политология /6.проблемы взаимодействия власти и общественности

Кирилюк Н.А.

ПВНЗ «Європейський університет»

Специфіка політичної активності серед інших форм політичної поведінки особистості

Людина, яка бажає жити у правовій, демократичній державі, мусить займати активну життєву позицію і намагатися бути не тільки об’єктом, а й суб’єктом політики. Зміни, що відбуваються у сучасній Україні дають можливість широким верствам населення позбутися старих стереотипів. Поступово здійснюється процес формування активного, відповідального, творчого суб’єкта політичного життя та громадянського суспільства у національних умовах. Включеність особистості у політику проявляється в її політичній поведінці. «Політична поведінка», «електоральна поведінка» передають моральну сторону політичної діяльності суб’єкта. Дійсно, одиницею політичної поведінки є вчинок - не будь - яка політична дія, а така, «в якій провідного значення набуває свідоме ставлення людини до інших людей, до спільного, до норм суспільної моралі» [1, 438]. Отже, реальна участь особистості в управлінні суспільними справами, її включеність у політику скеровується тим моральним змістом, який вона вкладає у політичний вчинок. Політична поведінка в різних соціальних системах характеризується певним співвідношенням активної та реактивної складової. В політології та політичній психології авторами багатьох монографічних, навчально-методичних та інших наукових джерел із запропонованої тематики прийнято вважати, що між проявами активної та реактивної складових існує обернено пропорційна (хоча і не жорстко достовірна) математична залежність. Активні системи – як індивіди, так і малі групи, а також великі соціальні утворення характеризуються високим ступенем самореферентності, самоорганізації, автономії і спроможністю реконструювати оточуюче середовище у відповідності із власними цілями і потребами. Активна система пристосовує, реактивна - пристосовується, активна – конструює і продукує, реактивна – відображає і реципіює. Стосовно політики дана теза може бути застосована у вигляді положення про взаємообумовленість політичної активності і демократії. Справжня демократія є можливою переважно на основі активістської політичної культури та супутніх їй форм діяльності. Адже лише в умовах демократичного суспільства громадяни є не просто підданими владно-політичної надбудови, але активними учасниками різних політичних програм, реалізованих на рівні органів державної влади, політичних партій, громадських організацій. Цілеспрямована автономна дія, що стає конституюючою щодо політичної системи, передбачає в якості основної передумови існування громадянського суспільства як особливої сфери самоорганізації громадян, на яку не поширюється директивно-організуючий вплив публічно - владних інституцій. Головною перевагою політичної активності є те, що вона визначає високий рівень відповідальності громадян за ними ж створене середовище глобального управління спільними справами – політику. Одна з базових дихотомій проходить по лінії поділу «політична активність – політична реактивність». В науковій літературі серед дослідників, що вивчали цю проблему, часто виникала полеміка з приводу такого поділу, оскільки політичній активності мала б протиставлятись політична пасивність. Однак політична практика багатьох країн – тоталітарних, авторитарних, демократичних – свідчить про те, що дуже невелика кількість політичних систем могла б бути пристосованою до політичної пасивності громадян або ж інших форм прояву політичного саботажу спільних справ. Навіть найжорсткіші тоталітарні режими, що існували і продовжують існувати в небагатьох країнах понині, все одно вимагали від своїх громадян (радше визначити їх як підданих) своєрідної «активності», яка б була залежною від зовнішнього програмування владою певних заходів, що поширювалися на все населення або на його окремих представників . Тобто, навіть в умовах високої централізації зберігається той «отвір» автономії, де політична поведінка та діяльність осіб, не приналежних до здійснення владних функцій, стає некерованою, спонтанною. З іншого боку, навіть спонтанна і некерована поведінка не може залишатись в позанормативному просторі і неминуче піддається своєрідній символічній колонізації [2, 34-47]. Особливого значення феномен політичної активності набуває в теорії партиципаторної демократії (демократії участі). Партиципаторна демократія – це система правління, в якій рядові громадяни скоріше управляють собою самі, ніж за допомогою обрання представників, котрі б правили від їх імені. Сутність цієї форми народовладдя вдало сформулював Б. Барбер (він називав її ще «сильною демократією»): «…це радше самоврядування громадян, ніж представницьке врядування в ім’я громадян. За такої демократії активні громадяни безпосередньо урядують над собою, хоча не конче на кожному рівні і кожної миті, а досить часто, зокрема, тоді, коли треба вирішувати головні політичні питання і коли виявляють свою дію значні сили» [3, с. 258]. Ми підтримуємо думку вченого про те, що пряма демократія потребує не тільки реалізації всього спектра форм політичної участі громадянами, що діють в межах певної політичної системи, а й громадянської підготовки та громадянської компетентності для ефективної участі в обговоренні та ухваленні рішень. Ірраціональність і пасивність людей у політичній сфері – це результат їх недостатньої освіченості і брак рівних можливостей для участі в політиці. Демократія – це не стільки правління народу чи правління мас, скільки правління освічених громадян. Це, на нашу думку, є однією з найважливіших проблем політичного сьогодення українського суспільства: залучення широких мас до політичного процесу, державного управління, подолання соціальної апатії й нігілізму, виховання громадянськості і високої політичної культури, сприяння оновленню еліт і демократизації суспільних відносин. Лише освічене громадянство, якому властиве розвинене почуття власної гідності, знання своїх прав та обов'язків, згода і вміння їх дотримуватися є запорукою формування демократичного суспільства.

Література:

1.Политическое консультирование. - М.: Центр Политического консультирования «Никколо М», 1999. - 471 с.

2. Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. – М.: Полис, 1992.-216с.

3. Барбер Б. Сильна демократія: політика учасницького типу // Демократія: Антологія / Упоряд. О. Проценко. – К.: Смолоскип, 2005. – С. 254 - 262.

4. Ротар Н. Діалогові форми політичної участі: передумови та перспективи становлення в Україні. // Політ. менеджмент. — 2007. — N 5.