Політологія /2. Політична конфліктологія

Кравченко Д.Ю.

Інститут історичної освіти Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, Україна

Базові засади взаємостосунків міжнародного співтовариства і держави.

Міжнародне співтовариство відрізняється від національного (державного) суспільства: воно має не таку велику кількість членів, як національне суспільство, стосунки між суб’єктами в рамках цього співтовариства базуються на засаді рівності, а не ієрархії чи субординації, ступінь внутрішньої організації є не такою значною, як в національному суспільстві, а також бракує обов’язкової системи судочинства.

Говорячи про засаду рівності як характеристичну рису міжнародного співтовариства, мається на увазі не стільки фактична рівність, скільки рівність суб’єктів цього співтовариства по відношенню до права. Про це говорить, наприклад, такий факт, що, як правило, держави мають по одному голосу в міжнародних організаціях та конференціях. Засада рівності також означає, що права усіх суб’єктів міжнародного співтовариства повинні поважатися рівною мірою, тобто незалежно від того, чи йдеться про великі чи малі, багаті чи бідні держави. Одним з наслідків засади рівності є те, що державні органи у зовнішніх стосунках користуються рівними імунітетами та привілеями, а акти держави у відповідності до принципу «par in parem non habet imperium» (рівний над рівними не має влади) не підлягають юрисдикції інших держав. [3, с. 67].

Однак, в рамках міжнародного співтовариства можна зустріти винятки від засади рівності. Так, наприклад, за згодою інших держав особливу роль «перших серед рівних» відіграють великі держави, які є постійними членами Ради Безпеки ООН.

Щодо малого ступеню внутрішньої організації міжнародного співтовариства, то тут мається на увазі те, що в цьому співтоваристві, на відміну від національного суспільства, немає ані законодавчої, ані виконавчої, ані судової влади. ООН не є такою владою, оскільки держави їй не підпорядковуються і ця організація виконує в основному функції координації.

Незважаючи на брак централізованих механізмів примусової реалізації міжнародного права та покарання за його порушення, всі суб’єкти міжнародного співтовариства вважають міжнародне право юридично обов’язковим для цього співтовариства. Навіть у випадку порушення якоїсь норми міжнародного права держава, що її порушила, як правило, не заперечує сам факт існування міжнародного права, а тільки намагається представити вигідну для себе інтерпретацію даної норми. Незважаючи на міжнародні конфлікти і протиріччя, в самому міжнародному співтоваристві відбувається поглиблення взаємозалежності та ступеню усвідомленості цієї взаємозалежності, виразом чого є переконання в необхідності посилення ролі міжнародного співтовариства та удосконалення механізмів його діяльності [3, с. 65].

Держави визнаються носіями міжнародно-правових норм і обов'язків. Суверенітет робить їх незалежними від інших суб'єктів міжнародного права і дає можливість самостійно брати участь у міжнародних відносинах. Держави - повновладні й організовані суб'єкти міжнародного права, що мають вирішальні засоби впливу на міжнародні відносини і мають універсальне право участі в будь-яких міжнародно-правових діях [ 2, 249 ].

Міжнародним співтовариством напрацьовані конкретні способи, за допомогою яких реалізуються заходи урегулювання міжнародних конфліктів і протиріч, міжнародної відповідальності суб’єктів-порушників міжнародного права - це форми міжнародно-правової відповідальності.

       Виділяються такі форми нематеріальної (політичної) відповідальності: 1) ресторація (наприклад, звільнення окупованої території та відновлення попередньої лінії державного кордону); 2) ординарна сатисфакція (вибачення, офіційне вираження жалю чи співчуття, запевнення у тому, що подібні правопорушення не повторяться у майбутньому і т.п.); 3) надзвичайна сатисфакція. Наприклад, згідно з Декларацією про поразку Німеччини та Рішенням Берлінської (Потсдамської) конференції Німеччина була зобов’язана визнати верховну владу Контрольного комітету замість утворення власного уряду; 4) репресалії (індивідуальна та колективна самооборона, затримання судна за незаконний вилов риби тощо);  5) реторсії(наприклад, тимчасове відкликання свого посла внаслідок недружніх заяв з боку країни його перебування); 6) санкції (застосовуються на підставі рішення Ради Безпеки ООН. Санкції можуть бути економічними, політичними, військовими, дипломатичними); 7) виключення держави зі складу міжнародної організації за вчинення державою дій, несумісних з принципами та завданнями відповідної міжнародної організації [1].

Формами матеріальної відповідальності є: 1) реституція; 2)субституція; 3) ординарна репарація; 4) надзвичайні репарації; 5) анексія; 6)контрибуція.

       Анексія та контрибуція можуть розглядатися лише в історико-правовому аспекті, оскільки сучасним міжнародним правом розглядаються як незаконні і не застосовуються. Востаннє анексія була застосована за рішенням Потсдамської конференції 1945 р., коли до СРСР було приєднане місто Кенігсберг та прилеглий до нього район Східної Прусії. Контрибуція перестала застосовуватися уже після Першої світової війни [1].

Таким чином, міжнародне співтовариство має не таку велику кількість членів, як національне (державне) суспільство, стосунки між суб’єктами в рамках цього співтовариства базуються на засаді рівності, а не ієрархії чи субординації, ступінь внутрішньої організації є не такою значною, як в національному суспільстві, а також бракує обов’язкової системи судочинства. Держави визнаються носіями міжнародно-правових норм і обов'язків. Міжнародним співтовариством напрацьовані конкретні способи, за допомогою яких врегульовуються міжнародні конфлікти та протиріччя, реалізуються заходи міжнародної відповідальності суб’єктів-порушників міжнародного права.

Література:

1. Конспект лекцій з міжнародного публічного права (2008 рік) [Електронний ресурс].– Режим доступу:http://jure.in.ua/node/46.

2. Ланцов С. А. Політична конфліктологія. – Спб.: Пітер. – 319с.

3. Мережко О. Поняття та сутність сучасного міжнародного права // Юридичний журнал. – 2008. – №7. - С. 60-72.