Л.О. Голубнича

Кандидат педагогічних наук, доцент

Національний Університет «Юридична Академія України імені Ярослава Мудрого»

ПРИНИП ІСТОРІЗМУ В ІСТОРІОГРАФІЧНОМУ ДОСЛІДЖЕННІ З ІСТОРІЇ ПЕДАГОГІКИ

Головним і універсальним правилом історичного пізнання з любої галузі науки вважається принцип історизму. За думкою французького вченого Ш.Сеньобоса, він «єдиний дозволяє оволодіти фактами минулого»[17, с.6]. У межах будь-якої історико-педагогічної рефлексії, наголошують вітчизняні науковці С.Золотухіна та О.Микитюк, важливо вирішити проблеми, що стосуються сутності, структури й специфіки історико-педагогічної науки. Вирішенню цих проблем допомагає принцип історизму. [с.318-321]

Але в історіографічних роботах він проявляється дещо специфічно. У процесі історичного розвитку педагогічне знання постійно удосконалюється, упорядковується, уточнюється, перевіряється. Якщо потрібно прослідити еволюцію розвитку педагогічної думки або педагогічної науки, необхідно дотримуватись конкретно-історичного підходу, тобто враховувати та аналізувати історичні, економічні, соціально-політичні, культурні, філософські, релігійні умови, в яких жив і працював той чи інший педагог – автор досліджуваної праці, в яких формувався його світогляд, його педагогічні погляди, видавалися його роботи .

Конкретно-історичний принцип означає, перш за все, конкретність дослідження історіографічного процесу: історіографічні завдання можуть бути вирішеними тільки в тому разі, якщо розвиток педагогічної науки буде вивчатися у зв’язку з розвитком суспільства. Відомо, що розвиток суспільства, зміна політичних пріоритетів призводить до змін цілей, завдань та змісту освіти та виховання, оскільки освіта завжди виконувала соціальний заказ. Внаслідок перетворень в освіті та вихованні змінюється й педагогічна тематика, а згодом і педагогічна парадигма.

Не викликає також сумнівів, що філософський світогляд, політичні та релігійні уподобання будь-якого педагога, котрі є характерними для визначеного часу, накладають свій відбиток на його педагогічні уявлення. Важливо з’ясувати, наскільки педагогічні погляди провідних педагогів, громадських діячів, письменників, видатних мислителів, які торкалися педагогічних проблем у своїх працях, підлягали впливу їхніх власних філософських, політичних, релігійних та інших уподобань. Зазначимо також, що дослідник-історіограф, який вивчає педагогічні явища, повинен врахувати системи понять та термінів, котрими оперували автори робіт різних часів.

Крім того, дотримання конкретно-історичного принципу забезпечує виконання інших методологічних принципів історіографічної розвідки, по-перше, об’єктивність наукового пізнання педагогічних проблем, оскільки найбільш неупередженою буде всебічна історична оцінка віддаленим в часі та незаангажованим дослідником на основі вивчення великого кола різноманітної літератури (не тільки вітчизняної, але й закордонної по даному питанню) соціально-економічних, політичних й інших важливих обставин конкретного історичного періоду та їхнього впливу на педагогічні погляди, теорії, концепції.

По-друге, чітке слідування вимогам конкретно-історичного принципу стимулює дослідника до системного аналізу фактів теорії та практики освіти, навчання й виховання. Щоб досягти достовірних результатів історіографічного пізнання, науковцю потрібно ретельно проаналізувати всі наявні історіографічні джерела стосовно визначеної проблеми. Системне вивчення робіт різних часів та народів, різних вчених та громадських діячів, письменників, політиків, видатних мислителів, які висловлювали свої педагогічні погляди, іноді звернення до інших галузей науки не тільки є дуже важливим для встановлення зв’язків розвитку педагогічної науки з соціально-політичними та духовно-культурними умовами життя країни та її народу, але й відобразить досліджувану проблему в розвитку.

Як правило, реалізуючи принцип історизму, науковці прагнуть викласти «історію питання», розуміючи її як звернення до характеристики епохи, використання в якості аргументів історичних паралелей і посилань на висловлювання видатних педагогів, філософів минулого, наведення фактів та ідей відомих у історії педагогіки й зовнішньо схожих з сучасними ідеями та досвідом навчання й виховання. Вчений А.Піскунов зауважує, що такий спосіб викладу матеріалу скоріш слугує свідоцтвом ерудиції автора, але не завжди «прояснює сутність досліджуваної проблеми». Частіше такі посилання на висловлювання і думки видатних педагогів минулого, зазначає науковець, застосовуються авторами для «надання ваги» власним твердженням.

Дотримання ж принципу історизму, вказують С.Золотухіна та О.Микитюк, як раз передбачає врахування того факту, що, так як зовнішньо схожі педагогічні ідеї і концепції в різні історичні епохи породжувались різними соціально-економічними, політичними та іншими умовами, по-різному пристосовувались до педагогічної дійсності та обґрунтовувались за допомогою різних аргументів, у залежності від рівня розвитку тих чи інших наук, від специфіки міжпредметних зв’язків педагогіки, які для неї завжди мали важливе значення, отже ці ідеї в кожний конкретний історичний період мають свої особливості, котрі дослідники повинні враховувати в своїй роботі.

Таким чином, урахування конкретно-історичного принципу є дуже важливим для встановлення зв’язків соціально-політичних та духовно-культурних умов життя країни та її народу з педагогічними теоріями, що панували в той чи інший період, зі зміною педагогічної проблематики, з розвитком педагогічної думки та педагогічної науки в цілому.

Література

1. Золотухіна С.Т., Микитюк О.М. Історико-педагогічний підхід //Наукові підходи до педагогічних досліджень: колективна монографія/ За заг. ред. В.І.Лозової. – Харків: Вид-во «Апостроф», 2012. – С. 318-347.

2. Пискунов А. Принцип историзма в педагогических исследованиях. – М., 2004. – 234с.

3. Сеньобос Ш. Исторический метод в применении к социальным наукам. – М.: Тов. типография А.И.Мамонтова, 1902. – 240 с.