Осипова Т. Ю.

Національний університет біоресурсів і природокористування України, Київ

Становлення екологічної освіти в Україні: історичний аспект

Вперше термін «екологія» (від греч. oicos – дім і logos – наука) запропонував німецький біолог Геккель у 1866 р., пояснивши його як суму знань, що належать економіці природи. Вченим визначено «…екологія – наука, що вивчає всі складні взаємозв'язки і взаємовідносини в природі, що розглядаються Дарвіном як умови боротьби за існування». Встановлено також, що це наука про взаємини організмів між собою і довкіллям. Лише на початку XX ст. екологія стала загальновизнаною і самостійною галуззю знань.

Разом з тим, екологія розвивалася швидкими темпами, завойовуючи визнання в системі природничих наук в усьому світі. Попит на неї формували реальні потреби світового суспільства, тому її проникнення до тодішнього СРСР було закономірним. Тим більше, що тут загрозливо погіршувався стан довкілля. Для цього були свої історичні причини.

У повоєнний період в СРСР розгорнулась активна діяльність, спрямована на реалізацію грандіозних проектів перетворення природи. Вони передбачали глобальну меліорацію Полісся, зрошення чорноземів Півдня, будівництво електростанцій і затоплення заплави луків Дніпра. Біологічні (екологічні) аспекти при цьому ігнорувалися, бо вважалося, що проблеми охорони природи існують лише в капіталістичному світі. На таких науково-технічних концепціях готувалися тисячі фахівців різного профілю.

В той же час екологічні проблеми загострювалися в усьому світі. В 1972 р. ЮНЕСКО порушила питання екологічної освіти та виховання. Стокгольмська конференція з охорони навколишнього середовища проголосила двадцять шість принципів, в яких відображено відношення світової спільноти до проблем навколишнього середовища, одним з головних було створення постійно діючого органа ООН з охорони навколишнього середовища UNEP (програма ООН по навколишньому середовищу). У 1977 р. в Тбілісі на міжурядовій конференції з освіти в галузі навколишнього середовища вперше представлена концепція екологічної освіти, яка отримала подальшого розвитку у 1987 році в Таллінні. В суспільній свідомості розумінню значимості освіти у розв’язанні екологічних проблем важливу роль мала Декларація Конференції ООН про середовище людини.

Таким чином, на початку дев’яностих років ΧΧ століття з'являється об’єктивна потреба у кадрах з охорони навколишнього середовища. Тогочасні спеціалісти-біогеоценологи виявилися не здатними заповнити цю нішу в освіті, і її зайняли найбільш мобільні представники різних сфер діяльності, зокрема колишні партійні працівники, вчені технічного профілю, які швидко перекваліфікувалися на екологів. Такі обставини призвели до того, що відбулася підміна поняття, зміна суті власне екології.

Тим часом згідно документів ООН, прийнятими конференцією в Ріо-де-Жанейро з проблем довкілля (1992), необхідно спрямувати зусилля на збереження біорізноманіття всіх рівнів існування живого, забезпечення функціонування систем біосфери, збалансованого розвитку суспільства.

Тож, готуючи майбутніх екологів, маємо докладати максимум зусиль, щоб вони були здатні розв'язувати складні проблеми оцінки стану та збалансованого використання природних ресурсів, підтримання рівноваги екосистем, тобто, за відомим висловом Ю. Одума, «мислити глобально, а діяти локально». Фахівці цього профілю дуже потрібні для нашого суспільства. Водночас надзвичайно відповідальним завданням є підготовка кваліфікованих фахівців-екологів.

До недавнього часу на території колишнього СРСР і в Україні екоосвіта, а саме охорона навколишнього середовища, реалізовувалась лише в деяких ВНЗ. В СРСР існувала «формальна» (у навчальних закладах) та «неформальна екологічна освіта», яка складалася з трьох рівнів:

І – дошкільна освіта (дбайливе ставлення до природи);

ІІ – шкільна освіта (проблеми охорони природи та раціонального природокористування на спеціально відведених уроках та під час вивчення суміжних дисциплін географії, біології, хімії і т.ін.

ІІІ – вища та середня спеціальна освіта.

Існували факультети, де викладались відповідні розширені курси. Екологічна освіта в СРСР започаткована у кінці сорокових років минулого століття, коли на біологічних факультетах МДУ, Одеського, Тартуського університетів почали читати курс «Охорона природи». На необхідність більш широкого впровадження у програми ВНЗ таких курсів звертали увагу всесоюзні наради по охороні довкілля. Так, перша нарада у Тбілісі (1958 рік) наголошувала на необхідності у ВНЗ організувати викладання курсів з охорони природи. Друга нарада у Вільнюсі (1959) визнала за необхідне впровадження курсів охорони природи в усіх університетах, педагогічних, медичних, технічних, сільськогосподарських ВНЗ країни.

За характером екологічної підготовки всі ВНЗ поділялись на такі категорії:

Ø ВНЗ з загальноосвітньою екологічною підготовкою майбутніх фахівців гуманітарного напрямку;

Ø ВНЗ, що готують технологів, проектувальників, будівників, гірничих інженерів, лісівників та інших фахівців, діяльність яких безпосередньо пов’язана з впливом на середовище проживання людини;

Ø Педагогічні ВНЗ, які готують вчителів для середніх шкіл, які у свою чергу передають природоохоронні знання школярам;

Ø ВНЗ, які готують спеціалістів природоохоронної галузі з числа осіб що вже мають вищу освіту. Таким чином відбувалася екологізація традиційних курсів.

Поступово, при різних ВНЗ країни створювалися спеціальні кафедри, перша з яких створена у 1969 році на біолого-ґрунтознавчому факультеті Казанського університету. В той же час науковці зазначали, що еколог широкого профілю – це не спеціалізація у межах біології, географії, а новий фах, зі своїм власним планом навчання, підготовку якого можливо здійснити тільки на базі університетської освіти. Частковою реалізацією цього положення є підготовка перших фахівців природоохоронної галузі в наступних університетах. Тартуському державному, де щорічно з студентів ІІ-ого курсу біолого-географічного факультету відбирали 5-6 найбільш здібних, які проходили фахову підготовку з теорії і практики охорони природи і отримували диплом фахівця в цій галузі. На протязі трьох років (з третього по п’ятий курси) їм читалося 19 спецкурсів. У Московському, Казанському, Томському та інших створюються факультети громадських професій, де як додаток до основного фаху студенти отримували диплом з природоохоронної галузі.

На факультетах громадських професій Мінського, Могилівського педагогічного інститутів створюються відділення «Людина і природа», які працювали за дворічною програмою. По закінченні студентам присвоювалося звання інструктора з природоохоронного просвітництва.

У Харківському педагогічному читався теоретичний однорічний курс з охорони природи. Ті, хто його прослухав і пройшов відповідну практику отримували диплом.

Фахівці готувалися в галузі охорони довкілля і раціонального природокористування також по напрямках прикладного характеру: охорона навколишнього природного середовища в умовах будівництва, хімічних та інших виробництв, створення водоочисних споруд, захист рослин і тварин. Покращив ситуацію комплексний Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» та цілий ряд законодавчих і нормативних актів з питань охорони і раціонального природокористування. На розвиток екоосвіти, безумовно, впливають міжнародні рішення і документи. Це спонукало до відкриття чималої кількості інститутів, кафедр, організацій, що займаються проблемами екології.

На цій хвилі у 1992 році виник перший в Росії екологічний ВНЗ – Міжнародний незалежний еколого-політологічний університет (МНЕПУ). У середині 90-их років минулого сторіччя була заснована для інженерних вищих навчальних закладів спеціальність «Охорона навколишнього середовища». Але розв’язання багаточисельних екологічних проблем потребувало універсальних спеціалістів, які б були тямущими як у природничо-наукових так і соціально-економічних питаннях.

У 1994 році – вищий навчальний заклад Інститут екології та медицини, поєднав медицину та екологію в єдиному навчальному процесі. Стратегічним завданням інституту є забезпечення якості вищої освіти відповідно до міжнародних стандартів, гарантія працевлаштування випускників на українському і світовому ринку праці. У 2001 році в нашій країні створено перший спеціалізований вищий навчальний заклад – Одеський державний екологічний університет, базовий з підготовки кадрів для Міністерства екології і природних ресурсів України. Також підготовка фахівців-екологів здійснюється в інших ВНЗ.

Для порівняння The Yale School of Forestry & Environmental Studies функціонує з 1901 року, 1970 року ‑ Nelson Institute for Environmental Studies та Cal green environment team, 1989 р. ‑ Centre for Development, Environment and Policy, 1998 р. ‑ College of the Environment, 2005 р. ‑ The Cambridge Environmental Initiatives.

На відміну від Росії та України, у розвинених країнах екологічна освіта є пріоритетною, а проблеми екології і збереження природи посідають перше місце не тільки на сторінках «зеленої преси», але й документах парламентів та урядів.