Краснопольська
Л.П.
аспірантка кафедри кримінального права та процесу
факультету політології та права Національного педагогічного університету
імені М. П. Драгоманова, Україна
ОСОБЛИВІ
ПОРЯДКИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ
Прийняття
нового КПК України та запровадження особливого порядку кримінального
провадження на підставі угод викликало потребу аналізу його положень, що цілком
зрозуміло, адже впровадження у правозастосовну практику деяких норм, які є
новелами для вітчизняного законодавства, вимагає пошуків нових поглядів на
кримінальну процесуальну діяльність, опрацювання теоретичних і практичних
положень, що стосуються особливого порядку кримінального провадження на
підставі угод.
Для більш
детального розгляду концептуальних положень особливого порядку кримінального
провадження на підставі угод слід зупинитися на актуальних питаннях практичної реалізації інституту
укладення угод.
Противники введення інституту угод в
правове поле нашої держави стверджують, що враховуючи правосвідомість та
правову культуру громадян, цілком можливо, що в процесі укладення угоди матиме
місце корупційний прояв у цих
відносинах. Враховуючи це, можна зробити висновок, що
зважаючи на обов’язок суду переконатися в судовому засіданні, що укладення
угоди є добровільним, тобто не є наслідком застосування насильства, примусу,
погроз або обіцянок чи дій будь-яких
інших обставин, ніж ті, що передбачені угодою, існує ризик, що саме таку угоду може бути укладено незаконно, і внаслідок цього до кримінальної
відповідальності буде притягнуто невинну особу, або ж навпаки, винній особі
безпідставно буде пом’якшено або знижено міру покарання.
Разом з
тим, розглядаючи
доцільність запровадження інституту укладення угод у кримінальному провадженні,
можна визначити наступне. Для обвинуваченого перевагами укладення угоди про
визнання винуватості є, наприклад, уникнення невизначеності щодо покарання в
суді. Потерпілий у свою чергу зацікавлений у швидкому відшкодуванні заподіяної
кримінальним правопорушенням шкоди. Прокурору вигідно укладати угоду, оскільки
можна зекономити час і засоби для доказування винуватості обвинуваченого,
отримати інформацію щодо інших осіб, які скоїли кри-мінальні правопорушення та
винуватість яких не можна довести без показань обвинуваченого, а також мати
можливість усунення перспектив подальших апеляцій. Однак у погоні за вищеназваними
«благами» їх наявність не можна ставити в залежність від виконання завдань
кримінального провадження, які закріплені у ст. 2 КПК, а також від обов'язку
додержуватися засад кримінального провадження. Саме засади кримінального
провадження визначають процесуальний порядок судового розгляду. Так,
безпосередність дослідження показань, речей і документів зобов'язує суд не
визнавати доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які
не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених
КПК (ст. 23 КПК). І це має на меті перевірку вірогідності доказів,
представлених органом досудового розслідування, усунення наявних можливих
протиріч у них.
Під час
провадження особливого порядку кримінального провадження на підставі угод
повинні бути виключені ризики порушення дії засад кримінального провадження. На думку деяких
вчених, відмова від
дослідження доказів у судовому провадженні створює ризик порушення вимог презумпції
невинуватості й забезпечення доведеності вини, відповідно до яких особа
вважається невинуватою у вчиненні злочину та не може бути піддана кримінальному
покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено
обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції
України). Саме на це орієнтує суди й Постанова Пленуму Верховного Суду України
від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про
застосування Конституції України при здійсненні правосуддя».
Слід звернути увагу на погляди деяких
учених, які вважають, що спрощена процедура правосуддя практично виключає такий
його компонент як доказування фактичних обставин справи. Водночас висловлюються
побоювання, що спрощення у процедурі судового розгляду за умови, коли Україна
лише будує правову державу, призведе до загрози наближення процесу не до
змагальної, а навпаки, до інквізиційної форми. Більш критичну точку зору
висловлюють інші вчені, які вважають, що «угоди із правосуддям», «судові
компроміси» дозволяють спростити судове слідство, що межує з «домовитися з підсудним».
Така процедура може стати сваволею, порушенням демократичних принципів
кримінального судочинства.
Проте і до сьогодні
залишаються невирішеними окремі питання застосування цього інституту. З огляду
на це актуальним є дослідження інституту
угод як окремої процедури примирення не лише в статиці, а й враховуючи
його розвиток, який відображений у правових пам'ятках.
Історія вирішення спорів – це
історія співвідношення трьох основних його форм: насильницької (одним із
проявів якої тривалий час була кровна помста), судової (за допомогою
примусового відновлення порушеного права в судовому порядку) і форми
примирення. Водночас аналіз праць дослідників історії вирішення спорів дає
змогу здійснити іншу класифікацію, відповідно до якої можна виокремити
насильницький і мирний спосіб вирішення спору. При цьому останній у свою чергу
поділятиметься на власне мирові процедури та судове вирішення спору. Вирішення
спору за допомогою втручання державної влади або іншого посередництва виключає
свавілля сторін при вирішенні конфлікту, у зв'язку з чим за своєю сутністю
судове вирішення спору розглядається як форма мирного його врегулювання. Отже,
особливою ознакою тут є мирне, тобто без кровопролиття, характерного для
давнього періоду – періоду індивідуалізму та неврегульованості відносин
вирішення спору. Водночас самі судові процедури на відповідних історичних
етапах розвитку правової думки і формування законодавства вже містять
можливість застосування мирових процедур безпосередньо під час здійснення
судового провадження.
Мирові процедури вирішення
спору розглядаються як альтернативний, тобто досудовий, спосіб його вирішення.
Але мировим буде не лише досудове вирішення спору. Угода про примирення може також укладатись і в рамках провадження судових
процедур, головною її ознакою є спрямованість на запобігання реалізації функції
державного примусу.
Певному
історичному періоду розвитку суспільства і відповідно інститутів держави та
права відповідають притаманні саме цьому періоду форми вирішення спору та їх
характерні ознаки.
Для давнього неорганізованого
суспільства переважним є застосування насильницьких способів як реакції на
образу, а саме завдання рівнозначної образи, пошкодження тощо. Проте з
розвитком суспільних відносин більшість суперечок починає вирішувалась за
участю громади й рідні. Зокрема, старійшини громади відігравали важливу роль у
переговорах або виступали посередниками при врегулюванні, реєстрували договори
як тільки їх було укладено. Із формуванням та зміцненням державної влади
виникає необхідність не лише закріпити та обмежити відповідальність осіб за
порушення суспільного спокою, а й забезпечити певний баланс інтересів окремих
членів суспільства, в тому числі за допомогою надання сторонам можливості
врегулювати спір мирних шляхом. Саме формування політичної організації є
передумовою появи суду, який забезпечував мирне вирішення правових конфліктів,
оскільки суд можливий тільки за наявності суспільної влади, яка могла б стримувати
свавілля і обмежувати приватну помсту.
Таким
чином, в умовах проведення правової
реформи основним завданням кримінального судочинства
є забезпечення можливості вільної реалізації прав осіб, які беруть участь у
справі. Одним із найважливіших принципів процесуального права України є принцип
диспозитивності, змістом якого є широке коло правомочностей, від здійснення
сторонами яких залежить розвиток процесуальної діяльності по справі.
Судово-правова реформа, яка має безпосереднє відношення
до кримінального судочинства, вимагає як від законодавця, так й від науки нових
рішень, які допоможуть вирішити питання з подолання високого рівня злочинності
та, водночас, забезпечать ефективне застосування кримінального покарання тільки
до осіб, які є соціально небезпечними, та потребують застосування засобів
ресоціалізації. Особи, які вчинили нетяжкий злочин, повинні мати можливість
визнати себе винними, та, ухилившись законним шляхом від судового розгляду,
отримати менш тяжке покарання, чим те, яке передбачено верхньою межею санкції
відповідної статті КК України. Така можливість передбачається інститутом «угоди про визнання вини», який забезпечує значну процесуальну економію часу та державних коштів,
не порушуючи прав і законних інтересів обвинуваченого.
Положення Кримінального процесуального кодексу України, якими визначаються договірні засади врегулювання відносин між учасниками кримінального провадження, потребують ретельного
дослідження. Розробка інноваційних процесуальних положень є особливо
актуальною, адже відсутній механізм використання її на практиці,
що може викликати багато запитань.
Використана
література:
1. Кримінальний процесуальний кодекс України від
13 квітня 2012 року // Відомості Верховної Ради України. – 2013. – №№9–10.
2. Про основні принципи застосування
програм відновного правосуддя у кримінальних справах: Резолюція 2000/14
Економічної і соціальної ради ООН від 27.07.2000р. Режим доступу: http://www.un.org/ru/ecosoc/docs/2002/r2002-12.pdf
3. Шкелебей В. А. Угоди про примирення й визнання винуватості у
кримінальному процесі України та інших країн: порівняльний аналіз / В. А. Шкелебей // Науковий вісник Національної академії
внутрішніх справ. –2012.
– № 6. – С. 179–188.
4. Попаденко Е. В. Применение примирительных процедур (медиации) в уголовном судопроизводстве / Е. В. Попаденко. – М., 2010. – 144 с.
5. Концепція реформування кримінальної юстиції, затверджена Указом Президента України від 8 квітня 2008 р. № 311/2008. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/311/2008.