Генезис розвитку адвокатури в Україні

Необхідною умовою формування правової держави є розширення та удосконалення судового захисту прав і законних інтересів людини. Важлива роль у реалізації цього положення належить специфічному правовому інституту - адвокатурі.

Історичний шлях виникнення та розвитку української адвокатури доцільно простежити з того часу, коли вона була організаційно оформлена й законодавчо закріплена як особливий правовий інститут.

Ще за часів Київської Русі роль захисників у судах виконували рідні та приятелі сторін, послухи та „видоки” .

Професійна ж адвокатура в Україні сформувалася в період польсько-литовської доби. Особливу роль в цьому відіграли Литовські статути і Магдебурське право. Згідно з цими документами захисником могла бути людина, яка була добре обізнана з писаним правом – тобто професійний юрист. Цей час можна вважати часом зародження професійної адвокатури, хоча момент її організаційного оформлення ще був віддалений у часі.

У 18 ст. у великокняжих – господарських, а також у гродських і земських, судах з’являється новий тип професійного юриста – „прокуратора, або речника”. До адвокатів пред’являлися великі вимоги. Ними могли бути чоловіки без будь-яких відхилень, повнолітні, християни, розумово й фізично дужі, світського стану.

Адвокатура України в період гетьманщини була вже визнаною як окремий стан, хоча і не була об’єднана в професійну спілку.

Як самостійний правовий інститут адвокатура в Україні була запроваджена після проведення на початку 60-х. рр. XIX ст. судової реформи. Правову регламентацію інститут адвокатури дістав за Судовими статутами, затвердженими 20 листопада 1864 року. У 1870 р. один адвокат обслуговував 55,3 тис. населення Харківського округу, 23,7тис. – Одеського й 32,3 тис. Київського.

Цікавим є факт, що в 1894 р. українськими адвокатами Галичини була здійснена спроба скликання першого з’їзду правників та утворення своєї організації, яка допомагала б вирішувати нагальні проблеми адвокатів. Однак ця ідея не знайшла свого практичного втілення.

У жовтневий період українська адвокатура не змогла набути своїх специфічних рис. Це було пов’язано з тим фактом, що Україна в ці роки не мала своєї державності. Тому й інституції держави, до яких в повною мірою належить й адвокатура, не могли належним чином розвинутися.

Новий етап в історії адвокатури України пов’язаний із створенням в містах юридичних консультацій. У 1920 р. їх налічувалось 160, у яких працювало 365 правозаступників.

29 жовтня 1924 р. Постановою ЦВК СРСР були затверджені Основи судоустрою СРСР і союзних республік, де зазначалось, що для надання юридичної допомоги населенню засновуються колегії правозаступників. Так у 1926 році Харківська губернська колегія захисників звернулася з пропозицією до РНК про те, щоб назву „колегія захисників ” змінити на „ адвокатура ” .

16 серпня 1939 року РНК СРСР затвердила Положення про адвокатуру СРСР. Ним були визначені завдання адвокатури, керівництво її діяльністю, структура та порядок прийому та виключення з колегії адвокатів, дисциплінарна відповідальність.

Аналізуючи період діяльності адвокатури України в роки Великої Вітчизняної війни, можна зробити висновок, що її організація і діяльність визначалася умовами військового часу. Війна не скасувала існуючу колегію адвокатів, не внесла докорінних змін у правові основи її організації і діяльності. Найбільш серйозні зміни, полягали в розширенні сфери участі адвокатів у засіданні військових трибуналів.

Подальший розвиток адвокатури був зумовлений прийняттям 20 квітня 1988 року Верховною Радою Конституції УСРС, яка і закріпила конституційні основи діяльності адвокатури республіки. Нове Положення про адвокатуру УРСР затверджене Верховною Радою України 1 жовтня 1980 року, регламентувало діяльність колегій адвокатів республіки та розширило види юридичної допомоги, що надавалася громадянам. Колегії адвокатів в Україні формувалися за територіальним принципом. Створювалися обласні і Київська міська колегія адвокатів.

З 1991 року відповідно до ЗУ „Про підприємництво ” допускалося здійснення юридичної практики за ліцензією, яка видається Міністерством юстиції особам, які мають юридичну освіту. Згідно з діючим законодавством в Україні в цей час до участі в ролі захисників допускалися близькі родичі, законні представники, а також інші особи.

В цей час гостро постає проблема організаційного оформлення адвокатури, що вирішило б питання її незалежності. Враховуючи це, 20-22 вересня 1990 р. в м. Києві відбувся установчий з’їзд адвокатів республіки, на якому була утворена Спілка адвокатів України – незалежна, самоврядна організація, метою якою було об’єднання зусиль адвокатів республіки. Було обрано правління Спілки адвокатів України, до складу якого увійшли представники 22 колегій адвокатів. Першим президентом став В.В.Медвичук.

Для виконання цих завдань у 23 областях та м. Києві були утворені відділення Спілки адвокатів України.

Спілка допомагає професійному об’єднанню адвокатів різних регіонів, підвищенню ролі й престижу адвокатури в суспільстві. Неодноразово Спілка зверталася до Верховної Ради України, уряду, міністерств і відомств з приводу різних питань, що поставали перед колегіями адвокатів.

Завершальним етапом в сучасній історії української адвокатури стало прийняття 19 грудня 1992 року Верховною Радою України Закону „Про адвокатуру ”. Новий закон відводить адвокатурі чільне місце, маючи на меті встановити престиж цієї професії, її історичні традиції, піднести роль у суспільстві як одного з гарантів забезпечення конституційних прав і свобод громадян.