Экономические
науки/10.Экономика предприятия.
Державний ВНЗ „Національний гірничий університет”, Україна
В основі інвестиційних стратегій щодо забезпечення стійкого
функціонування вугільних шахт лежать джерела фінансових ресурсів, до яких має
доступ підприємство. До їх числа відносяться: фонд розвитку підприємства
(нерозподілений прибуток, амортизація, резерви, невикористана частина
соціальних фондів тощо); ресурси, залучені за рахунок додаткової емісії цінних
паперів підприємства; ресурси, залучені як консолідовані кошти інших
підприємств (в межах договорів інтеграції), комерційні кредити; банківські
кредити та позики різних видів; державні (пільгові) кредити (в межах
централізованої інвестиційної програми); прямі державні інвестиції (в межах
централізованої інвестиційної програми).
Сукупність стратегічних рішень щодо вибору пріоритетних джерел
залучення фінансових коштів, визначення обсягів необхідних фінансових ресурсів
та обґрунтування напрямків їх витрачання розуміють як фінансово-інвестиційну
стратегією підприємства. Цей вид стратегії можна вважати найважливішим,
оскільки реалізація товарно-ресурсної, технічної, соціальної та інших компонент
загальної стратегії підприємства вимагає підтримки у вигляді сукупності фінансових
рішень.
В межах фінансово-інвестиційної стратегії можуть бути
виділені основні напрямки інвестиційної діяльності підприємства. До них
відносяться інвестиції на підтримку простого відтворення (в основному з
амортизаційних фондів із залученням додаткових коштів у разі інфляції та
знецінення накопичень); вкладення в капітальне будівництво; інвестиції на
приріст оборотних коштів; фінансування інноваційних розробок та НДДКР.
Саме зазначені напрямки представляють стратегічні
орієнтири при формуванні фінансово-інвестиційної стратегії вугільних
підприємств в іншому розрізі, що не співпадає з проектним. Наприклад, один
інвестиційний проект розширення підприємства може включати напрямки з фінансування
капітального будівництва, інвестиції на приріст оборотних коштів, вкладення в
інновації. У той же час стратегічне рішення про орієнтацію на інвестування в
будівництво додаткової будівлі (адміністративного або виробничого призначення)
означає, що переважна сума коштів (або переважна кількість інвестиційних
проектів) буде протягом достатньо тривалого часу пов’язана саме із цим
напрямком інвестування.
У останній
час акцент досліджень з проблем, пов'язаних із специфікою процесів
трансформаційної економіки вугільних підприємств змістився у бік пошуку
механізмів економічного зростання за рахунок приватизаційних процесів.
Центральне місце сьогодні займають проблеми інвестиційної активності розвитку
перспективної групи шахт, які видобувають цінні марки вугілля.
Незадовільний
стан багатьох вугільних шахт зумовлений цілим рядом факторів як об'єктивного,
так і суб'єктивного характеру. До об'єктивних належить складність
гірничо-геологічних умов видобування вугілля, низький технічний рівень
вугледобувних та вуглепереробних підприємств, значний ступінь фізичного та
морального зносу основних засобів. Суб'єктивні ж фактори пов'язані з
обмеженістю інвестиційних ресурсів, неефективною системою управління галуззю та
відсутністю ринкового механізму ціноутворення на вугільну продукцію.
Необхідно
зауважити, що зараз безперечним фактом є досить обмежений потенціал держави як
основного інвестора, тому що загальна макроекономічна ситуація в Україні
зумовлює досить мізерні можливості як бюджету (державного та місцевих), так і
державних спеціальних фондів (наприклад, інвестиційного фонду України) брати
участь у широкомасштабних інвестиційних проектах.
Як показує
практика, найбільш привабливою формою залучення фінансових ресурсів для
національної економіки є прямі інвестиції, бо, на відміну від запозичення, вони
не лягають додатковим тягарем на внутрішній чи зовнішній борг держави. Проте в
Україні на сьогодні ще не створені сприятливі умови для прямого інвестування у
вітчизняну економіку. Більш того, і в найближчій перспективі не слід очікувати
значного збільшення пропонування інвестиційних ресурсів з боку вітчизняних
підприємств. Це зумовлене тим, що в Україні немає реальних підстав для
суттєвого збільшення в найближчій перспективі доходів населення та більшості
підприємств − основних суб’єктів заощаджень та інвестицій.
Таким чином, можна зробити висновок, що важлива роль в
системі управління стійкістю підприємства повинна відводитися широкому
використанню внутрішніх механізмів фінансової стабілізації. Це пов'язано з тим,
що успішне застосування цих механізмів дозволяє не лише позбавитись загрози
закриття шахт, але й значною мірою позбавити підприємства залежності від
використання позикового капіталу, стабілізувати, а іноді навіть прискорити
темпи їх економічного розвитку.
На даний момент часу практично всі вітчизняні
підприємства функціонують в умовах дефіциту вільних грошових коштів та, незважаючи
на крайню необхідність модернізації виробничих засобів, як правило, не можуть
без негативних наслідків вилучити з обороту кошти, необхідні для заміни
застарілої техніки. Використання ж механізму фінансового лізингу дозволяє
виробничим підприємствам провести технічне переозброєння за рахунок майбутніх
доходів, істотно не погіршуючи свій поточний фінансовий стан. Крім того,
відносно сприятливий режим оподаткування і значна свобода договірних відносин між
суб’єктами лізингових відносин роблять фінансовий лізинг ще привабливішим для
українських підприємств.