Коваль М.В.

Адміністрація Державної прикордонної служби України

Спорудження укріплених районів –

новий етап розвитку довготривалої фортифікації

Захист рубежів і території невід’ємна частина військової справи усіх народів. До протидії ворожим нападам готувались заздалегідь – укріплюючи кордони, стратегічні напрями, поселення, тобто фортифікуючи (від  фр. fortifier  – укріплювати, посилювати) їх – створюючи штучні укриття і перешкоди, що посилюють позиції військ під час бою і званих тому фортифікаційними спорудами.

В залежності від специфіки фортифікація поділяється на довготривалу і польову. Довготривала – це завчасне укріплення надважливих пунктів та напрямків з метою оборони. Польова – тимчасові оборонні споруди.

Протягом історії форми довготривалої фортифікації постійно змінюються, що залежить це від розвитку наступального озброєння – передусім артилерії. Загалом історія фортифікації може бути розділена на наступні чотири періоди:

1. З стародавніх часів до появи вогнепальної артилерії, тобто до  XIV ст.;

2. З XIV ст. до введення нарізної артилерії, тобто до середини  XIX ст.;

3. Середина  XIX ст. – 1885 р., винайдення фугасних бомб;

4. Період фугасних бомб – до теперішнього часу [1].

Щодо початків фортифікації, то В. Шперк вважав, що штучні споруди, котрі будувались для захисту від ворога – „фортифікаційні споруди”, люди починають створювати на визначеному етапі свого розвитку – в період переходу від первісного до класового суспільства. Саме з цього часу таке явище як війна стає постійним супутником людських спільностей і відкриті поселення первісної доби замінюються укріпленими – городищами [2, с. 11].

З розвитком продуктивних сил суспільства, виникненням рабовласницьких державних утворень замість самодіючої військової організації з’являється спеціальний військовий інститут – армія. У зв’язку з цим розвивається військове мистецтво і військова техніка, що приводить до необхідності удосконалення укріплень [3].

Досить швидко, творці укріплень досягають вражаючих результатів споруджуючи грандіозні оборонні комплекси. Так, стіни урартського укріплення Гарні досягали висоти 15 м. Столиця персидської держави Сузи була обнесена мурами висотою до 20 м, а стіни палацу царя сягали висоти 30 м [2, с. 13]. Ширина стін Вавілону мала 21 метр [4, с. 14]. Велика Китайська стіна збудована протягом IV-ІІІ ст. до Р. Х. мала довжину 4 тис. км., через кожні 60-100 метрів були збудовані вежі. Висота сягала 10-15 метрів, ширина внизу – 8, по верху – біля 5 метрів [5, с. 187-190]. Неприступні фортифікації споруджуються в Римській [2, с. 24-28] і Візантійській імперіях [6, c. 80].

Після того, як починає активно застосовуватись вогнепальна зброя і, особливо, в XIV ст. – артилерія, середньовічні укріплення, розраховані на примітивну осадну техніку, виявились надто слабкими і легко руйнувались.

Розпочався пошук нових типів і конструкцій. Спочатку зі стін забираються всі виступаючі частини, які легко руйнувались – зубці, машікулі тощо. Потім зменшуються вежі й стіни, натомість з’являється рів, що все ж дозволяє утримувати загальну висоту. Відразу ж за стіною влаштовуються земляні насипи – валґанґи, на яких встановлюється артилерія для фронтальної стрільби. Частина землі попереду рову створювала невеликий похилий насип – ґласіс, що теж прикривав стіну. Для фланкування підступів замість башт почали застосовувати ронделі – відкриті з тилу півкруглі виступи стіни [2, c. 48-49]. З’являється новий вид укріплень – бастіон [7, c. 20].

Поява нарізної артилерії в 60-х рр.  XIX ст. призвела до того, що в профілях довготривалих укріплень довелося зробити наступні зміни. Валґанґ розділений на 2 частини  – артилерійський і зв’язку, одночасно занижений, щоб убезпечити бійців від прицільних пострілів; товщина бруствера була збільшена; зовнішня крутизна бруствера зроблена більш пологою; кордон  эскарпа  був опущений нижче горизонту; рови стали глибшими і вужчими. На розташуванні довготривалих укріплень поява нарізної артилерії відобразилася головним чином розповсюдженням полігональних  фронтів  і організацією пояса окремих укріплень – фортів [1].

Врешті з появою фуґасних бомб великого калібру сила артилерійського вогню стає настільки великою, що окремий форт боротись з нею вже не може.

З’являються „укріплені групи” (за іменем автора – „група Сандьє” – 1897 р.) – що розумілось як сполучення з фортів та інших опорних пунктів, батарей, казарм і всіляких додаткових будівель – в одну загальну групу, оточену зі всіх сторін укріпленням і представляючу в оборонному відношенні досить самостійний комплекс. Група Сандьє, що заключала в собі лише один довготривалий опорний пункт, стала прототипом німецьких „укріплених груп”, названих „Feste” (тобто фортечки) чи „Panzergruppen” (броньові групи). Група фортів feste представляє вже не опорну точку, а опорну площу. Закидати цю площу снарядами атакуючому набагато складніше, ніж невеликий форт. Гарнізон feste більше, вона більш самостійна. Feste має броньові батареї, радіус впливу її великий.

Перша така група була побудована в 1899 р. на вершині St.-Biaise, в 10 верстах на південний захід від центру фортеці Мец.

А вже початок Першої світової війни показав – класична „кругла” (замкнута) фортеця остаточно дискредитувала себе. Пошук нових, оптимальних варіантів довготривалої фортифікації привів до того, що з 20-х років XX ст. ідея „Feste” втілюється в життя. Удосконалена вона виглядала таким чином: для фортифікаційної підготовки територій країн почали застосовуватись укріплені лінії, які складалися з укріплених районів.

Укріплені лінії являли собою систему укріплених районів, оборонних позицій, вузлів опору і опорних пунктів, обладнаних довготривалими фортифікаційними спорудами і загородженнями, що зводилась вздовж державного кордону для прикриття важливих напрямків.

Укріпленим районом (далі – УР) було названо район чи смугу місцевості, обладнану системою довготривалих і польових вогневих та інших фортифікаційних споруд у поєднанні з різними інженерними загородженнями й підготовлену для тривалої оборони спеціально призначеними військами самостійно чи у взаємодії з польовими військами [8, c. 184-185].

У період між двома світовими війнами такі фортифікації були побудовані в багатьох державах Європи й Азії. Наймогутніші з них відомі під узагальненими назвами: лінія Зіґфрида (Німеччина), лінія Мажіно (Франція), лінія Маннерґейма (Фінляндія), лінія Метаксаса (Греція), лінія Сталіна і лінія Молотова в СРСР. Споруджували свої УРи Японія, Англія, Аргентина та ін.

Отже, довготривала фортифікація пройшла значний шлях еволюції, спричинений розвитком наступального озброєння, передусім артилерії. Врешті, з початком ХХ ст. як основна форма фортифікаційної підготовки територій країн, почали застосовуватись укріплені лінії, які складалися з укріплених районів.

Література:

1. Долговременная фортификация. – Режим доступу : http://ru.wikipedia.org/wiki/

2. Шперк В. Ф. История фортификации / В. Ф. Шперк. – М. : Издание ВИА, 1957. – 353 с.

3. Вегеций. Краткое изложение воєнного дела / Вегеций // Вестник древней истории. – 1940. – № 2, – С. 231–293.

4. Шульц П. Н. Исследования Неаполя Скифского (1945-1950) / П. Н. Шульц // История и археология древнего Крыма. – К. : Изд. АН УССР, 1957. – С. 61–93.

5. Бадак А. Н. Всемирная история. В 24 т. Становление государств Азии / А. Н. Бадак, И. Е. Войнич. – Минск : Литература, 1996. – Т. 5. – 544 с.

6. Крип’якевич І. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.) / І. Крип’якевич, Б. Гнатевич, З. Стефанів та ін. / Упорядник Б. З. Якимович. – 4-те вид., змін і доп. – Львів : Світ, 1992. – 712 с.

7. Ивашкевич И. Лекции по фортификации, читанные в первом кадетском корпусе / И. Ивашкевич. – Санкт-Петербург : Тип-я Императорской академии наук, 1860. – 305 с. – С. 20.

8. Советская военная энциклопедия. – М. : Воениздат, 1980. – Т. 8. – 685 c.