Аспірант Гречишкіна О.С.

ДЗ «Луганський національний університет імені Тараса Шевченка»

Форми антирелігійного виховання в піонерських організаціях України(1929-1939 рр.)

У боротьбі за дитину більшовицька влада відчувала серйозного конкурента в релігії, тому боротьбі з нею приділялась особлива увага. Але, до 1928 р. наркомат освіти дотримувався принципу «безрелігійного» виховання, щоб не конфліктувати з батьками. Навчальна, методична література та програми були позбавлені питань антирелігійної пропаганди. Та партію це не влаштовувало. Боротьба з релігією розглядалась нею як необхідна умова побудови соціалізму, комсомольські керівники неодноразово підкреслювали, що «антирелігійна робота є складовою частиною наступу соціалізму по всьому фронту, що проводить боротьбу проти ворожих релігійних ідеологій, якими класовий ворог в реконструктивну добу посилює опір соцбудівництву»[1, арк.1]. ІІ всесоюзний з’їзд Спілки Войовничих Безвірників(червень 1929 р.) поставив вимогу створити при республіканських інститутах підвищення кваліфікації під керівництвом Центральної Ради Спілки Войовничих Безвірників центральні антирелігійні курси для вчительського активу та інспектури[2, с.144]. Було затверджено новий статут СВБ, яким  була передбачена участь дітей 8-14 років в роботі осередків юних безвірників (ЮБ) під керівництвом товариств Спілки безвірників [2, с.147]. Організаційна схема роботи гуртка складалась з осередків ЮБ при школах, клубах, хатах-читальнях, житлокоопі тощо[3, с.14]. Керівництво групою гуртків здійснювало Бюро, що складалось з учителя-безвірника, вожатого та представника від кожного гуртка[3, с.15]. По школах було заплановано такі заходи: під керівництвом вчителя розгорнути дитячі гуртки безвірників, секції антирелігійної роботи серед дітей та підлітків, максимально використовувати дітей як борців проти релігійних забобонів у родині й упливати, таким чином, на доросле населення [4, арк. 60-61].

ХІ Всеукраїнський з'їзд Рад (травень 1929 р.) у постанові «Про стан та перспективи культурного будівництва» вказував на необхідність проведення антирелігійного виховання навіть у дошкільних навчальних закладах [5, с. 442]. Постанови ХVІ з’їзду ВКП(б)(червень 1930 р.) зобов'язали зміцнити і розвити успіхи в галузі антирелігійної роботи [1, арк.1]. Отже, принцип «безрелігійного виховання» на початку 1930-х рр. вважався не тільки антипролетарським гаслом, а й класове ворожим. Антирелігійна пропаганда визначалася як частина класової боротьби.

Відповідальне завдання викорінення релігійного світогляду у зростаючої зміни частково покладалось на школу[6, с.249-252]. Піонерська організація також покликана була проводити антирелігійне виховання. Важлива особливість цієї роботи в піонерському середовищі полягала у заохоченні піонерів до системи антирелігійної пропаганди, у перетворенні дітей на агітаторів у родинному середовищі, серед знайомих, сусідів тощо. Роз’яснюючи завдання цієї роботи піонерським вожатим, автори порадників категорично заявляли: «....недостатньо, щоби піонери самі не вірили в бога, вони ще й мусять бути войовничими безвірниками! Вони мусять боротися в міру сил і можливостей проти релігії. Отримані дітьми знання... повинні виноситися ними у навколишнє середовище, серед знайомих, товаришів... агітацію треба  продовжувати до тих пір, поки не буде досягнуто успіху»  [7, с.23-24.].

Особливістю роботи гуртків ЮБ була вимога  включити до нього всіх піонерів і проводити «крім внутрішньої роботи» й «роботу поза гуртком»: «боротьбу за своїх молодих товаришів», «активний вплив на побут, поступове винищення релігійних забобонів[3, с.13,15]. Родина «з усіма своїми середньовічними засобами виховання дітей» визнавалась конкурентом, «супротивником»[3, с.1]. Серед своїх членів гурток покликаний був проводити такі заходи: обмірковувати питання, пов’язані з антирелігійною роботою серед дітей, організовувати участь своїх членів у кампанія Спілки безвірників, залучати нових членів, випускати антирелігійну стіннівку, розповсюджуючи культурні навички та наукові знання, організовувати і проводити вивчення різних природничо-наукових питань, екскурсії, влаштовувати куточки безвірника, налаштовувати дітей проти релігії. Поза гуртком члени мусили організовувати читання художньої та популярної антирелігійної літератури, готувати антирелігійні суди, інсценування. [3, с.78-79]. Від керівників вимагали ознайомити дітей лише з негативними сторонами релігії та церкви, позиціонуючи її як ворога прогресу. Програма гуртка юних безвірників включала теми: «Релігія проти науки», «Релігія – служниця капіталу», «Релігія та війна», «Радянське село та релігія» тощо[3, с.28].

Лави юних безвірників активно поповнювались. За повідомленням газети «Войовничий безвірник» з 1930 по 1932 рр. кількість ЮБ зросла з 200 тис. до 700 тис. [8, с.2]. Форми роботи гуртків розвивались і доповнювались методистами дитячого руху. До них входили такі, що стали традиційними у 1930-х рр., антирелігійні семінари, популярні лекції науково-природничого та суспільно-історичного характеру, організація куточків безвірника, бібліотечок, стіннівок, художніх вечорів, вистав антирелігійного змісту. Велике значення приділялось також організації піонерами антиріздвяних і  антивеликодніх кампаній, що супроводжувались карнавалами та демонстраціями.

На дітей покладалось завдання боротися з проявами релігії у побуті: відвідуванням церкви, дотриманням постів, святкуванням релігійних свят, звичаями, забобонами [9; 10, с.15-18]. Юні безвірники збирали добровільні внески, передплачували і поширювали безвірницьку пресу, повідомляли про факти шкідництва священників. Діти під керівництвом дорослих  брали участь в антирелігійних карнавалах, демонстраціях та антицерковних мітингах. Така діяльність часто не подобалась ні батькам, ні оточуючим, приводила до конфліктів у родині.

Попри активну пропаганду, перепис населення 1937 р. продемонстрував високий відсоток віруючих в СРСР - 56,7 %[11, с. 108], у той час як влада стверджувала, що атеїзм переміг серед радянського населення. Цей факт, попри втаємничення владою результатів перепису, був взятий нею до уваги та інспірував нову ескалацію кампанії проти релігії. У травні 1937 р. редакція керівного журналу «Піонервожатий» знов звинуватила піонерських працівників у тому, що вони «занедбали антирелігійну пропаганду» через наївний висновок, що релігійність суспільства подолана[12, с.1]. Такі міркування навіть були названі «ідіотською хворобою – безпечністю»[12, с.1]. Вожатим радили частіше влаштовувати антирелігійні бесіди, читання антирелігійної літератури в загонах, відвідувати з піонерами антирелігійні музеї[12, с.2-3].

Викриття духівництва як зрадників, шпигунів, ворогів народу в художній формі також посідало не останнє місце на сторінках дитячої піонерської преси. Дітей застерігали від релігійних впливів доводячи, що «капіталістичне оточення намагається підживити релігію і використати релігійні організації в своїх шпигунсько-диверсійних, шкідницьких намірах. Серед шпигунів, спійманих органами НКВС, стверджувала преса, є чимало попів і керівників сект. Навіть новорічні дитячі вистави не обходились без антирелігійних історій про зрадників-дияконів [13, с.12; 14, с.35].

У 1939 р. керівні органи народної освіти, партійні і комсомольські організації були звинувачені в тому, що «більш ніж байдуже ставились до антирелігійної пропаганди в школі»[15, с.24-25]. Підкреслюючи незадовільний стан цієї роботи, преса давала поради працюючим з дітьми охопити наглядом і віруючих батьків з метою оберегти дітей від їхніх впливів, не припиняти роботи під час канікул, переносити її влітку до форпостів, таборів тощо[15, с.25]. Тобто, попри охоплення дітей безвірницьким рухом за допомогою піонерських організацій влада відчувала, що успіхи в цій сфері були недостатньо вагомими і постійно вказувала на цей недолік комсомольським організаціям, працюючим з піонерами на місцях.

Отже, антирелігійне виховання зростаючого покоління відбувалось у формах гурткової роботи(диспути, лекції, вечори, вистави тощо), участі у масових антирелігійних кампаніях, активної пропагандистської діяльності самих дітлахів. Воно перетворилося на систему дій, спрямованих на знищення релігійної свідомості та релігійного світогляду дітей, усунення церкви із системи виховання та запровадження нової атеїстичної ідеології.

Література

1. Центральний державний архів громадських об’єднань України. – ф.7, оп.1, спр. 737.

2. Дудка Л. О. Спілка войовничих безвірників в антирелігійній пропаганді в Україні (20-і-40-і роки ХХ ст.): Дис…канд. істор. наук / Л. Дудка. – Київ, 2005. – 257 с.

3. Литвинів Ст. Робота гуртка «Юних безвірників». – Х.: Держвидав України, 1929. – 79 [2] с.4.

4.Центральний державний архів вищих органів влади України. – ф.2605, оп.2, спр.920.

5. Культурне будівництво в Українській РСР. Важливі  рішення  Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр.: Збірник документів. – К.: Політвидав,  1959 . –  Т.1.– 606 с.

6. Славута Г. Антирелігійна політика радянської держави в галузі народної освіти у 20-30 роки/ Г. Славута//З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 1998. – №1-2. – с.244-252.

7. Ханчин В. Политическое просвещение в пионеротряде. – Москва-Ленинград: Молодая гвардия, 1930. – 95[1]с.

8. Войовничий безвірник. – 1932. – 6 березня.

9. Ігнатюк Д. Проти релігійного побуту. – Х: ДВУ, 1930. –105 с.

10. Завдання СВБ у світлі постанов листопадового Пленуму ЦК і ЦКК КП(б)У//Безвірник. – 1934. –№2.

11. Жиромская В.Б. Религиозность народа в 1937 году (по материалам Всесоюзной переписи населения) // Исторический вестник. – 2000. – №1(5).

12. Систематично вести антирелігійну пропаганду // Піонервожатий – 1937. – №9.

13. Роснянський С. На гарячому// Піонерія. –1938. –№6.

14. Квасницький В. Нечиста сила: Новорічне оповідання для дитячої естради // Піонерія. – 1938. – №11.

15. Якимов М., Юра І. Антирелігійна робота в школі // Піонервожатий. – 1939. – №7.