Право/5. Кримінальне право і кримінологія

Когут Наталія Миколаївна

Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого

Імунітет свідка в кримінальному процесі України

Одним із проявів забезпечення державою прав і свобод людини державою є надання учаснику кримінального процесу імунітету свідка. Як свідчить історія, імунітет свідка існує тривалий час. Ще в Стародавньому Римі не могли бути свідками особи, засуджені суудовим вироком, обвинувачені в скоєнні злочину, особи, які не досягли 20 років або приведені з дому обвинувача, лібертини проти свого патрона і т.д. Дигести Юстиніана забороняли свідчити адвокатам в справах осіб, інтереси яких вони захищають. Проте і нині не має чітко сформульованого визначення, що ж саме являє собою імунітет свідка.

Аналізуючи зміст статті 69 Кримінально-процесуального кодексу України «Особи, які не підлягають допиту як свідки і особи, які мають право відмовитися давати показання як свідки» можна виділити 3 категорії осіб: 1) особи, які взагалі не можуть бути допитані як свідки; 2) особи, які можуть бути допитані за наявності певних умов; 3) особи, які мають право відмовитися давати показання в якості свідків.[1,стр.241]

Дослідження імунітету свідків має дуже важливе значення, адже відповідно до ч.2 ст.65 КПК показання свідків є доказами у кримінальній справі і, таким чином мають істотне значення для встановлення обставин, важливих для правильного вирішення кримінальної справи. Проте досить часто інтереси держави не просто не співпадають з інтересами громадянина, але й протирічать їм. Не виключенням є і відносини між державою та особою при допитуванні свідка. На негативне ставлення громадян щодо обов’язку свідчити вказують результати анкетного опитування слідчих, дізнавачів, прокурорів,суддів, проведеного В.М.Корнуковим та М.А.Барановою. Так,за цими даними близько 12% осіб, яких викликають для надання показань, взагалі не з’являється, 11% намагається нейтралізувати свою участь в процесі шляхом заяви про свою необізнаність про обставини розслідуваної справи, 5% прямо відмовляється давати показання, посилаючись на страх перед помстою заінтересованих осіб.[2,стр.93] А тому необхідно звернути особливу увагу на дослідження саме цих відносин, конкретизуючи кожне з положень ст.69КПК.

На нашу думку, зручною для послідовного дослідження імунітету свідків є класифікація, запропонована В.Н.Лопатіним та А.В.Федоровим, згідно з якою імунітети свідка можна поділити на загальний та спеціальний.[3,стр.52]

Загальний імунітет є правом кожного (свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого чи іншої особи) не свідчити проти себе, членів своєї сім’ї, близьких родичів, коло яких встановлене законом.(ст.63 Конституції України).

Право особи не свідчити проти себе міститься також і в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, згідно з п.g якого кожен «не може бути приневоленим до давання свідчень проти самого себе». Серед науковців дане положення називають по-різному: право відмовитися від самозвинувачення, свобода особи від самозвинувачення, привілей проти самозвинувачення, і пов’язують його надання із забезпеченням дієвості принципу невинуватості, адже обов’язок доводити вину особи покладається на державні органи.[4,стр.47] Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість в кримінальному процесі(ст.62 Конституції України), а тим більше доводити свою винність.

Важливою складовою загального імунітету є право свідка відмовитися давати показання або пояснення щодо членів своєї сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. На дане положення прямо вказує Конституція України, що зайвий раз свідчить про важливість цього принципу. І взагалі чи можна засуджувати, наприклад, батьків підозрюваного, обвинуваченого, коли вони надають неправдиві відомості з метою його виправдати? Перелік близьких родичів визначається в п.11ст.32 Кримінально-процесуального кодексу. Даний перелік є виключним і розширеному тлумаченню не підлягає, проте в Проекті нового кримінально-процесуального кодексу, окрім того, що замінено «дружина» на «один із подружжя», до даних осіб додано усиновителів та усиновлених. Ми вважаємо, що дані зміни є цілком правильними, так як усиновлювачі мають прирівнюватися до батьків, а усиновлені- до дітей, а тому їх моральні обов’язки в певній мірі мусять співпадати з моральними обов’язками кровних батьків.

Що ж стосується спеціального імунітету свідка, то він надається особам, які звільняються від обов’язку свідчити лише щодо визначеного кола питань. Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України дане право належить особам, зазначеним в п.п.1,2,4,5ч.1ст.69, а також в ч.3ст.69. Відповідно до п.1ч.1ст.69 КПК не можуть бути допитані як свідки адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі — з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності, якщо вони не звільнені від обов’язку зберігати професійну таємницю особою, що довірила їм ці відомості. З цим тісно пов’язана проблема охорони певних категорій відомостей, що, з одного боку становлять професійну таємницю,а з іншого – мають значення не лише як потенційні докази у кримінальній справі, а й багато значать як для конкретної особи, так і для суспільства в цілому.[5,стр.118] Нам хотілося б звернути увагу на те, що по-перше, не можуть бути допитані вищеперелічені особи лише з приводу довірених їм даних чи відомостей, які були отримані під час виконання ними їх професійних обов’язків, а по-друге, якщо особа все ж таки бажає свідчити, її показання можуть бути визнані допустимими лише за наявності згоди на це довірителя. Що стосується першої тези, то вона не викликає запитань, адже цілком зрозуміло, що якщо, наприклад, священнослужитель стає очевидцем злочину, то звільняти його від обов’язку свідчити не має потреби, так як він не знаходивсь в довірчих відносинах з підозрюваним чи обвинуваченим. Що стосується другого положення, то по-перше, Кримінально-процесуальний кодекс не містить вказівки на те, в якій саме формі має бути надана згода довірителем на розголошення відомостей адвокатом, лікарем, нотаріусом і т.д., а по-друге, як бути, коли особа, по відношенню до якої необхідно зібрати свідчення, померла. Дане питання також залишилось поза увагою законодавця. На нашу ж думку, воно має вирішуватись таким чином: коли довіритель живий, то розголошувати відомості довірені ним можна лише за його клопотанням чи за його згоди, вираженої обов’язково в письмовій формі. Коли ж заінтересована особа померла, то довірена особа, якій відомі факти по справі, не може бути зобов’язаною давати свідчення. Кримінально-процесуальний кодекс передбачає дозвіл допитувати особу, якій була довірена певна інформація у зв’язку з виконанням нею своїх професійних обов’язків, лише за наявності згоди довірителя. Якщо ж довіритель помер, то, безумовно, отримати його згоду не можливо. Як бути в даному разі законодавець не вирішив. На нашу думку, в даному випадку слід виходити з того, чи на користь підозрюваного, обвинуваченого свідчитимуть показання. Якщо відомості потенційного свідка явно сприятимуть виправданню довірителя і не зможуть зашкодити його репутації, то слід вважати надані показання допустимими.

Слід звернути увагу на те, що перелік осіб, що володіють імунітетом свідка не є вичерпним і законами можуть бути передбачені інші випадки надання імунітету. Прикладом може бути надання імунітету свідка народному депутату України (п.7ст.19) чи особі, яка прибула для допиту чи участі в інших слідчих діях на територію запитуючої сторони за проханням останньої. Так, для забезпечення законності і дійсності доказів, отриманих в галузі взаємної правової допомоги по кримінальним справам, правильне застосування норм, що стосується привілею відмовитись від давання показань, має особливе значення. Звичайно, що до осіб, яких допитують на території запитуємої держави, застосовуються перш за все положення зконодавства даної держави про право на відмову свідчити. Якщо ж ця особа володіє й іншими привілеями щодо відмови давати показання по законодавству запитуючої держави, то докази, отримані без врахування цих прав, не будуть мати законної сили для справи, по якій запитувалась правова допомога.[6,стр.86] Якщо ж особа погодилась давати показання, то виникає питання щодо відповідальності свідка за давання завідомо неправдивих показань. Жоден з нині діючих договорів не містить положень по реалізації інституту кримінальної відповідальності за давання завідомо неправдивих показань в галузі взаємної правової допомоги по кримінальним справам, хоча національними законодавствами така відповідальність передбачається. [6,стр.91]

Література:

1. Уголовно-процессуальный кодекс Украины: Научно-практический комментарий / Под общей редакцией В.Т.Маляренка, Ю.П.Аленина.- Х.,2005г.

2. Корнуков В.М., Баранова М.А. «Правовая регламентация обязанностей и ответственности свидетеля в сфере уголовно-процессуальных отношений» - Государство и право.-2006г.-№2

3. Лопатин В.Н., Федоров А.В. «Свидетельский иммунитет» ⁄⁄ Государство и право.-2004г.-№6

4. Кипнис Н.М. Законодательное регулирование свидетельского иммунитета ∕∕ Российская юстиция.-1994г.-№3

5. Волкотруб С.Г. Імунітет у кримінальному процесі України.- Харків,2005р.

6. Милинчук В.В. Взаимная правовая помощь по уголовным делам. Действующая практика и перспективы развития. М.,2001,-352 с.