншу.
За варіантом, записаним
у Чудеї Сторожинецького району, народна вистава складається з шести сценок:
1) коза
і її супровід під вікном виголошують слова «плугушора». Після запрошення
господаря, до хати заходять у певній послідовності: коза, дід, мандрівники;
2) мандрівні
купці звертаються до діда з
проханням продати козу. Відбуваються
торги;
3) козу
продано, але вона не бажає йти з торговцем,
пручається, б’є його копитами, рогами;
4) дід
її б’є, коза вдає із себе мертву;
5) коза
несподівано підводиться та починає вистрибувати;
6) господарі вкладають їй у пащу дрібні
монети, дякуючи за вітання.
Порівнюючи український
та східнороманський матеріал щодо проведення ритуалу ходіння з козою, варто зауважити ідентичність
головних персонажів (козу і діда, який її веде), подібність основних
епізодів. Так, у Недобоївцях Хотинського району головними дійовими особами
народної вистави були: коза, дід, єврей,
єврейка, лікар, циган, міхоноша; у Михальчі на Сторожинеччині – коза, циган, циганка. Водночас є відмінність
у текстах та супроводі кози. Так, в
українців широко побутує ритуальний речитатив аграрного характеру: «Де коза
ходить, там жито родить / Де не буває, там вилягає / Де коза – ногою, там жито
– копою / Де коза – рогом, там жито – стогом [8, арк. 46-48]. Відрізняється у
деяких випадках також календарна приуроченість: в українців ритуал часто
проводиться, крім Нового року, також на Різдво. На Гуцульщині, наприклад,
характерно було різдвяне ходіння з бараном [1, с. 108].
В українців Буковини
зафіксований звичай ходіння з живою козою на Водохреща (с. Кам’яна, с.
Глибочок, с. Снячів Сторожинецького р-ну). Провідну роль в цьому обряді
відігравали циган і жид [1, с. 108].
Привертає науковий
інтерес стан збереження традиції в української меншини сучасного Сучавського
повіту Румунії. Під час експедиційних досліджень нами зафіксовано, що даний
ритуал могли виконувати як окрему народну виставу діти, або його включали до Маланки, чи Ряджених [9, арк. 44-45]. У Дерменештах записано текст кози румунською мовою: «Asta-i capra de la munte / Cu steluţe albe-n frunte / Ţa,
ţa, ţa, căpriţă ţa / Asta-i capra din Buzău
/ Care mi-a adus-o unchiul meu» / «Це коза з гір / З білими зіроньками на лобі
/ Ца, ца, ца, кізонько, ца / Ця коза з Бузеу / мені її привів дядько (респондент:
Пергінський Василь Миколайович, 1939 р. н.; переклад автора) [9, арк. 33-34].
Ходіння з козою (козлом) побутує у багатьох народів Європи: росіян, поляків,
білорусів, фінів, німців та ін [11, с. 226; 12, с. 131-132, 154; 13, Т. 1, с.
390-391; 13, Т. 2, с. 522-524].
Еволюція драматичних
обрядів підтверджує їх живучість. Цьому сприяє незмінна актуальність мотивів та
символів цього етнографічного явища. Залишаються незмінними розваги, веселощі,
розіграші та бешкети, характерні для цих дійств. Важливо також відзначити той
факт, що комплекс драматичних обрядів на території буковинської етнографічної
лімітрофної зони зберігає більше архаїчних рис ніж на центральних територіях
розселення східних романців та українців.
Отже, зимові драматичні обряди румунів у
процесі своєї генези пройшли тривалий шлях від палеолітичних ритуалів через
землеробські традиції, зазнаючи фракійського, дако-гетського, грецького,
римського, візантійського, християнського впливів, щоб дійти до нас у стані,
виявленому дослідниками у ХІХ-ХХ ст. Обряди, які мають у своїй основі інші, ніж
зооморфні мотиви, виникли в часовому вимірі трохи згодом, маючи кожний свою
мотивацію, ґенезу й еволюцію.
Література:
1. Кожолянко Г. К.
Етнографія Буковини / Г. К. Кожолянко. – Чернівці: Золоті Литаври, 2004. – Т.
3. – 392 с.
2. Курочкін О. В. Українські новорічні
обряди: „Коза” і „Маланка” (з історії народних масок) / О. В. Курочкін. –
Опішне: Видавництво Національного музею-заповідника українського гончарства в
Опішному, 1995. – 377 с.
3. Науковий архів етнографічного музею
факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького
національного університету імені Юрія Федьковича, м. Чернівці, ф. А.А.Мойсея,
оп. 9, спр. № 1. Матеріали польових етнографічних експедицій з календарної
обрядовості, зібрані від жителів румуномовних сіл Новоселицького району
Чернівецької області України (1997-2010 рр.), 380 арк.
4. Науковий архів етнографічного музею
факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького
національного університету імені Юрія Федьковича, м. Чернівці, ф. А.А.Мойсея,
оп. 2, спр. № 2. Матеріали польових етнографічних експедицій з календарної
обрядовості, зібрані від жителів румуномовних сіл Герцаївського району
Чернівецької області України (2004-2010 рр.), 104 арк.
5. Науковий архів етнографічного музею
факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького
національного університету імені Юрія Федьковича, м. Чернівці, ф. А.А.Мойсея,
оп. 3, спр. № 3. Матеріали польових етнографічних експедицій з календарної
обрядовості, зібрані від жителів румуномовних сіл Глибоцького району
Чернівецької області України (2004-2010 рр.), 235 арк.
6. Науковий архів етнографічного музею
факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького
національного університету імені Юрія Федьковича, м. Чернівці, ф. А.А.Мойсея,
оп.10, спр. № 4. Матеріали польових етнографічних експедицій з календарної
обрядовості, зібрані від жителів румуномовних сіл Сторожинецького та
Хотинського (с. Колінківці) районів Чернівецької області України (2004-2010
рр.), 122 арк.
7. Науковий архів етнографічного музею
факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького
національного університету імені Юрія Федьковича, м. Чернівці, ф. А.А.Мойсея,
оп. 15, спр. № 5. Матеріали польових етнографічних експедицій з календарної
обрядовості, зібрані від жителів
румуномовних сіл Сучавського повіту Румунії (2006-2007 рр.),13 арк.
8. Науковий архів
етнографічного музею факультету історії, політології та міжнародних відносин
Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, м. Чернівці, ф.
А.А.Мойсея, оп. 19, спр. № 11. Матеріали польових етнографічних експедицій з
календарної обрядовості, зібрані від жителів українських сіл Івано-Франківської
області України (2004-2010 рр.), 376 арк.
9. Науковий архів
етнографічного музею факультету історії, політології та міжнародних відносин
Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, м. Чернівці, ф.
А.А.Мойсея, оп. 22, спр. № 13. Матеріали польових етнографічних експедицій з
календарної обрядовості, зібрані від жителів українських сіл Сучавського повіту
Румунії (2004-2008 рр.), 99 арк.
10. Бостан Г. К. Очерки
молдавско-русско-украинских литературных связей (с древнейших времен до
середины ХІХ в.) / Г. К. Бостан. – Кишинев: Штиинца, 1978. – 236 с.
11. Календарные обычаи и обряды в странах
зарубежной Европы. ХІХ – начало ХХ в. Зимние праздники. – М.: Наука, 1973. –
352 с.
12. Календарные обычаи и обряды в странах зарубежной
Европы. ХІХ – начало ХХ в. Летне-осенние праздники. – М.: Наука,
1978. – 296 с.
13. Славянские древности.
Этнолингвистический словарь под ред. Н. И. Толстого. – М.: Международные
отношения, 1995-2004. – Т. 1-3.
14. Fochi A. Datini şi eresuri populare de la sfârşitul
secolului al XIX: Răspunsurile la chestionarele lui Nicolae
Densuşianu
/ A.Fochi. – Bucureşti: Minerva, 1976. – 392 р.
15. Jula N., Mănăstireanu V.Tradiţii şi obiceiuri româneşti. Anul nou în
Moldova şi Bucovina / N.Jula,
V.Mănăstireanu, Bucureşti, 1968.
16. Muşlea I.,
Bârlea O. Tipologiafolcloruluidinrăspunsurilelachestionarelelui B.
P. Haşdeu / I.Muşlea, O.Bârlea. – Bucureşti: Minerva,
1970. – 634 p.
17. Pamfile T. Sărbătorile la români. Studiu etnografic /
Ediţie şi întroducere de I. Datcu / T.Pamfile. – Bucereşti: Saeculum, 2005. – 431 p.
18. Sărbători şi obiceiuri. Răspunsurile la chestionarele
Atlasului Etnografic Român.Oltenia. – Bucureşti:
Editura enciclopedică, 2001. – T. I. – 399 p.; 2002. – T. II. – 320 p.; 2003. – T. III. – 449 p.; 2004. – T. IV. – 440 р.