ВИДИ ЕФЕКТИВНОСТІ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ АГРАРНОГО СЕКТОРА ЕКОНОМІКИ

Дудка Олександр Іванович, здобувач Академії муніципального управління, м. Київ

Державне регулювання різноманітне за формами і методам здійснення, їх поєднанню в ті чи інші періоди розвитку національної економіки. Вони дають різний ефект, що супроводжується різними соціально-економічними наслідками. У зв'язку з цим при визначенні ефективності державного регулювання слід, по-перше, розглядати відповідність отриманого результату поставленій соціально-економічній меті, а також ступінь цієї відповідності. По-друге, досягнення поставленої мети пов'язано з певними економічними витратами, які бажано мінімізувати.

Аграрний сектор економіки є складною соціально-економічною, ієрархічно побудованою і територіально розосередженою системою, тому результативність його функціонування і регулювання має безліч проявів.

Всі види ефективності можуть і повинні бути виражені обширною системою узагальнюючих і часткових показників. В першу чергу необхідна оцінка основної мети аграрного сектора - забезпечення населення країни продовольством в достатній кількості, необхідної якості і за доступними цінами. Для цього проводиться оцінка кількості виробленої продукції в порівнянні з потребою і досягнутими рівнями.

Заходи державного регулювання аграрного сектора спрямовані на подолання недоліків механізмів ринкової економіки. Загальна мета - поліпшення економічних і соціальних параметрів аграрного сектора, умов і результатів його діяльності, деталізується і конкретизується в цілях за напрямами діяльності та рівнями управління [1].

Відповідно до різноманіттям видів ефективності державного регулювання аграрного сектора економіки можуть бути отримані численні його оцінки - економічна, соціальна, національна, корпоративна та ін.

Оцінюється також ефективність окремих заходів з диференціацією за часом і території. Критерій оцінки завжди постійний - ступінь досягнення поставлених цілей.

Проте, із вищезазначених основних видів ефективності, визначальне місце все ж таки належить економічній, оскільки від її рівня залежать власне обсяги фінансових ресурсів для сільськогосподарського виробництва, соціальної сфери й збереження довкілля [2].

Нерідко виникає питання: як бути, якщо оцінки виходять суперечливими, наприклад політична ефективність досягнута, а соціальна і екологічна ні. По-перше, необхідно розглядати всі види ефективності, отримувати систему часткових і загальних оцінок. По-друге, перевагу слід віддавати оцінками державного регулювання аграрного сектора в цілому, виходячи з основної мети. По-третє, якщо оцінка за окремими видами ефективності свідчить про погіршення становища, наприклад екологічної або соціальної обстановки, а по іншим (політична, економічна ефективність) результат позитивний, в цілому таке регулювання визнається неефективним.

При оцінці ефективності державного регулювання аграрного сектора в першу чергу необхідно отримати систему показників фактичних результатів. Ця система складна і може бути підрозділена за різними ознаками: кількісні та якісні показники; правові норми; суми виділяються щодо прийнятих рішень і фактично виділених коштів; показники змін в аграрному секторі під впливом заходів регулювання тощо.

При розрахунку показників, їх рівня та комплексності треба враховувати загальні підходи держави до перспектив розвитку і регулювання аграрного сектора, суспільні настрої тощо.

Показники ефективності характеризують ступінь досягнення цілей, яка визначається шляхом зіставлення фактичних результатів державного регулювання аграрного сектора з наміченими.

Теорією і практикою державного регулювання вироблені критичні рівні ряду показників (економічні та соціальні індикатори), досягнення або перевищення яких загрожує безпеці держави або може викликати кризу: частка власного та імпортного продовольства, кількість безробітних, мінімальний обсяг споживання продуктів харчування на людину в добу тощо. Їх використовують для порівняння з фактично досягнутими рівнями.

Як критерій ефективності державного регулювання використовуються узагальнюючі показники, що характеризують кінцеві результати (обсяг виробництва, прибуток, рентабельність, час тощо) та часткові показники використання окремих видів ресурсів - праці, основних фондів, інвестицій. Показники прибутку і рентабельності найбільш повно характеризують кінцеві результати діяльності, відповідно і ефективність регулювання.

Розвиваються й інші підходи до оцінки ефективності державного регулювання аграрного сектора економіки, зокрема, ресурсно-потенційний підхід. У ньому абсолютна ефективність регулювання представляється співвідношенням потенційних можливостей виробництва з фактичним значенням його використання. Відносна ефективність визначається як відношення повного ефекту до витрат (рентабельність). Критерієм ефективності державного регулювання аграрного сектора економіки всієї країни можна вважати рентабельність функціонування аграрного сектора.

В якості інших критеріїв ефективності державного регулювання аграрного сектора може бути вибрано розвиток виробничих сил, а також темпи зростання економічного розвитку аграрного сектора, забезпечення продовольчої та економічної безпеки, зростання доходів сільського населення, рівень інфляції та безробіття.

Не менш важлива роль у вдосконаленні та підвищенні ефективності державного регулювання аграрного сектора економіки в цілому, системи управління аграрним підприємством належить контролінгу.

Контролінгу належить функція координації діяльності різних підрозділів підприємства, державних, регіональних та інших органів влади, пов'язуючи їх потоками управлінської та бухгалтерської інформації та прийнятими на їх основі системними рішеннями. На основі цієї інформації керівник приймає рішення про необхідні коригування, дає відповідні вказівки щодо їх реалізації. Таким чином, контролінг виконує функції «раннього виявлення», і тільки після усунення непередбачених виробничих, фінансових та інших відхилень фактичної траєкторії розвитку від планової керівник приймає обґрунтоване управлінське рішення.

Концепція контролінгу спрямована на вдосконалення регулювання, підвищення його комплексності, системності, інформативності. В кінцевому підсумку використання методів контролінгу направлено на підвищення ефективності регулювання економіки і підвищення її конкурентоспроможності.

В умовах глобалізації світової економіки гостро зростає проблема підвищення конкурентоспроможності аграрного сектора економіки країни. Тому визначення конкурентоспроможності в даний час набуває особливої актуальності при оцінці ефективності державного регулювання.

Як зазначалося раніше, аграрний сектор - це складна багатофункціональна система, де конкурентоспроможність проявляється у взаємозв'язку складових її об'єктів (товар, галузь, виробництво, підприємство), тому оцінюється з позиції відтворювального процесу, підпорядковуючи функції управління і організації підприємства основній меті - забезпечення економічних умов розширеного відтворення і раціонального природокористування.

Конкурентоспроможність аграрного виробництва можна визначити як стратегічний напрям функціонування сільськогосподарських підприємств, націлений на ефективність виробництва, використання і зміцнення конкурентних позицій на аграрному ринку. У зв'язку з цим, досягнення переваги на аграрному ринку (локальному, регіональному) відображає лише ринкову складову конкурентоспроможності з притаманними для неї індикаторами (собівартість, ціна, прибуток, рентабельність).

Критерій конкурентоспроможності є синтетичним показником, який характеризує стан країни на світовому ринку. Основними показниками при визначенні конкуренції на світових ринках є обсяг ВВП в розрахунку на душу населення, рівень продовольчої безпеки.

Найважливішими факторами підвищення конкурентоспроможності аграрного сектора економіки будь-якої країни є:

- проведення цілеспрямованої політики державою;

- посилення ролі держави у розвитку та підтримці цієї важливої сфери;

- підвищення якості продукції;

- зниження витрат виробництва;

- застосування держзамовлення на вироблену сільськогосподарську продукцію;

- поліпшення наукового забезпечення.

Однак реалізація стратегічних завдань державного регулювання аграрного сектора економіки, перш за все, підвищення рівня життя сільського населення та конкурентоспроможності на внутрішньому і світовому ринках можлива тільки на основі модернізації всіх ланок аграрного сектора економіки.

Література:

1. Васільєва Л. М. Удосконалення механізму державного регулювання регіональних агропромислових комплексів (міжрегіональна модель)/ Л. М. Васільєва // Економіка та держава. – 2011. – № 8. – С.102 – 106.

2. Маслак П. В. Критерії ефективності державного регулювання агропродовольчого сектора економіки / П.В. Маслак [Електронний ресурс]. - Режим доступу: