Демченко О.Л.

Аспірант, Класичний приватний університет, м. Запоріжжя

Інструментарій державного регулювання діяльності ВНЗ

Регулюється діяльність ВНЗ традиційно комплексом неринкових інструментів, оскільки переважна більшість виробників – державні ВНЗ, які адміністративно підпорядковані органам державної влади. Проте в сучасних умовах на перший план виступає комплекс маркетингового інструментарію, який поєднує нормативні інструменти державного регулювання (податкова, бюджетна, кредитна політика) з ринковими цілями і методами їх застосування. Найважливішим маркетинговим інструментом є державне регулювання механізмів фінансування виробників послуг вищої освіти.

І для України, і для Росії характерне постійне зростання чисельності студентів не лише на платній основі, а й на бюджетній – і це в умовах демографічного спаду, що наростає. Дослідники вважають, що це свідчить не лише про престиж вищої освіти, а й передусім про суттєві прорахунки держави в галузі освітньої політики [2].

У зв’язку з цим відзначається як мінімум кілька негативних наслідків механічного припливу фінансових коштів до системи вищої освіти [1]:

1. Екстенсивний розвиток вищої школи та зниження якості освіти і, відповідно, конкурентоспроможності вітчизняних спеціалістів та економіки.

2. Зниження вимог до абітурієнтів, результатом чого є падіння довіри до вищої освіти.

3. Перекачування бюджетних коштів у вищу освіту за рахунок школи.

4. Втрата у багатьох ВНЗ власне специфіки вищої освіти через відсутність конкурсів – освіта здійснюється просто як продовження середньої освіти з певною спеціалізацією.

Маркетингові засади фінансування вищої освіти ґрунтуються на кількох вихідних принципах. Передусім це відповідальність органів державного управління за стан фінансування вищої освіти, в тому числі і за активізацію приватних інвестицій у цю сферу. Методологія її фінансування опирається на засади інвестування, а не витрат. Держава має забезпечувати інвестиційну привабливість вищої освіти – передусім стимулюючи її розвиток (підвищення мотивації та компетенції), а не фізичне зростання. Фінансування галузі здійснюється на основі поєднання навчання та наукових досліджень, через які ВНЗ можуть включитися в ринкове виробництво і отримати необхідні для свого розвитку ресурси.

Державне регулювання фінансових потоків у сфері вищої освіти може бути здійснене шляхом вжиття таких заходів:

- цільових трансфертів у регіональні бюджети на розвиток вищої освіти;

- нормативного фінансування в розрахунку на одного студента на основі системи тестування та рейтингу виробників освітніх послуг;

- поєднання державного замовлення на спеціалістів з вищою освітою з практикою прямих договорів з підприємствами і родинами;

- виділення регіонального компонента державного замовлення з відповідним його фінансуванням з бюджетів регіонів;

- доповнення бюджетного фінансування ВНЗ коштами, отриманими від ефективного управління переданою їм власністю із застосуванням відповідних механізмів податкових пільг.

Важливою проблемою є розподіл функцій підтримки виробників освітніх послуг органами управління різного рівня (центр, регіони, місцеве самоврядування).

Можлива державна підтримка регіональних програм розвитку вищої освіти, як у Росії, зі створенням регіональних університетських систем, орієнтованих на міжрегіональну кооперацію. У закладах приватної вищої освіти також потрібно підтримувати формування освітніх концернів університетського типу.

Серед маркетингових фінансових інструментів державного регулювання вищої освіти особливе місце належить реформуванню системи фінансування державного замовлення на фахівців з вищою освітою [1].

Принципово змінити ситуацію на краще може державний рейтинг ВНЗ, який має виконувати дві функції: по-перше, інформувати ринок освітніх послуг про якість пропонованого ВНЗ “товару”; по-друге, слугувати підставою для диференціації державного фінансування ВНЗ залежно від його рейтингу.

Нинішній досвід поділу ВНЗ на два рівні (І - ІІ рівнів акредитації та ІІІ - ІV рівнів акредитації) є явно недостатнім для визначення державної маркетингової стратегії їх фінансування. На основі світового досвіду рейтингового фінансування ВНЗ державою та вітчизняних реалій можна запропонувати поєднання кількох критеріїв рейтингової оцінки ВНЗ.

1. Поділ ВНЗ І - ІІ рівнів акредитації на самостійні та ті, які входять до університетських чи академічних комплексів ВНЗ ІІІ - ІV рівнів акредитації.

2. Виділення серед ВНЗ І - ІІ рівнів акредитації центрального, регіонального та муніципального рівнів.

3. Виділення серед ВНЗ ІІІ - ІV рівнів акредитації рівня загальнонаціональних університетів.

4. Виділення серед ВНЗ ІІІ - ІV рівнів акредитації рівня загальнонаціонально-регіональних гуманітарних та технічних університетів та академій.

5. Виділення серед ВНЗ ІІІ- ІV рівнів акредитації рівня регіональних університетів, академій та інститутів.

6. Виділення серед ВНЗ ІІІ - ІV рівнів акредитації рівня регіонально-муніципальних інститутів.

Список використаної літератури:

1. Пальшаков В.І., Дмитрусенко О.І. Модель управління вищим навчальним закладом // Стратегія економічного розвитку України: Наук. зб. / Відп. ред. О.П. Степанов. - К.: КНЕУ. - 2001. - Вип. 6. - С. 412- 426.

2. Типенко Н.Г. Экономика образования и образовательная политика // ОНС. – 2003. - № 4. – С.30 – 36.