Недоліки ринкових перетворень на Україні пояснюються тим, що роль державного
регулювання була зведена до мінімуму, а самі зміни формувались під впливом
ринкової стихії.
Варто згадати про досвід промислово розвинених
країн, що здійснили глибокі ринкові перетворення, якій свідчить, що не
контрольований державою ринок сприяє погіршення фінансово-економічної та
соціальної ситуації, що й сталося на Україні.
Для того щоб реформи на Україні виявилися
результативними і її економіка вийшла із затяжної кризи, необхідно в стратегії
ринкових перетворень більшу увагу приділяти методам державного регулювання,
тобто проведення активної державної економічної політики. Її реалізація має
сприяти цілеспрямованому регулюванню державою економічних і соціальних процесів
в інтересах більшості населення.
Всі методи державного регулювання, незважаючи на їх
певну різноманітність, як показує аналіз світового економічного досвіду, можна
поділити на наступні групи: адміністративне (і правове) регулювання, пряме і
непряме економічне регулювання.
До
адміністративних методів регулювання належать різноманітні заходи контролю за
доходами, цінами, обліковим відсотком, квотування, ліцензування та ін. Ці заходи належать до адміністративних тому,
що вони спираються на силу наказу (закону).
Державне правове регулювання здійснюється на основі
господарського законодавства через систему встановлюваних ним норм і правил.
До прямого економічного регулювання відносяться
різноманітні форми безповоротного цільового фінансування територій,
підприємств, галузей - це субвенції або прямі субсидії, які включають різного
роду дотації, доплати з спеціальних
бюджетних і позабюджетних фондів різних рівнів (загальнонаціональних,
регіональних, місцевих). Сюди ж відносяться пільгові кредити.
Пов'язуючи інтереси різних рівнів і суб'єктів
господарювання різних соціальних груп, ці види регулювання сприяють вирівнюванню
їх фінансового положення, захисту найбільш уразливих секторів економіки і груп
населення, досягнення пріоритетних цілей економічного розвитку. У той же час,
будучи вбудованими у ринкові відносини, вони, певною мірою, формують структуру
цін і витрат, реальну конкурентоспроможність окремих секторів народного
господарства, а значить і функцію ринку.
До непрямих
форм економічного регулювання відноситься політика в галузі
кредитно-фінансових, валютних, зовнішньоекономічних (у тому числі митних)
відносинах, податкових систем та ін.
Таким чином, держава, використовуючи економічні інтереси і стимули, впливає на
економічну поведінку суб'єктів господарювання, які виступають як виробники та споживачі. Тобто непрямі форми
економічного регулювання впливають на виробництво та споживання опосередковано,
автоматично, носять безадресний характер.
Досвід
розвинених країн свідчить, що далеко не всі функції, необхідні для нормального
перебігу відтворювального процесу і забезпечення повноцінного життя
суспільства, реалізуються за допомогою ринкових відносин, тому що механізм
вільного (некерованого) ринку виявляється часто недостатнім для забезпечення
макроекономічної стабільності. У зв'язку з цим становлення ринку народжує
функції та відповідні їм інститути, що вимагають централізованого управління,
такі, як фінансова, банківська система і т.п. Далі, у міру розвитку
науково-технічного прогресу з'являються нові види виробництв, а також нові
групи товарів і послуг, пов'язаних, наприклад, з біоінженерією, атомною та
ядерною енергією, що вимагають
централізованого втручання (контролю) у процес їх виробництва.
Особливість суспільних благ полягає у тому, що держава має контролювати та
регулювати процеси виробництва, розподілу та обміну даних товарів. Таким чином, ринковий механізм в значній мірі слід
доповнювати системою державного втручання. Застосування різних форм державного
регулювання не означає заміни ринкових відносин адміністративними, оскільки в
національній економіці діє специфічний господарюючий суб'єкт - держава. Його
апарат покликаний здійснювати економічні функції строго в рамках коштів,
наявних у його розпорядженні.
Отже держава, повинна намагатися досягти передусім соціально-економічну
стабільність, рухаючись до досягнення глобальних цілей.
Регулюючу
діяльність держави на Україні можна звести до кількох основних функцій. Це,
по-перше, складання макроекономічних планів-прогнозів або, інакше кажучи,
індикативних планів. Їх призначення зводиться до визначення основних
орієнтирів, що відносяться до масштабів, пропорцій і кінцевим цілям
розвитку виробництва. Створений у результаті документ просто інформує
громадськість і ділові кола про передбачуваний стан економіки. Разом з тим не
вивчаються (не деталізуються) проблеми,
з якими доведеться зіткнутися при реалізації цього плану.
До
другої формі участі держави в управлінні суспільним виробництвом можна віднести
формування рішень, що безпосередньо стосуються структури господарства. Це передусім розподіл централізованих інвестицій та
інших контрольованих державою ресурсів, розміщення держзамовлень, а також
розробка програм згортання неефективних галузей і виробництв, врегулювання
виникаючих соціальних проблем, створення в тому чи іншому регіоні сприятливого
клімату для залучення приватних інвестицій шляхом вкладення державних коштів у
розвиток інфраструктури. Рішення подібного роду повинні мати, як
правило, обов'язковий характер, оформлятися у вигляді законодавчих актів,
постанов тощо. Зрозуміло, що саме такі
регулятивні функції повинні переважати в умовах державної організації
економічного життя (у тій чи іншій мірі вони існують також у країнах з
розвинутою ринковою економікою).
І, нарешті, третя форма
впливу держави на господарську діяльність - це створення системи регуляторів
для процесів, що не входять у сферу прямого урядового контролю. Такі регулятори
покликані підтримувати стабільний характер економічного розвитку. Серед них податки, дотації, принципи і методи
ціноутворення, а також податкові і кредитні пільги пріоритетним галузям, митні
правила і ін. Найважливіша регулююча
роль в сучасній ринковій економіці належить інструментам кредитно-грошової
політики, забезпеченню стабільності грошової одиниці та збалансованості
зовнішніх платежів.
Зрозуміло, співвідношення
між зазначеними трьома формами участі держави в управлінні економікою може
варіювати залежно від господарського середовища.
Таким чином, з метою створення
ефективної системи державного регулювання української економіки необхідно використати як досвід, накопичений
у попередній (радянський) період розвитку країни (особливо в сфері
прогнозування і програмування економіки), так і позитивний зарубіжний досвід прогнозування розвитку ринкової економіки, створення і
розробка комплексних цільових програм у різних сферах (наприклад, екологічних),
з управління науково-технічним прогресом та ін. Великий інтерес може представляти південнокорейський досвід
використання державних важелів і механізмів у формуванні галузевих пропорцій,
американський досвід щодо укладення контрактів між державою і приватними
фірмами та ін.
Важливо
підкреслити, що державне регулювання має здійснюватися на різних ієрархічних
рівнях: на народногосподарському, галузевому, регіональному, на рівні
підприємства.
Подальше вивчення та аналіз подій, що відбуваються
на Україні дозволить уточнити принципи оптимальної стратегії побудови
розвинутої ринкової економіки, так як попередні періоди економічного розвитку
показали, що проводилась політика яка не сприяла підвищенню ефективності
суспільного виробництва і зростання середнього рівня життя народу України, вона
лише призвела до збагаченню невеликої групи населення. У зв'язку з цим політику
в корені слід міняти - пріоритетом має стати розвиток реального сектору
економіки, його технічне переозброєння без якої українські підприємства
являться неконкурентоспроможними не
тільки на світовому ринку, але і на пострадянському просторі.
Посилення державного регулювання в умовах кризи в жодному
разі не означає, що Україна стане країною
з командною економікою. Слід пам’ятати, що не було і не може бути ідеальної форми управління, обов'язково виникають ті чи інші умови,
перепони, проблеми за яких держава вимушена буде приймати рішення задля
забезпечення соціально-економічної стабільності.
Література:
1. Мазур А.Г. Управління в регіональних економічних системах:
теорія, методологія практика. –
Вінниця: ТОВ «Консоль», 2003.
2. Чистов С.М. Державне
регулювання економіки: Навч.- метод. посібник. – К.:КНЕУ, 2002. – 208с.