Куцкір Г.М.

Івано-Франківський факультет Національного університету «Одеська юридична академія»

Особливості врахування обставин самообмови, під час вирішення питання про відшкодування матеріальної шкоди підозрюваному (обвинуваченому) у кримінальному провадженні

Однією із новел Цивільного кодексу України, у порівнянні із Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» від 01.12.1994 р., є положення ч. 4 ст. 1176 ЦК України,відповідно до якого фізична особа, яка у процесі досудового розслідування або судового провадження шляхом самообмови перешкоджала з’ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню запобіжного заходу, незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, не має права на відшкодування шкоди [1].

Водночас, у судовій практиці вирішення спорів про відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду, ця категорія справ виявилася найскладнішою, оскільки досить часто трапляються випадки відмови у відшкодуванні шкоди з причини самообмови. При цьому, суди неоднозначно тлумачать це поняття та не враховують обставин за яких була здійснена самообмова.

У науковій літературі під самообмовою розуміють такі показання підозрюваного чи обвинуваченого, де вони зізнаються у вчиненні злочину, якого не скоювали, у більш тяжкому злочині, ніж вчинили насправді, або ж беруть на себе всю вину за скоєний групою осіб злочин чи перебільшують свою роль у вчиненні злочину порівняно з тією, якою вона дійсно була [2].

Водночас, Роздільнянський районний суд Одеської області своїм рішенням від 02.04.2013 р. у справі за позовом О. до прокуратури Одеської області, Одеської транспортної прокуратури, Лінійного управління МВС України на Одеській залізниці, Головного управління Державного казначейської служби України в Одеській області про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового слідства, відмовив у задоволенні позову виходячи з того, що в процесі дізнання та досудового слідства О. шляхом самообмови, визнання своєї вини у скоєнні злочину, перешкоджала з’ясуванню істини у справі і цим сприяла притягненню її до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 366 КК України [3].

Розглянувши цивільну справу за апеляційною скаргою О. на рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 02.04.2013 р., колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Одеської області, в ухвалі скасувала рішення суду першої інстанції зазначивши, що оскільки кримінальну справу щодо О. закрито на підставі п. 2 ст. 6 КПК України за відсутністю в її діянні складу злочину, за правилами Закону України від 01.12.1994 р. № 266/94-ВР з наступними змінами «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» та ст. 1176 ЦК України, О. має право на відшкодування моральної шкоди, яка була їй завдана такими незаконними процесуальними діями [4].

Як видно з рішення, колегія суддів, дослідивши матеріали справи, дійшла висновку про те, що самообмови О. у сенсі поняття цього слова не було, вона лише визнавала свою вину у вчиненні злочину, за яким їй було пред’явлено обвинувачення, і давала стосовно себе та інших осіб правдиві показання. Те, що дії, вчиненні О. (про які вона розповідала), є злочином, повинен з’ясувати слідчій, а не обвинувачена особа. У даному випадку органи досудового слідства цього обов’язку не виконали і закрили справу за відсутністю в діянні складу злочину. Вирішуючи справу, суд першої інстанції цього не з’ясував і помилково дійшов висновку про те, що О. шляхом самообмови та визнання своєї вини у скоєнні злочину перешкоджала з’ясуванню істини у справі і цим сприяла притягненню її до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 366 КК України. При цьому суд у рішенні не навів жодного факту про те, що О. неправдиво визнавала свою вину у вчиненні злочину. При цьому, слід зазначити, що суд апеляційної інстанції у мотивувальній частині ухвали посилався на визначення самообмови, дані у юридичної енциклопедії за редакцією Ю.С. Шемшученка (м. Київ, видавництво «Українська енциклопедія» ім. М.П. Бажана, 2002 р.) та юридичному словнику за редакцією Б.М. Бабія, Ф.Г. Бурчака та інших (м. Київ, 1983 р.).

В окремих випадках самообмовою помилково визнають показання, дані під тиском органів досудового розслідування. Так, ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 25.01.2002 р., залишеною без змін ухвалою Верховного Суду України, була задоволена заява Б. про відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду. Було встановлено, що Б. був звинувачений за ч. 4 ст. 117, п. «ж» ст. 93 КК України 1963 р. і знаходився під вартою в слідчому ізоляторі з 26.09.1994 р. по 10.06.1999 р., тобто майже п’ять років. За цей період він був у 1997 р. засуджений вироком Харківського обласного суду до 15 років позбавлення волі. Після скасування цього вироку Верховним Судом України з направленням справи на додаткове розслідування, при новому розгляді справи вироком Харківського обласного суду від 10.06.1999 р. Б. був виправданий за недоведеністю його вини у вчиненні злочинів. Цей вирок 21.09.1999 р. залишений без змін Верховним Судом України. Ухвалою Харківського обласного суду від 24.05.2001 р. за відповідною заявою Б. за рахунок держави на його користь стягнуто 18494 гривень. Однак ця ухвала обласного суду була скасована Верховним Судом України 08.11.2001 р. через необґрунтованість такого незначного розміру відшкодування. При повторному розгляді заяви Б. ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 25.02.2002 р. на його користь за рахунок держави було стягнуто 73974 гривень. При розгляді справи встановлено, що Б. дійсно визнавав свою вину у вчиненні злочинів, однак ще в ході розслідування заявив про свою самообмову, яка була викликана застосуванням до нього незаконних заходів розслідування. Органи слідства на це не звернули уваги, однак при повторному розгляді справи у суді ці факти були встановлені і мали важливе значення для розгляду цивільної справи про відшкодування шкоди [5].

Таким чином, хоча випадки реалізації права на відшкодування шкоди при самообмові й законодавчо врегульовані, однак проблеми все одно виникатимуть, оскільки немає законодавчого визначення поняття «самообмова» та відповідно випадків, за яких самообмова виключається.

Виходячи з наведеного, самообмова, яка виключає відшкодування шкоди, має бути добровільною, завідомо неправдивою, мати на меті перешкодити з’ясуванню істини і бути зафіксованою у матеріалах справи. При цьому, самообмова, яка стала наслідком застосування до громадянина насильства, погроз чи інших незаконних заходів, не повинна бути перешкодою у відшкодуванні шкоди. При цьому факт насильства, погроз та інших незаконних заходів має бути встановлений слідчими органами, прокурором чи судом. Як видається, окреслене слід чітко викласти у Законі України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» від 01.12.1994 р. як спеціальному комплексному нормативному акті, що встановлює відповідальність за незаконні дії правоохоронних і судових органів. І хоча Цивільний кодекс України був прийнятий значно пізніше, вважаємо, що дублювання положень щодо самообмови у ньому є, оскільки, враховуючи правило щодо конкуренції норм застосуванню підлягає спеціальна норма права.

Література:

1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу до документа: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15

2. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Ред. кол.: Ю.С. Шемшученко (голова ред.. кол.) та ін. – К.: Видавництво «Українська енциклопедія» ім. М.П. Бажана, 1998 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://leksika.com.ua/13340203/legal/obmova

3. Рішення Роздільнянського районного суду Одеської області від 02.04.2013 р. у справі № 2-250/11 (провадження № 2/511/13/13) [Електронний ресурс]. – Режим доступу до документа: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30342376

4. Ухвала колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Одеської області від 06.06.2013 р. (кримінальне провадження № 22-ц/785/4814/13) [Електронний ресурс]. – Режим доступу до документа: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/31683434

5. Луспеник Д. Стаття 5 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод і право на відшкодування шкоди у судовій практиці / Д. Луспеник // Юридичний журнал. – 2004. – № 9 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://justinian.com.ua/article.php?id=1439