Узунова Н.

С. С. Гогоцький. Історико-філософський аспект творчості українського мислителя.

Історико-філософські дискурси на протязі усього часу розгортання мислення мали велике значення, тому що дослідження спадщини, що охоплює структуру розкриття у часовому, так би мовити – вертикальному напрямку, та просторовому (тобто вектори впливу постійно кочуючої універсумом думки – горизонтальний вимір) контексті, дає змогу сформулювати сутність та становище розвитку самої людини.

Таким чином, з рівня просторового та часового історія філософії (як власне сама філософія) здіймає дану проблематику на більш високий рівень – рівень трансцендентного, за – межного, його реалізація в життєвому сенсі, що примушує зламати звичні уявлення про світ мислення. Бо цей світ володіє власною онтологічною основою, не підвласною жодним вимірам, до якого можна лише приєднуватись, відриваючись від буденної картини, йдучи в глиб самого себе і знаходячи там первісні елементи, які зіставляють фундамент універсуму, забезпечуючи стійкість, що полягає у розумній логічності.

Та, нажаль, на сьогоднішній день, не дивлячись на бурхливий розвиток світу та в контексті світу розвиток України, на теренах нашої держави не дуже практикується філософське осмислення історичних фактів, які втрачають свою цінність та впливовий зміст (існуюча рефлексія приймає більш політично – агітаційний характер), то одною з головних цілей філософа є прагнення відновити історико-філософський (саме філософський) дискурс, вказати на його витоки, на діалектичність звершуючихся процесів, на функціонування свідомості у даному контексті, що власне повністю відтворено у досліджуваному аспекті філософії С. С. Гогоцького.

Як відмічає Г. Г. Шпет: «Історизм, до якого дійшов Гогоцький, був, ймовірно, неминучим методом нашої філософії і, у жодному разі, не випадковим, як невипадковим у нас був розвиток науки історії… Ми входили до Європи історичною та етнографічною загадкою. Такою були і для себе. Ми все могли отримати від Європи уже в готовому вигляді, та щоб не залишитися самим у ній річчю, предметом пізнання, щоб засвідчити у собі також особистість, живий суб’єкт, нам потрібно було освідомити і вивчити самих себе. Історична свідомість і історичне пізнання – є самосвідомість і самопізнання. На прикладі Гогоцького філософія наша пішла правильним шляхом» [3, 266].

Гогоцький є одним із представників зародження української філософії у її особливому прояві – історико-філософському. До речі це стосується діяльності усіх представників Київської Духовної Академії. До того ж, як зазначав філософ В. Зіньковський, історія філософії у Київській Духовній академії викладалася на дуже високому рівні [2, 42].

Так, саме історико-філософська проблематика (та освітницька як її звершення) є самобутнім масивом (основною працею, присвяченою цим міркуванням є «Введення до історії філософії») творчості Сильвестра Сильвестровича Гогоцького.

Історія філософії у вищезгаданій праці приймає вигляд одного з основних напрямків думки, який вирізняється з поміж природничих уявлень про наявне буття, та навіть моральних вчень, що мають пряме відношення до чуттєвих пізнавальних актів.

Тому першим питанням, котре намагається вирішити Гогоцький – що саме та яким чином виділяє історико-філософську рефлексію серед інших філософських дисциплін та яке місце вона посідає. Виходячи з цього слід відмітити, що проводячи це дослідження, мислитель ніби входить в контекст загальноєвропейської думки, що дозволяє казати про нього не лише як суто українського філософа, а як філософа у світовому масштабі. Тому на відміну від багатьох просвітників, які намагалися сформулювати сутність української національної ідеї, Гогоцький не займався цим питанням і скоріше являє собою наслідника європейської спадщини. Та це не було копіюванням, це була полеміка, у зазначеному питанні з системою Гегеля.

Головним протиріччям у цій полеміці стає гегелівська ідея чистого мислення як основи звершення історії та інші погляди щодо діалектичного методу не тільки з боку феноменології, а й з боку неопосередкованого існування («Тільки творчим рухом чистого мислення Гегель сподівався довести внутрішню єдність синтезу та аналізу і замінити ними єдину зовнішню подібність одне до одного, так як ціль цього синтетично – аналітичного процесу не зовні приходить, але міститься у природі самого ж мислення. Подібне внутрішнє поєднання синтезу й аналізу Гегель називає діалектичним методом … яким би не було фундаментальним бажання внутрішнього зв’язку між методом синтетичним та аналітичним, між синтезом та аналізом, але в тому перебільшеному вигляді, в якому розуміє його Гегель, він не можливий та непримінимий» [1, 59] ).

Гогоцький вважає, що чисте мислення з властивою йому розумовою та розумною діалектичністю є лише пасивною логікою, сутність якої не можна перенести на історичний процес, бо:

- по-перше, логіка розгортання історичних подій відмінна від мислення як такого;

- по-друге, філософ вважає недопустимим сприймати історію як зарання, на його думку, вимишлений та відомий сценарій, кінець якого давно продуманий, давно існує у самому чистому бутті.

Але ж чому думки Гегеля приймають таке забарвлення у робот ах Гогоцького?

Головним чином тому, що за основу смислотворення він виділяє не абстрактну сутність, а фізичний світ, який будучи опосередкованим психічним життям, стає фундаментом духовної повноти. Як відмічається у вступній статті (автори Ісаєв В. Д., Ільченко В. І.) до виданої кафедрою релігієзнавства ВНУ ім. В. Даля у 2008 році трьохтомної збірки праць мислителя – він є представником православного сенсуалізму «даний принцип означає, що для сприйняття глибинних основ, закладених в цій філософії, потрібно прочитувати текст не тільки розумом, але й серцем. І не просто серцем, а серцем, в якому панує розум» [1, 23].

Та на нашу думку, це не робить мислителя послідовником кордоцентризму, але вказує на те, що його концепції слід розглядати і з релігійної точки зору. Тому історія філософії в цілому в розумінні Гогоцокого не є формальністю. Не є лише механічним плином, а завжди є втіленням трансцендентного, його розгортанням, розкриттям.

Гогоцький власне дає наступне визначення історії філософії, як «сутнісної характеристики розвитку, виділяючи внутрішнє життя усвідомлюючої істоти. На основі ідеї розвитку, притаманної духу, в історії філософії повинна виражатись не тільки послідовність її напрямків, але й помітний розвиток повної системи знання та самопізнання» [1, 51] .

Таким чином це нерозривний процес, який не дивлячись на усілякі хиби та обмеженості є становленням. Таке визначення спонукає дослідника стати вище конкретних проявів буденності чи навіть науки і з цієї за – можної висоти досліджувати специфіку функціонування самої думки як такої, бути свідком втілення духу.

Тому історію філософії, за думкою мислителя, не можна розглядати як:

- сукупність помилок, адже помилка не є заперечення, чи навіть знищення, ідеї пізнання, але обмеженості думки на певному етапі;

- зібрання гіпотез, які дуже швидко вичерпуються, бо таке швидке вичерпання стосується лише природничих наук, все ж інше є також сфера мислення (тобто в природничих науках зазвичай використовуються емпіричні методи щодо визначення сутності певних явищ, а доля мислення входить в єдину скарбницю знання як такого, в його абстрактній, чистій стихії);

- прояв думки конкретного дослідника, що привносить суб’єктивні характеристики, що можуть не мати основи у дійсному становленні мислення;

- розглядати піддаючи критиці ті чи інші концепції у суто хронологічному монотонному сенсі – з точки зору впливу певних філософів чи філософських шкіл на певних філософів та філософські школи, тому що філософські процеси дуже багатогранні та діалектичні.

Тобто, як бачимо, Гогоцький не просто намагається дати визначення історії філософії, але й намагається застерегти від невірних трактовок та хибного розуміння. Адже нерозуміння сутності стихії мислення та її проявів заважає встановленню аналогій з дійсним світом, що в свою чергу, гальмує розвиток не тільки конкретних моментів буття, а й універсуму в цілому.

Одним з ключових моментів щодо визначення статусу історії філософії є її відношення до історії освіти (бо «освіта тільки тоді має свій дійсний сенс, коли величезна маса знань фізичного світу і весь механізм володарювання, існують не самі по собі, а одухотворяють їх, координуючи багатоманіття матеріальних сил моральною природою» [1, 88] та життя тому що життя існує лише як форма звершеного до рівня самосвідомості фізичного світу).

Таким чином, можна зробити дуже важливий для розвитку філософії України висновок – а саме на орієнтировку на просвітницьку діяльність, як на невід’ємну складову руху, що за рівнем рефлексії та специфікою перетворює історію філософії на філософію історії.

Та чи буде здійснено цей рух – чи буде пройдено цей шлях? На це питання відповідає сам Гогоцький: «І так, чи можлива сама філософія історії. Чиїмись всевидючими очима предстане жива історія людини і цілого людства, як здійснюючиєся благо? Яка б не була не охоплювана задача вивчення історичних доль людства, різні дослідження історії філософії не втрачають свого значення. Кожен з них, при якісному виконанні, вносить свій дорогоцінний вклад до спільної скарбниці знання історії людського роду і постійно поглиблює усвідомлення сенсу його життя й призвання. Але честь кожного з них буде тим вище, чим глибше та фундаментальніше, при увазі до всіх матеріальних умов життя, будуть зрозумілі сенси та послідовність явищ внутрішнього життя. Ключ до історії – у глибині іфічного (тобто етичного) і, до того ж, релігійного самопізнання і почуття» [1, 110].

С. С. Гогоцький не займався проблемами суто української філософії. Але як відзначав Г. Г. Шпет: «Він не задавався питанням, яка задача руської філософії, яка від неї користь нам і що таке наша народність – по – перше, можливо, що він вирішив його, по – друге, можливо, тому що, що розумів, що на це питання неможливо відповісти, не знаючи, у чому європейська культура» [3, 267].

Саме ця проблема не вирішена і по нинішні часи, бо це навіть не просто національне питання, а відвічна дилема «захід-схід», дилема, яка попри всі політичні, економічні та «ментальні» негаразди, все ж таки повинна бути вирішена.

У час, коли не органічні для нашої держави принципи стають умовами виживання С. С. Гогоцький стає ще більш актуальним. Тому що цей мислитель був першим, хто не просто механічно сприйняв досвід та моделі мислення інших країн, з іншою історією та наявністю іншого змісту подій, що сприяло виникненню інших форм свідомості, а намагався розібратися у сутності, того, що надходить із зовнішнього середовища, спробував розробити власну класифікацію.

Та чи породить нинішня філософія такого генія, який міг би дивитися безпристрасно на чужерідні багатства, досліджувати не занурюючись в мисленеву еклектику? Можливо відповість сама історія.

Література:

1. Гогоцкий С. С. Издание в 3т, т.1/С. С. Гогоцкий. – Луганск: Глобус, 2008. – 580 с.

2. Зиньковский В. В. История русской философии/В. В. Зиньковский. – СПб. : ЭГО, 1991.

3. Шпет Г. Г. Сочинения/Г. Г. Шпет. – М.: Правда, 1989. – 608с.