Федчик В.А.
Властивості
терміна як когнітивно-комунікативної одиниці
Інтерпретації терміна-знака сьогодні дуже різноманітні, оскільки
орієнтовані прагматично на конкретні види діяльності, такі, як переклад,
кодування і декодування інформації, лексикографічний опис, стандартизація,
навчання спеціальних мов тощо. Питанням теорії терміна, його місця в мові, в
системі знань присвячена низка узагальнювальних праць [див., наприклад: 3–5; 7;
12–18; 20; 24–26; 32; 34 тощо].
Кінець ХХ – початок XXI ст. пов'язаний з появою когнітивного підходу до
аналізу термінів, які в сукупності утворюють терміносистему – структуроване
наукове знання. Опубліковано безліч статей у цьому аспекті, а також і ряд
монографій [див., наприклад: 1; 4; 8; 9–11; 21–23]. Сукупності термінів
розглядаються в подібних дослідженнях з точки зору теорії знання і пізнання, як
результат когнітивної діяльності фахівця. Установлено, що в терміні
реалізуються механізми пізнання тієї або іншої сфери знань чи діяльності, в
ньому репрезентовані структури спеціального знання, які є відправною точкою в
осмисленні професійного простору і сприяють оптимальній організації діяльності
фахівців.
Водночас потребує свого обґрунтування і розроблення комунікативний підхід,
що дозволяє бачити в терміні необхідний інструмент професійної комунікації,
засіб актуалізації професійних знань у процесі діяльності. Інакше кажучи, на
порядок денний висувається питання про природу і властивості терміна як
когнітивно-комунікативної одиниці.
Теоретичною основою цього підходу є положення про діяльнісну природу мови,
відповідно до якого мова розглядається як когнітивний процес, здійснюваний у
комунікативній діяльності і забезпечуваний особливими когнітивними структурами
і механізмами в людському мозку [див.: 10]. В осмисленні терміна як
специфічного мовного знака ми виходимо з того, що термін є вербалізованим
результатом професійного мислення, значущим лінґвокогнітивним засобом
орієнтації в професійній сфері і найважливішим елементом професійної
комунікації.
Метою цієї статті є спроба дослідити властивості терміна як
когнітивно-комунікативної одиниці.
У зв'язку з поглибленням когнітивної орієнтованості вивчення мови постало
завдання виявлення видів і типів мовних знаків, видів і типів знань,
представлених у цих знаках, і механізмів здобуття із знаків цих знань, тобто
правил інтерпретації і умов виникнення і розвитку знаків, а також принципів, що
регулюють їх функціонування [див.: 9]. Різні типи знаків відображають певні
аспекти концептуальної картини світу і відповідно різне знання про світ. Що
визначає з цих позицій своєрідність терміна? Які його ознаки, властивості,
функції виділяють його серед інших мовних одиниць?
Як відомо, в мові об'єктивуються результати пізнавальної діяльності людей, але
пізнавальна діяльність окремої людини, здійснювані нею процеси сприйняття,
категоризації і концептуалізації об'єктів знаходяться в тісній залежності від
нагромадженого індивідуумом (або ширше – соціальною групою, до складу якої він
входить) досвіду і багато в чому визначаються ним. Зокрема, виявляється
залежність значення від сприйняття і сприйняття від категоризації, а також
вплив досвіду на впізнавання об'єктів та їх категоризацію. Відмінності в
досвіді ведуть до відмінностей у знанні, а через них – до різних картин світу [див.:
8].
Якого роду досвід закріплений в терміні? Якщо в основі інформації, об'єктивованій
засобами загальновживаної мови, лежить всілякий досвід взаємодії людей один з
одним і з середовищем, не замкнутий рамками однієї професії або здобутий поза
професією, то терміни передусім є омовленевою інформацією, отриманою в
результаті досвіду взаємодії людини з предметним і віртуальним світом у процесі
конкретної професійної діяльності.
Фаховий досвід не передається генетично і не може бути сприйнятий
несвідомо, автоматично. Цей досвід здобувається рефлексуючою свідомістю в
процесі цілеспрямованої діяльності індивідуума. Інтенсивність вказаного процесу
зумовлена інтересом людини до тієї або іншої професійної сфери. Професійний
досвід носить типізований характер, оскільки ситуація, у якій він здобутий, є
типовою для певної професії. Стереотипність ситуації сприяє створенню
регулярних моделей номінації тих або інших об'єктів, процесів і відносин.
Специфіка термінів як номінативних знаків полягає в тому, що вони
створюються для позначення предметів, явищ, відносин, комунікативно і когнітивно
значущих лише в особливому семіотичному просторі – просторі тієї або іншої
професійної діяльності. У такому розумінні терміна ми спираємося на визначення
Б.М. Головіна: «Термін – це слово або словосполучення... що має професійне
значення, виражає і формує професійне поняття і застосовується в процесі (і
для) пізнання і освоєння деякого кола об'єктів і відношень між ними – під кутом
зору певної професії» [2, с. 264]. Лише в рамках професійної сфери терміни мають
системність, виявляють свої конститутивні орієнтувальні властивості і виконують
безліч покладених на них функцій.
У широкому розумінні сфера професійної діяльності обслуговується
спеціальною мовою – мовою професійної комунікації. Ця мова неоднорідна за своїм
складом, у ній вичленяється декілька мовних страт залежно від ступеня кодифікованості
та інформаційної змістовності використовуваних тут одиниць: термінологія, усна
професійна лексика (професіоналізми), професійні жаргонізмы, номенклатура.
Описана структура мови професійної комунікації дозволяє розглядати це поняття
не лише як позначення функціонального різновиду літературної мови, але й
набагато ширше – як позначення функціонального різновиду національної
(загальнонародної) мови. Отже, про українську мову професійної комунікації
можна казати як стосовно до сучасної епохи розвитку мови, так і до періоду
формування української національної літературної мови і навіть до більш ранніх
історичних епох, від моменту виникнення розподілу праці, формування професій і
пов'язаного з цим процесом професійного мислення.
Термінологія становить ядро мови професійної комунікації. Вона концентрує в
собі її основні ознаки і властивості. Під професійною комунікацією ми розуміємо
комунікацію в рамках професійної сфери між представниками певних професій (а
також між представниками споріднених професій). Доцільно розмежовувати
професійну комунікацію трьох типів – навчальну, пізнавальну, діяльнісну
(включену в діяльність). Інакше кажучи, ми розрізняємо комунікацію в процесі
навчання професії, комунікацію для розв'язання професійних завдань, комунікацію
в процесі діяльності.
Кількість і якість спеціального досвіду, ступінь прилученості до сфери
професії через мову визначає формування фахівця як професійної особистості, а разом
з тим можливість продукування ним мовних репрезентацій професійно значущих смислів.
Хоча досвід кожної людини індивідуальний, однотипність ситуацій, регулярність
їх повторення в певній галузі діяльності створюють умови для групового
соціального досвіду. Люди, що вступають у взаємодію на основі наявного у них досвіду,
виробляють єдину «мову», яка складається з мовних репрезентацій відомого їм
досвіду. «Обмеженість» подібної мови пов'язана з груповою посвяченістю в неї
вузького кола фахівців на основі спільного досвіду. Саме досвід є джерелом
певного кола вироблених на його основі мовних репрезентацій.
Опанування професії передусім передбачає засвоєння певної кількості
інформації про притаманні певній сфері предмети, процеси і відношення, проте
для того, щоб вважати людину професіоналом, цього недостатньо.
Висококваліфікований фахівець не лише має необхідний набір знань, але уміє
також адекватно діяти в певних умовах, тобто має здатність контролювати
ситуацію і управляти нею. Значущість терміна при цьому надзвичайно велика, бо
термін як когнітивно-комунікативна одиниця знакової природи «задає програму
діяльності і поведінки» [27, с. 35] учасникам професійної комунікації. Таким
чином, в терміні органічно втілений зв'язок з професійним знанням і професійною
діяльністю.
Як відзначає А.А. Уфімцева, «головна функція мовного знака полягає в тому, щоб
за допомогою знакової репрезентації відповідати основним відбивним і розумовим
процесам, опосередковано і абстраговано представляти розумовий зміст, що
історично закріплюється за знаком у вигляді спільного для членів колективу
значення, і на цій основі забезпечувати комунікацію у всіх сферах людської
діяльності» [35, с. 9]. Особливість термінів полягає в тому, що в них закріплений
результат не пасивного, а живого, активного відображення, у зміст якого
включена людська практика, професійна діяльність. Саме у такій свідомо
вибудовуваній фахівцями термінології необхідний особливий механізм
орієнтування. Цей механізм природним чином актуалізований у внутрішній формі
терміна, яка дозволяє зрозуміти його зміст без контексту і поза контекстом.
Внутрішня форма терміна відображає особливості професійної свідомості і служить
джерелом активізації метамовної діяльності фахівців. В актах термінологічної
номінації отримують позначення ті фрагменти людського досвіду або знання, які
включені в певний вид діяльності, унаслідок чого вони відповідним чином
осмислені й інтерпретуються.
Отже, терміни – це одиниці мов професійної комунікації, співвідносні з
відповідними одиницями свідомості, яку не можна розглядати у відриві від
діяльності. Кожна система термінів є когнітивно-логічною моделлю тієї або іншої
сфери людського знання і діяльності. Відображаючи пізнавальний досвід
конкретного співтовариства людей, термін, як відзначає М.М. Володіна,
забезпечує можливість конвенціональної орієнтації фахівців [див.: 4].
Мови, що обслуговують різні сфери професійної діяльності, ми розглядаємо як
особливі когнітивно-комунікативні простори. В основі організації кожного такого
простору лежить комплекс значущих концептів, категорій і субкатегорій. Оскільки
терміни становлять ядро мов професійної комунікації, саме вони є головним
засобом концептуальної орієнтації в когнітивно-комунікативному просторі,
задають напрям розумовій діяльності фахівців, є одночасно орієнтиром мислення і
орієнтиром діяльності.
В.М. Лейчик запропонував розглядати термін як складне багатошарове утворення,
в якому природно-мовний субстрат і логічний суперстрат утворюють відповідно
нижній і верхній шари, а серцевину його становить термінологічна сутність [див.:
12; 13]. Такий підхід до будови терміна має під собою глибокі підстави і може
бути інтерпретований у руслі когнітивно-комунікативного підходу.
У терміні як мовному знаку акумульовано знання трьох видів: мовне (що є
результатом буденного пізнання), раціональне (раціонально-логічне,
енциклопедичне, наукове – в широкому розумінні) і власне спеціальне (що
ґрунтується на професійному досвіді і виникає як результат професійного
пізнання). Таким чином, кожний з видів знання, репрезентованих у терміні як
мовному знаку, ґрунтується на певному досвіді взаємодії людини зі світом.
Відповідно до перерахованих видів знання ми виділяємо такі різновиди досвіду:
1) досвід, здобутий у процесі природної комунікації (досвід користування
природною мовою); 2) досвід раціональної інтерпретації світу, що отриманий
у процесі формального навчання або є підсумком роботи рефлексуючої свідомості;
3) спеціальний досвід, придбаний у рамках професійної комунікації (у
природних умовах професійної діяльності).
Якщо одиниці загальнолітературної (ширше – загальновживаної) лексики
відображають у своєму змісті множинність картин світу, нескінченну
різноманітність інтерпретацій реальних і віртуальних світів, то кожна окрема
терміносистема репрезентує собою «професійну картину світу», тобто просторовий
образ складових професійної сфери в єдності їх зв'язків і відношень. Просторова
орієнтація такої моделі знань про світ виявляється в наявності ієрархічних відношень
між елементами терміносистеми (відображення логічного підходу), з одного боку,
і в розмежуванні ядра і периферії в організації певної сукупності найменувань
(зв'язок з буденним, «чуттєво-образним» пізнанням) – з другого.
Виникає питання про межі професійного простору, усередині якого природно
функціонує термін, про сферу, що протиставлена йому за рядом істотних ознак.
Найбільш очевидна опозиція «побутове – професійне». Дві цих сфери становлять
єдність людського світу. Людина виступає як сукупність біологічної і соціальної
системності. Побутовий світ людини («ближній світ») втілює поєднання її
біологічної системності з соціальною; світ перетворювально-діяльнісний
(«далекий, зовнішній світ») – єдність функціональної системності і системності
природно-заданої (об'єктивних фізичних та інших законів). Перший забезпечує
процес збереження, підтримання біологічної і соціальної цілісності людини, другий
– процес зміни, перетворення зовнішнього світу, в результаті чого він стає
зрозумілішим, менш ворожим для людини.
Побут – це те, що об'єднує всіх людей без винятку, оскільки він пов'язаний
з обслуговуванням біологічних потреб людини. Це інтегративна за структурою, але
поліморфна за наповненням сфера людської життєдіяльності. Вона є різною лише
настільки, наскільки різними є національно-культурні особливості соціумів, але
структура потреб в цілому єдина. Світ непобутовий (професійний) являє собою
функціональну різноманітність людини, його структура носить поліпарадигмальный
характер (під час порівняння різних співтовариств), але в той же час
виявляються спільні риси між носіями схожих функцій у різних співтовариствах.
Протиставлення побутових і професійних сфер комунікації має під собою протиставлення
панівних типів мислення: чуттєво-образного і вербально-логічного (опозиція яких
представлена в будові нашого мозку: структури лівої і правої півкулі). Перший
тип мислення лежить в основі наївної картини світу, другий тип переважає в
професійному мисленні, що пов'язане з прагненням до впорядкування твореного
людиною світу. Усвідомленість, планованість, «ідеальність» здійснюваної людиною
діяльності потребує застосування логічних механізмів.
Як переконливо показала Л.А. Манерко, побутове і раціональне знання пов'язані:
вони є результатом паралельних видів пізнання і співіснують у мозку людини [див.:
21 ]. Більш того, наукове пізнання спирається на результати буденного пізнання,
бо останньому, як відзначає В.В. Лазарев, «належить вирішальна роль у
формуванні свідомості і мови не лише у філогенезі, але й онтогенезі сучасної
людини» [11, с. 28]. Суть процесу пізнання саме в тому і полягає, що нове
розуміється через старе.
Б.М. Головін і Р.Ю. Кобрін визначають відмінність між побутовим і науковим
поняттями ступенем істотності відбиваних ознак предмета, ступенем проникнення в
сутність відбиваних предметів [5]. Відповідно до такого погляду побутове і
наукове поняття опиняються у відношеннях взаємозв'язку і взаємозумовленості,
виступають як різні ступені розвивального поняття і сягають спільної основи –
вихідного уявлення (початкової точки пізнання). Їх співвідношення можна
порівняти із співвідношенням «найближчого» і «дальшого» значень у теорії О.О.
Потебні. Звідси спеціальне поняття – це знання про той або інший предмет,
явище, відношення реальної дійсності, яке досягло певного рівня зрілості. З
позицій конкретної історичної епохи і етапу в розвитку науки цей рівень
характеризується як вищий.
Отже, дослідження властивостей терміна як когнітивно-комунікативної одиниці
дає змогу зробити такі висновки.
1. Когнітивний процес включає зародження і формування наукових
концептів, фіксацію і передачу наукового знання, де інструментом пізнання
виступає термін, у якому органічно втілений зв'язок з професійним знанням і
професійною діяльністю.
2. Специфіка наукової сфери визначає специфіку категоризації і
концептуалізації, які накладають відбиток на формування концептосфери і на
способи мовної репрезентації концептів.
3. Терміни як мовні вираження спеціальних наукових концептів
становлять спосіб репрезентації професійного знання. Однак у терміні як мовному
знаку акумульовано знання трьох видів: мовне (що є результатом буденного
пізнання), раціональне (раціонально-логічне, енциклопедичне, наукове – в
широкому розумінні) і власне спеціальне (що ґрунтується на професійному досвіді
і виникає як результат професійного пізнання). Таким чином, кожний з видів
знання, репрезентованих у терміні як мовному знаку, ґрунтується на певному
досвіді взаємодії людини зі світом.
4. Будь-яка система термінів є когнітивно-логічною моделлю тієї або
іншої сфери людського знання і діяльності. Оскільки терміни становлять ядро мов
професійної комунікації, саме вони є головним засобом концептуальної орієнтації
в когнітивно-комунікативному просторі, задають напрям розумовій діяльності
фахівців, є одночасно орієнтиром мислення і орієнтиром діяльності.
5. Кожна окрема терміносистема репрезентує собою «професійну картину
світу», тобто просторовий образ складових професійної сфери в єдності їх
зв'язків і відношень. Просторова орієнтація такої моделі знань про світ виявляється
в наявності ієрархічних відношень між елементами терміносистеми (відображення
логічного підходу), з одного боку, і в розмежуванні ядра і периферії в
організації певної сукупності найменувань (зв'язок з буденним,
«чуттєво-образним» пізнанням) – з другого.
6. І за семіозисом, і за функціонуванням терміни пов'язані з
професійним характером діяльності.
7. Рівень сформованості професійного мовлення дозволяє судити про
ступінь сформованості знання предметної сфери, оскільки в дискурсивній
діяльності фахівців відображена не тільки термінологія, але й когнітивна карта
конкретної науки.
Література:
1. Алексеева Л.М., Мишланова
С.Л. Медицинский дискурс: теоретические основы и принципы анализа. – Пермь:
Изд-во Перм. ун-та, 2002. – 200 с.
2. Березин Ф. М., Головин Б. Н.
Общее языкознание. – М., 1979. – 416 с.
3. Буянова Л. Ю. Термин как единица логоса / Л. Ю. Буянова. – Краснодар: Изд-во КубГУ, 2002. – 236 с.
4. Володина М. Н. Теория
терминологической номинации. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1997. – 180 c.
5. Головин Б.Н., Кобрин Р.Ю. Лингвистические основы учения о терминах. – М.: Высшая школа,
1987. – 104 с.
6. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства: Підручник. – К.; Одеса:
Либідь, 1991. – С. 117–119.
7. Комарова А.И. Язык для
специальных целей (LSP): теория и метод. – М.: МААП, 1996. – 194 с.
8. Кравченко А.В. Знак,
значение, знание. Очерк когнитивной философии
языка. – Иркутск: Издание ОГУП «Иркутская областная типография №1», 2001. – 261
с.
9. Кравченко А.В. Четыре тезиса
к новой философии языка // Слово, высказывание, текст в когнитивном,
прагматическом и культурологическом аспектах: Тез. междунар. науч.-практ. конф.
–Челябинск, 2001.
10. Кубрякова Е.С. Когнитивные
аспекты словообразования и связанные с ним правила инференции (семантического
вывода) // Новые пути изучения словообразования славянских
языков. 2-ое заседание Международной комиссии по славянскому словообразованию. – Магдебург, 1999. – С. 23-36.
11. Лазарев
В.В. К теории обыденного/когнитивного познания (от Коперника к Птолемею) // Вестник
Пятигорского государственного университета. – Пятигорск. – 1999. – №2. – С. 25–34.
12. Лейчик В. М. Обоснование
структуры термина как языкового знака понятия // Терминоведение. – № 2. – М., 1994.
13. Лейчик В. М. Проблемы
отечественного терминоведения в конце XX века // Вопр. филологии. – 2000. – № 2.
14. Лейчик
В.М. О многоуровневой классификации терминов в современных естественных и
искусственных языках // Научно-Техническая Информация. Сер.2. – М.: ВНИИКИ, 1976. – № 6. – С.3–7.
15. Лейчик
В.М. Оптимальная длина и оптимальная структура термина // Вопросы языкознания. – 1981. – №2. – С.63–73.
16. Лейчик
В.М. Опыт построения классификации Терминологических словарей // Теория и
практика научно-технической лексикографии. – М.:ВНИИКИ, 1988. – С.40–46.
17. Лейчик
В.М. Терминоведение: предмет, методы, структура. – М.: Издательство УРСС, 2005. – 256 с.
18. Лейчик
В.М. Типология словарей на пороге ХХI века // Вестник международного
славянского университета. Сер. Филология. – Харьков: Международный славянский университет, 1999. – Том II. – № 4. – С. 7–10.
19. Лейчик
В.М., Смирнов И.Л. Современное состояние и тенденции дальнейшего развития
терминологической работы в СССР // Научно-Техническая Информация. – Сер. 1. – М.: ВНИИКИ, 1981. – №3. – С. 4–7.
20. Лемов А.В. Система, структура и функционирование научного термина. – Саранск : Изд-во Морд. ун-та, 2000. – 192 с.
21. Манерко Л. А. Категоризация
в языке науки и техники // Когнитивные аспекты языковой категоризации: Сб. науч.
тр. – Рязань, 2000.
22. Манерко Л. А. Язык современной техники: ядро и периферия: Монография / Л. А. Манерко. – Рязань : Рязанский гос.
пед. ун-т им. С. А. Есенина, 2000. – 140 с.
23. Мишланова С.Л. Метафора в медицинском дискурсе. – Пермь: Изд-во Перм. ун-та, 2002. – 160 с.
24. Наконечна Г. Українська науково-технічна термінологія: історія і
сьогодення. – Львів: Кальварія, 1999. – 110 с.
25. Общая терминология: Вопросы
теории/ А.В. Суперанская, Н.В. Подольская,
Н.В. Васильева. – М.: Наука, 1989. – 246 с.
26. Общая терминология:
Терминологическая деятельность/ А.В. Суперанская, Н.В. Подольская, Н.В.
Васильева. –
М., Наука, 1993. – 288 с.
27. Прогнозное социальное проектирование: теоретико-методологические и методические проблемы
/Отв. ред. Т.М. Дридзе. – М.: Наука, 1994. – 304с.
28. Селіванова О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія. –
Полтава: Довкілля-К, 2006. – С.617–618.
29. Симоненко Л.О. Термін // Українська мова. Енциклопедія. – К.: Укр.
енцикл., 2000. – С.629–630.
30. Симоненко Л.О. Термінологія // Українська мова. Енциклопедія. –
К.: Укр. енцикл., 2000. – С. 631.
31. Стилистический энциклопедический словарь русского
языка / Под ред. М.Н.Кожиной. – М.: Флинта:
Наука, 2003. – 696 с.
32. Султанов А.Х. О природе научного термина. Проблемы философии
языка: Монография. – М., Изд-во Ун-та дружбы народов,
1996.
33. Сучасна українська літературна мова: Підручник /
А.П. Грищенко, Л.І. Мацько, М.Я. Плющ, та ін.; За ред.
А.П. Грищенка. – К.: Вища шк., 1997. – С. 209–212.
34. Татаринов В.А. Теория терминоведения в 3-х т. – Т.1. Теория
термина: история и современное состояние. – М.: Моск. Лицей, 1996. – 311 с.
35. Уфимцева А. А.
Типы словесных знаков. – М.: Наука, 1974. – 205 с.