Олексієвець Л.С.

Рівненський державний гуманітарний університет,Україна

Розвиток самостійності учнів на уроках рідної мови

Одним з найголовніших завдань загальноосвітньої школи є підготовка учнів до активної суспільної діяльності, а також вироблення у них навичок самостійно поповнювати свої знання та застосовувати їх на практиці. Це завдання школи здійснюється передусім у процесі вивчення основ наук. Оптимальної самостійності й пізнавальної активності школярів потребує, зокрема, вивчення мов. Інтелектуально активність дітей на уроках мови забезпечується, головним чином, систематичним добором пізнавальних завдань. Виконуючи їх, учні усвідомлюють граматичні категорії, поняття та правописні норми.

Поряд з пошуками нових методичних прийомів сучасна педагогічна наука ставить своїм завданням якнайглибше вивчити і творчо застосувати ті методичні настанови, які є в арсеналі педагогічної думки з питань розвитку пізнавальної активності й самостійності учнів.

З’ясовуючи дидактичні умови оволодіння "даром слова", видатний педагог К.Д.Ушинський доводив, що сама психофізіологічна й суспільна природа мови вимагає активності й самостійності,бо мова є "створіння самосвідомості"[ 5, с.424]. Він наголошував, що засвоєння граматики повинне відбуватися на основі власних дитячих спостережень. І чим самостійніше будуть зроблені спостереження,тим краще. Власна практика дітей, на думку К.Д.Ушинського,у засвоєнні мови важливіша, ніж прийнята наукова система і пояснення вчителя.

У процесі вивчення мови ступінь самостійності пізнавальної діяльності дітей підвищується і за змістом, і за формою. На нашу думку, вправи на вивчення форм слова потрібно закінчувати невеликими самостійними описами предметів, а теми для перших самостійних учнівських творів слід брати з життя. Перед написанням твору доцільно провести відповідну підготовку: усну бесіду, наочне вивчення предмета, взятого для опису. Мета наочності в цьому процесі – досягнення самостійності дитячих думок. Якщо вдало дібрати тематику, то дитячі твори стають дійовим засобом активізації навчально - пізнавальної діяльності учнів. Вирішальну роль у цьому процесі відіграє гармонійне поєднання активної і пасивної уваги. Живлення дитячої душі тільки цікавим не збуджує її до самостйної діяльності, яка виявляється насамперед в активній увазі. Отже, треба робити навчання цікавим для дитини, але потрібно також вимагати від учнів точного виконання й нецікавих для них вправ, не схиляючи занадто ні в той, ні в той бік, даючи перевагу пасивній увазі та впрвляючи активну, яка хоч і слаба в дитині, але може й повинна розвиватися та зміцніти від вправляння.

Щоб вивчення орфографічних правил збудило творчі сили дітей, матеріал для диктантів вчитель повинен добирати поурочно. Уривки з творів можуть супроводжуватися запитаннями , за допомогою яких самі учні порівнюють слова і фрази, визначають схожість і різницю, роблять відповідні висновки. Деякі науковці рекомендують вивчати правопис слів переписуванням їх, пояснюючи це тим, що правопис кожного слова найміцніше засвоюється під впливом зорового сприйняття. Проте краще пов’язувати списування із засвоєнням форм слів. Раціональним засобом здійснення цих завдань є виконання самостійних письмових вправ, що поступово ускладнюються. Перші з них варто обмежити списуванням окремих слів, згрупованих у ряд завдань на класифікацію предметів, їх складових частин, властивостей і дій, що забезпечуватиме свідоме ставлення до слова. Від самостійних письмових вправ варто переходити до складання простих речень, з’єднання цих речень і взагалі до зв’язної мови. Таким чином, учні , виконуючи орфографічні завдання, готуються до написання творів.

Починати роботу над творами діти повинні тоді, як тільки навчаться читати і писати. Вчити дітей правильно передавати свої думки вчитель вважає можливим через самостійне складання речень, описів і навіть оповідань. Учителеві слід перевіряти кожну роботу в класі разом з учнями і не дорікати їм за орфографічні помилки, стилістичні огріхи в самостійних творах. Одночасно з початковими вправами і написанням творів діти виконують і такі роботи, під впливом яких вчаться складати речення і пов’язувати їх у суцільні тексти (наприклад, описи за запитаннями окремих предметів і явищ та ін.) Вправи такого типу сприяють запам’ятовуванню складного граматичного матеріалу, однак власних думок під час виконання їх діти не викладають, а працюють над засвоєнням чужої мови. Лише вправи, що становлять засіб зв’язку мови учня з письмовим викладом, сприяють виробленню стійких навичок самостійно писати твори. Слід рекомендувати для описів такі предмети і випадки з життя, які учні самі бачили, чули чи переживали.

Під час написання самостійних творів найповніше розкриваються здібності дитини, одночасно розв’язується ряд завдань: розвиток дитячого мислення, формування свідомого ставлення до викладу думок, до стилю, вироблення навичок правопису. Такі твори є одним з найдійовіших чинників розвитку мови дитини. За допомогою їх відбувається розвиток образного мислення, що спонукає учнів наочно обґрунтовувати свої висновки.

Досліджуючи дитячі твори, Т.Г.Лубенець дійшов висновку, що вони відрізняються один від одного способом викладу думок, в основі якого лежить передусім психологічна характеристика особистості. Враховуючи особливості сприймання й відповідного відтворення програмового матеріалу в письмових творах учнів, учитель виділяє чотири типи дітей, зумовлених самою природою кожної дитини: описовий, емоційний, логічний, формальний. Потребу врахування цієї класифікації Т.Г.Лубенець умотивовував тим, що дитина "емоційного типу" завжди прагне виявити почуття. Тому твори, теми яких вимагають тільки опису, у такої дитини вийдуть невдалими, а сама тема здаватиметься їй нудною. Навпаки, для дитини "описового типу" тема абстрактного характеру буде незрозумілою і нерідко недоступною їй [3,с.339]. Отже, слід пропонувати різні теми, не обмежувати дітей у викладі матеріалу. Крім того, оцінка за письмову роботу має відповідати характерові кожного учня, а не ставитися за наперед визначеним шаблоном.

Активність пізнання виявляється в перетворюючій діяльності. Учень може, наприклад, виконуючи вимогу вчителя, читати книжку, дивитися на дошку і переносити все механічно в зошит, але при цьому нічого не засвоювати, оскільки він не виявляє пізнавального ставлення до того, з чим має справу, не намагається усвідомити зв’язку того, що він бачить, чує, з тим, що йому вже відомо, знайти в останньому нові ознаки. Пізнавальна діяльність, на відміну від моторної, предбачає зміни у свідомості людини

[ 4,с.157].

Дослідження останніх років показали, що знання, вміння та інші надбання людства повністю засвоюються завдяки відповідним діям, операціям. Звідси випливає, що метод навчання повинен включати формування самостійних дій учнів, операцій з матеріалом. Навпаки, методи навчання, за якими структура діяльності учнів спрощується (скажімо, зводиться до спримання та механічного заучування готових словесних формулювань), не є ефективними.

Як відомо з психологічної літератури, основним об’єктом пізнання є не безпосередні дані, не ті властивості, які лежать на поверхні, а внутрішні зв’язки, приховані властивості явищ дійсності (наприклад, у граматиці структура слова або речення, зв’язки між мовними елементами та ін.). Тому провідна роль у навчальній діяльності належить не сприйманню, а розумовим діям, які допомагають учням самостійно усвідомити запитання і дати на них відповіді, збагнути матеріал і засвоїти його, усвідомити внутрішні властивості мовних явищ[ 2,с.87].

У процесі засвоєння граматичних понять і пов’язаних з ними операцій провідна роль належить правильній організації мислительної діяльності учнів. Засвоєння не зводиться до запам’ятовування і не забезпечується ним, воно відбувається через пізнавальну діяльність. Учні успішно засвоюють граматику тоді, коли вміють аналізувати й синтезувати мовні явища, розрізняти й узагальнювати їх, виділяти істотні ознаки, підводити пізнані об’єкти під поняття, розкривати зв’язки між цими поняттями, переходити від поодиноких понять до загальних і, навпаки, оперувати ними.

Ефективність навчання значно підвищується, коли діти самостійно усвідомлюють питання і проблеми, які перед ними ставляться, активно включаються в пошуки відповідей на запитання, самостійно визначають ознаки нових для них понять і т.ін. Розвивати мислення учнів – означає вчити їх здійснювати такі елементарні розумові операції (порівняння, аналіз і синтез, абстрагування й конкретизація, узагальнення, систематизація), внаслідок яких виникають основні форми мислення (поняття, судження, умовивід). Наприклад, у процесі вивчення мови важливо порівнювати мовні явища, тобто встановлювати схожість і різницю між ними. Застосовуючи, скажімо, правило правопису ненаголошених голосних, порівнюємо однокореневі слова (наприклад, щебетати зі словом щебет, село – села, живе – жити).

Процес узагальнення полягає в об’єднанні мовних явищ за істотними ознаками, виділеними в процесі абстрагування. Узагальнення веде до утворення поняття. Утворення граматичних понять – результат складної роботи думки, результат усіх зазначених операцій. Учень сам повинен виконати цю складну розумову роботу для того, щоб засвоїти граматичне поняття. Засвоєння полегшиться, якщо вчитель покаже, як те чи інше поняття виникає, утворюється: порівнює, аналізує, абстрагує, веде до узагальнення.

Ефективним засобом активізації пізнавальної діяльності учнів є проблемне навчання. При такій формі роботи діти набувають здатності виконувати завдання, у них виникає інтерес до навчання.

Література:

1. Біляєв О.М. Сучасний урок української мови. – К.: Академія, 2004.-342с.

2. Дичківська І.М. Інноваційні педагогічні технології. - К.: Академвидав, 2004.- 352с.

3. Лубенец Т.Г.Педагогические беседы.-2-е изд. доп. СПб, 1913.- С.339.

4. Учебное пособие по психологии для учащихся по спец. № 2002, №2010.- М.: Просвещение, 1988.- 336с.

5. Ушинський К.Д. Твори в шести томах, Т.2.- К.: Радянська школа, 1954,С.424.