Экономические науки/14. Экономическая теория

Унтмоале Ю.В.

ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України»

РОЛЬ ДЕРЖАВИ У СТАНОВЛЕННІ КОНКУРЕНТНОГО ПОРЯДКУ В ЕКОНОМІЦІ

З перебігом часу не лише втрачається, а, навпаки, посилюється необхідність дотримання завдань національного соціально-економічного розвитку: формування ефективного економічного порядку в країні, який є основою для реалізації цілей європейської інтеграції України. Відтак, постає проблема досягнення ефективного конкурентного порядку в країні, враховуючи особливості, можливості та обмеження суспільно-політичної конфігурації, що склалися на сучасному етапі. Як засвідчує європейський досвід формування конкурентних порядків, такої ефективності можливо досягти лише у разі поєднання виважених та обґрунтованих важелів державної політики з раціональним та кваліфікованим реагуванням на їхню дію з боку суб’єктів господарювання, на які ці важелі впливають.

Визначенню сутності конкурентного порядку, як основної категорії, присвячені роботи засновників теорії економічного порядку – В. Ойкена, В. Освальта, Ф. Лутца, В. Репке, Ф. Бема, А. Шюллера, Ф. Хайєка, Л. Мізеса. У російській та вітчизняній літературі широко відомі роботи таких вчених, які досліджують сутність економічного порядку в різних аспектах: В. Гутник, Р. Нуреєв, В. Геєць, А. Гриценко, Т. Артьомова, В. Дементьєв, А. Шаститко, Ю. Кузнєцов, А. Скоробогатов, С. Ніколаєнко, І. Пінчук та інші.

Досліджуючи проблеми модернізації сучасного соціально-економічного ладу в Україні важливо визначити коло сил, які будуть встановлювати і підтримувати конкурентний порядок, серед яких визначальне місце належить передусім державі. Провідне завдання формування конкурентного порядку визначається в тому, щоб визначити рамки та орієнтири узгодженості цілей, політики та дії: побудова такого конкурентного порядку, достатньо сильного та потенційно гнучкого для того, щоб держава (суспільство) досягла поставлених цілей незважаючи на непередбачувані втручання зовнішніх сил.

Суспільна система, у якій ми всі діємо, в людської історії представляє органічну цілісність [1, с. 22], яка стати на шлях модернізації, зберігаючи лише мотивацію до одержання прибутку, на що орієнтована економіка в першу чергу, не може. У зв’язку з цим суспільство сформувало також інститут держави, що організує в першу чергу, згідно Р. Ієрінгу, соціально-примусову владу з метою захисту загальних інтересів суспільства [3]. При цьому в якості спільних інтересів суспільства, що підлягають захисту з боку держави, можуть виступати будь-які складові суспільного життя, тому що «...держава є продуктом розвитку суспільства... [6, с. 17]».

В Україні, як і в багатьох країнах світу, повинні вступати в силу нормовані відносини, що регламентуються особливостями цивілізаційного характеру та визначаються «писаними» і «неписаними» законами. Власне в цьому й полягають труднощі трансформаційного періоду, оскільки порушення і «писаних», і «неписаних» законів масові, особливо в сфері економіки, а значна частина навіть нормованих економічних відносин часто морально нелегітимна, що породжує суспільну незадоволеність і формує прагнення до масових порушень прав і свобод людини. Як наслідок, в країнах суспільством, що трансформується, як правило, результатами змін скористалася незначна частина населення, що привласнила накопичену власність та забезпечила тим самим власне збагачення [2, с. 21].

Дієвою економічною політикою держави, узгодженою з економічним порядком в країні характеризувалося інституційне середовище післявоєнної Німеччини. Саме там було запроваджено основи концепції конкурентного порядку у синтезі з концепцією соціального ринкового господарства, які і дозволили Німеччині менш, ніж за десять років, відновити свій економічний потенціал і увійти в десятку найрозвинутіших країн світу. Особлива увага в обох цих концепціях приділялася ролі держави. Вихідним положенням такої політики стало положення про те, що економічне зростання завдяки доброякісній та вільній конкуренції є передумовою добробуту. Ідейними основами цього порядку були дослідження представників лібералізму, ордолібералізму, Фрайбургзької школи. Особлива увага приділялась заходам державної економічної політики, які повинні були спрямовуватися проти будь-яких форм обмеження конкуренції і шляхом підтримуючих та стимулюючих конкуренцію функцій забезпечити існування ефективного інституційного середовища.

Порядок – це встановлені, прийняті та раціонально поєднані в єдине ціле типові правові та економічні норми, явища, звичаї, умови поведінки суб’єктів господарювання в конкретній соціально-економічній системі. І оскільки розглядаємо порядок у рамках економічної системи, то в якості елементів взаємодії тут виступають економічні суб’єкти — держава, підприємства, домашні господарства, банки та інші суб’єкти господарювання. Упорядкування відносин відбувається між цими суб’єктами господарювання на основі певних правил, у тому числі, інститутів, економічної політики та механізмів застосування даних обмежень. Інституціональні обмеження накладають свій відбиток на узгодженість дій між господарськими суб’єктами, конституюючи таким чином, певний порядок відносин між ними. Тобто, господарський порядок – система відносин між економічними суб’єктами із приводу реалізації певним чином правил, норм, внутрішніх і зовнішніх обмежень.

Для розуміння закономірностей формування та розвитку будь-якого економічного порядку є корисним розуміння ролі та механізмів реалізації державної економічної політики. Теорія економічного порядку повинна також ураховувати неоднорідність механізмів економічної координації, що властива більшості сучасних суспільств. Як правило, держава виступає головним регулятором економічних відносин і формує найважливіші правила складові організаційні форми, які приймаються функціонуючими господарюючими суб’єктами [4]. Заходи економічної політики найчастіше впливають на зміни таких правил, тому ті чи інші організаційні форми є функцією від заходів державної регуляторної політики. Отже, інституціональні та організаційні складові економічного порядку доцільно розглядати через призму державної економічної політики.

Конкурентний порядок це форма ринкового господарства, при якому рамкові умови конкуренції активно створюються державою, з метою досягнення максимально можливого ступеня інтенсивності конкуренції й одночасного обмеження всіх факторів, які можуть викривляти конкурентні умови, тобто це ідеальний розподіл системи влади в суспільстві, коли всі добровільно підпорядковуються ціні рівноваги.

При підтримці умов конкурентного порядку держава як і раніше зобов’язано діяти як монополіст, але в сфері регулювання та надання суспільних благ – як конкуруючий суб’єкт. Ринкова економіка зовсім не означає анархії та безладу в господарському житті та економічній системі. Вона заснована на конкуренції, яка в остаточному підсумку приносить вигоду. Конкурентний порядок повинен формуватися на реалізації принципів повної конкуренції, тобто за таких умов, коли безліч продавців протистоїть безліч покупців, і жоден з них не в змозі диктувати чи впливати на ринкову ціну, тобто це існування системи максимально можливого розподілу економічної влади, коли всі суб’єкти господарювання добровільно підпорядковуються ціні рівноваги. Найбільш сприятливі умови господарської діяльності не можуть виникнути спонтанно, для цього необхідним є надінститут, що в змозі упорядкувати, зафіксувати та далі підтримувати дотримання правил та норм в суспільстві і таким інститутом повинна бути держава.

Держава, як головне керівне утворення інституту суспільства, за допомогою норм права покликано направляти й організовувати загальну діяльність людей і соціальних груп, захищаючи права та інтереси громадян і орієнтуючись на задоволення насамперед суспільних, а не існуючих у суспільстві індивідуальних або групових інтересів [2, с. 28]. Державна політика повинна одночасно застосовувати комплекс визначених механізмів за допомогою яких можливе встановлення та підтримання конкурентного порядку: недоторканість приватної власності, дієздатна система цін, стабільність грошового обігу та національної валюти, відкритість ринків, свобода укладання угод (крім тих, які стосуються обмеження конкуренції), повна відповідальність економічних суб’єктів за прийняті рішення, стабільність економічної політики.

Світовий досвід свідчить про те, що основними інститутами ринкової економіки є держава та суб’єкти господарювання, а характер їх взаємодії визначає напрямок соціально-економічного розвитку країни. Ідеї та положення ордолібералізму досить актуальні й в сучасних умовах, оскільки він був сформований в умовах тоталітарного устрою та наявності владних угрупувань, які спотворювали конкуренцію. І хоча в реальній післявоєнній трансформації в Західній Німеччині ідея конкурентного порядку використовувалася лише частково, фрагментарно, але вона все є таки спряла формуванню концепції соціального ринкового господарства, що і дозволило вийти Німеччині з тяжкої кризи того періоду. Для України, де ще чітко не визначена система модернізаційних змін, формування конкурентного порядку має першочергове значення.

Література:

1. Валлерстайн I. Модернізація: мир краху її / І. Валлерстайн // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2008. — №2. — С. 22

2. Геец В.М. Общество, государство и экономика: единство и противоречия. – М.: Институт экономики РАН, 2012. – 66 с.

3. Иеринг Р. Цель в праве. СПб, 1881

4. Качан С. М. Інституційні складові економічного порядку: формування та сучасний стан / С. М. Качан // Наукові праці Донецького національного технічного університету. — 2009. — №36.1. — с. 52-57

5. Ойкен В. Основные принципы экономической политики: пер.с нем. / Общ. ред. Л. И. Цедилина и К. Херрманн-Пиллата, вступ. сл. О.Р. Лациса. - М.: «Прогресс», 1995. – 496 с.

6. Шамхалов Ф. Государство и экономика. М.: Экономика, 2005