УДК 353.9:574 (075.8):323.174

Карташов Євген Григорович,

Народний депутат України,

кандидат філософських наук

ФОРМУВАННЯ МЕХАНІЗМУ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ СТІЙКІСТЮ ЕКОЛОГО-ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ

Екологічний вимір глобальної системної кризи відзначається зміною людством соціального і природного середовища свого проживання. Це зумовлено тим, що суспільство, його інститути виявилися не пристосованими до цього нового стану. Тому, про системну кризу необхідно говорити як про невідповідність між сучасним станом продуктивних сил і процесом формування постіндустріального способу виробництва, що породжують нові суспільні відносини, які обґрунтовуються існуючою ідеологічною системою.

На нашу думку, раціональність економіки будь-якого суб’єкта залежить від ступеня відхилення його вектора від векторів об’єктивних дій природного світу. Першорядне значення для забезпечення стійкості еколого-економічних систем повинні мати ті вигоди, які зможе одержати суспільство в цілому від зниження рівня споживання ресурсів і забруднення навколишнього середовища. Це обумовлює особливе значення пошуку мотиваційних рішень щодо досягнення екоефективного результату серед інших основних завдань державного управління процесами суспільного відтворення і розвитку.

Серед мотивів еколого-економічних перетворень найчастіше виділяють наступні: добровільне зниження впливу підприємств на природне середовище (дозволяє мінімізувати майбутні екологічні ризики і витрати на проведення заходів щодо очищення та відновлення забруднених територій); підвищення екологічного рівня технологічного процесу виробництва продукції з метою одержання більш високих її екологічних показників (дозволяє одержувати значні переваги на ринку в порівнянні з конкурентами); зниження споживання норм ресурсів для підприємств або запобігання забруднення (дозволяє зменшити запаси матеріалів і знизити витрати, пов’язані з дотриманням екологічних норм і стандартів); залучення інвесторів, кваліфікованих кадрів, підвищення довіри суспільства до фірми, у результаті проведення нею активної природоохоронної політики, що також відбивається та на її репутації; нові екологічно безпечні товари і послуги сприяють підвищенню попиту на них (створюють додаткові можливості та перспективи для бізнесу).

Значимість вказаних мотивів не викликає сумніву, проте самі по собі вони не здатні розв’язати проблему мотивації підвищення екоефективності суспільного виробництва, оскільки пріоритетні позиції в системі стимулів економічних агентів, особливо суб’єктів підприємницької діяльності, пов’язані переважно з одержанням додаткового прибутку.

Для обгрунтування економічного механізму регулювання у сфері природокористування в різних галузях принциповим є постановка питання про цілі розвитку цих галузей і всієї економіки. Залежно від відповіді на це питання та, враховуючи основні економічні процеси, що відбуваються, необхідно формувати концепцію економічного механізму регулювання природокористування. При цьому основними компонентами економічного механізму регулювання природокористування виступають: система відносин власності на основні засоби виробництва; правові основи здійснення економічної діяльності (права і обов’язки, ліцензії, обмеження, процедури тощо); організаційна структура економіки (система формальних і неформальних організаційних зв’язків, що формує реальні економічні відносини між суб’єктами господарювання); економічні інструменти впливу (методи, способи і важелі зміни фінансового стану економічних суб’єктів, за допомогою яких можливо впливати на мотиви суб’єктів господарювання).

В процесі формування концепції переходу до екологічно орієнтованого відтворення і розвитку, екологізації економіки принциповим стає питання про механізми її реалізації. У світовій практиці виділяють три можливих варіанта реалізації еколого-економічних цілей: 1) економічне стимулювання, 2) пряме державне управління, 3) змішані механізми (поєднують перші два підходи). Проте, основна проблема полягає не в прийнятті рішень про втручання або невтручання держави в розвиток суспільства, а у визначенні характеру цього втручання. Країни Європи, США дотепер демонстрували підхід сбалансованої державної політики. На відміну від цього, сучасний українській досвід можна оцінити скоріше негативно.

Враховуючи зазначене, в процесі державного управління стійкістю регіональних еколого-економічних систем держава має дотримувати певних основних правил. Перше полягає в пріоритетності використання непрямих економічних важелів впливу на економіку в комбінації з ринковим механізмом, однак безумовне значення має й пряме втручання, особливо у випадку, коли мова йде про суспільні блага. Згідно з наступним правилом державу не слід вважати неринковим агентом, що виходить на економічну арену лише у випадку відмови ринкових механізмів. Держава є постійним і об’єктивно необхідним елементом нормально функціонуючого господарського механізму. Необхідно відходити від широко розповсюдженої омани, що держава виконує допоміжні стосовно ринку функції щодо його коригування. Третє правило пов’язане із проблемою реалізації стратегії сталого розвитку. Вирішуючи питання економічного розвитку, необхідно постійно поєднувати їх із принципом екологічного імперативу та вирішенням соціальних проблем. У такому аспекті важливою є роль держави у встановленні різного роду нормативів, стандартів щодо екологічної політики, у першу чергу для особливо небезпечних для природи і здоров’я людини речовин, реалізації альтернативних варіантів розв’язання екологічних проблем, структурній перебудові економіки, про що свідчить досвід розвинених країн.