Коваль М.В.

Адміністрація Державної прикордонної служби України

Окремі аспекти будівництва укріплених районів у

теоретичних розробках військових інженерів СРСР

Війни другої половини ХІХ  і початку ХХ ст., особливо Перша світова, призвели до перегляду існуючих до тієї пори форм тривалого укріплення місцевості. Виходячи з досвіду облоги фортець, хоча його й не можна було тлумачити однозначно, більшість фортифікаторів світу дійшло висновків, що замкнені ізольовані фортеці у переважній більшості випадків виявились не в змозі опиратися противникові тривалий час унаслідок великих втрат боєприпасів і особового складу. Зате фортеці, які були включені у смугу оборони польової армії (Верден, Осовець), успішно склали бойовий іспит.

Виходячи з указаних та ряду інших причин перевагу при обладнанні тривалими укріпленнями місцевості почали віддавати не класичним – „круглим” фортецям, а протяжним укріпленим смугам, що складались з укріплених районів (далі – УР).

Представники радянської інженерної науки до опрацювання проблем глобальної фортифікації державної території приступили на початку 20-х рр.

Так, вже у 1920 р. виходить робота генерал-лейтенанта інженерних військ Г. Невського в якій він викладає теорію підготовки держави в інженерному відношенні до війни. Відповідно до неї оборона держави повинна передбачати три взаємодіючі ешелони: 1) передовий рубіж – 30-50 км, що мав об’єднувати до 16 малих вузлів; 2) „фортеця”, яка складалася з 30 малих вузлів на площі до 200 км²; 3) і нарешті на площі до 300 км² і з гарнізоном до 20000 чоловік, укріплення об’єднувалися в укріплені райони. Така структура передбачала максимальну гнучкість і маневреність військ, а також живучість УР, оскільки втрата тактичної одиниці „малого вузла”, площею 1-4 км² з гарнізоном 100-200 чоловік не могла серйозно впливати на стратегічний результат операції [1].

Система УР, націлених на кругову оборону, яка б охоплювала територію діаметром 80-100 км з гарнізоном до 100 тис. осіб, була розроблена начальником Військово-інженерної академії Ф. Голєнкіним. За його задумом, такий модуль, складовою частиною якого були дугові позиції загальною протяжністю 20-25 км, було необхідно мати у смузі оперативних дій кожної армії, яка прикриває ділянку 100-200 км. Проміжні, між позиціями, ділянки прикривалися польовою фортифікацією і далекобійною артилерією. На відстані 100-200 км від головної Ф. І. Голєнкін пропонував будівництво другої оборонної лінії [2, с. 318].

Теорію глибокої фронтальної оборони, яка складається з окремих ділянок, 40-60 км по фронту і 10-15 км в глибину, розробив військовий інженер С. Хмельков. За його пропозицією оборонну лінію слід ділити в глибину на смугу передових позицій (до 3 км), смугу головного опору (до 8 км), смугу тилових позицій (до 4 км) [3, с. 131-146]. Варто зауважити, що концепція УР С. А. Хмелькова стала для сучасників однією з самих переконливих [4, с. 22].

Оригінальним внутрішнім групуванням елементів вузлів опору, значною глибиною УР вирізнялись проекти військового інженера професора М. Унґермана. Він планував також створення додаткових вузлів опору і опорних пунктів, ешелонованих уступом в глибину на відкритих флангах, що мало сприяти прикриттю флангів з’єднань при здійсненні ударів на головному напрямку під час наступальних операцій. Напрацювання М. Унґермана знайшли своє практичне втілення під час фортифікації примор’я [3].

У 1926 р. зі своєю теорією спорудження укріплених районів виступив військовий фахівець А. Свєчін („Стратегія”), де він розглядав УР не тільки як „загорожу”, але і як „ворота”, які за стратегічної кон’юнктури, що вдало склалася, дозволяють перейти від оборони до контрнаступу [5].

Ідея глибоко ешелонованої оборони, до 250-300 км в глибину, була запропонована професором В. Кохановим. Підготовка держави до оборонної війни, за Кохановим, повинна була включати інженерну підготовку: прикордонних районів – внутрішньої території – міст [6].

Протягом першої половини ХХ cт. напрацював значну кількість посібників по довготривалій фортифікації [7], а також досліджень, що стосувались aналізу сучаcного стану воєнно-інженерної підготовки кордонів європейських держав [8] і пропозицій по її розвитку й удосконаленню [4] видатний теоретик фортифікації В. Яковлєв.

У 20-ті роки ХХ ст активно працює К. Величко [9]. Про значення його досліджень для розвитку радянської фортифікації мабуть найкраще було сказано в наказі РВР від 8 грудня 1922 р.: „Величезна робота проведена професором К. І. Величко по вивченню досвіду світової війни, дала можливість усунути недоліки минулих років при укріпленні наших рубежів... Його ідеї відомі й прийняті майже у всьому світі... його ім’я ставиться поряд з такими іменами, як Вобан... він, не зупиняючись на досягнутих результатах, продовжує працювати в області фортифікації...” [10, с. 55].

Також свій вклад у цю справу внесли І. Белінський – концепція „фортеця-ліс” [11, с. 19], А. Молчанов і Я. Галкін – фортифікація гірської місцевості [12], М. Хепріксон, котрий пропагував розвиток укріплень примор’я [13] та інші.

А ось відомий військовий інженер Д. Карбишев на початку 20-х років категорично заперечував застосування УР, але врешті й він змінив свою думку, більше того став одним з головних теоретичних і практичних консультантів їх будівництва. Як відзначав автор його біографії В. Познанський „… цінували пропозиції Д. М. Карбишева по структурі укріпрайонів, застосуванню конструкцій фортифікаційних споруд і інших питаннях...” [14, с. 214].

Отже, протягом 20-х – 30-х років у СРСР було створено ряд сучасних, всесторонньо обґрунтованих концепцій спорудження і використання укріплених районів. Вони включали найширший спектр проблем: від питань місця і ролі УР в системі військово-інженерної підготовки території країни до війни, до будівництва окремих споруд і їх елементів. І це було фактом, що переконливо доводить високий рівень радянської військово-інженерної школи в питаннях, котрі стосувались довготривалої фортифікації.

Література

1. Невский Г.Г. Вопросы заблаговременной подготовки страны в инженерном отношении / Г.Г. Невский. – М. : Б. в., 1920. – 212 с.

2. Шперк В.Ф. История фортификации / В.Ф. Шперк. – М. : ВИА, 1957. – 353 с.

3. Хмельков С.А. Основы и формы долговременной фортификации / С.А. Хмельков, Н.И. Унгерман. – М. : Гос. воен. изд. в Лгр., 1931. – 295 с.

4. Яковлев В.В. Современные предложения по долговременной фортификации / В.В. Яковлев. – М. : Изд. и тип. ВИА, 1937. – 93 с.

5. Свечин А. Стратегия / А. Свечин. − М. : Б.в., 1926. − 219 с.

6. Коханов В.Н. Инженерная подготовка государств к обороне / В.Н. Коханов. – М-Л. : Госиздат. Отдел военной лит-ры, 1928, – 395 с.

7. Яковлев В. Краткий курс долговременной фортификации / В. Яковлев. – СПб. : Упр. военно-учебн. завед., 1914. – 48 с.

8. Яковлев В.В. Фортификация. Вып. ІІІ. Устройство крепостей в начале ХХ столетия, участие их в мировой войне и современное положение вопроса о них / В.В. Яковлев. – Л. : Изд-во и типо-лит ВИА РККА, 1925. – 218 с.

9. Величко К.И. Русские крепости в связи с операциями полевых армий в империалистическую войну / К.И. Величко. – Л. : ВТА РККА, 1926. – 176 с.

10. Колесник А.Н. Советские военные строители / Под. ред. Н.Ф. Шестопалова / А.Н. Колесник. – М. : Воениздат, 1988. – 303 с.

11. Каминский В. Долговременный сухопутный фронт СССР (1927-1939) / В. Каминский // Редут. – 2006. – № 1. – С. 16–30.

12. Молчанов А.М. Фортификационное оборудование горной местности / А.М. Молчанов, Я.Г. Галкин. – М. : Воениздат. 1942. – 50 с.

13. Хеприксон Н. Для чего нужны морские крепости / Н. Хеприксон. – Л. : Ред.-изд. отд. ВМФ РККФ, 1926. – 40 с.

14. Познанский В.С. Карбышев Д.М.: Историко-биографический очерк / В.С. Познанский. – Новосибирск : Зап.-Сиб. кн. изд-во, 1985. – 286 с.