Політологія/ 6. Проблеми взаємодії влади та громадськості (вітчизняний та зарубіжний досвід)

К. політ.н., доцент Андріяш В.І.

Інститут державного управління Чорноморського державного університету імені Петра Могили, Миколаїв, Україна

Особливості інституціональної діяльності національних меншин

Неспроможність держави, в деяких випадках, вирішити національне питання, призводить до підвищеної уваги до національних та етнічних процесів, необхідності пошуку можливих варіантів гармонізації етнонаціональних відносин, запобігання або ж подолання протиріч з метою недопущення їх переростання у конфлікт. Відповідно до закону соціальних сподівань, які у зв’язку з активізацією процесів урбанізації, весь час зростають, відбувається зростання кількості представників різних національностей у процесах інтелектуалізації, модернізації, що безумовно розширює діапазон їх потреб, й саме тому сьогодні є цілком природним бажання різних етнонаціональних груп покращити своє існування.

Необхідність такого покращення призводить до формування потреби та мети, які, в свою чергу, викликають активну інституціональну діяльність представників національних меншин, яка має два основні напрямки:

1. діяльність, направлена на формування власних структур, через форми самоорганізації національних меншин та формування національно-культурних структур;

2. діяльність, направлена на співпрацю з вже існуючими структурами, зокрема, громадсько-політичні й партійні організаціями та представництвом в центральних і місцевих органах влади.

Самоорганізація етнонаціональних спільнот є базовою характеристикою інституціоналізації етнополітичних відносин, оскільки специфіка її проявів безпосередньо залежить від рівня внутрішньогрупової згуртованості та «етнічної солідарності». Зокрема, такими формами є ініціативні групи представників етнонаціональних спільнот і їх нелегалізовані об’єднання, діяльність яких характеризується тимчасовістю та локальністю із залученням невеликої кількості людей. Тобто вони створюються та діють в рамках законодавства країн проживання з метою вирішення виключно культурних, соціальних і побутових проблем на місцевому рівні. У свою чергу, більш організаційно оформленими є національно-культурні товариства, що створюються для сприяння відродженню та розвитку самобутності етнонаціональних спільнот шляхом врахування своїх культурних інтересів на державному рівні та отримання для цього допомоги (організаційної, фінансової тощо). В більшості випадків діяльність таких товариств носить яскраво виражений культурницький характер, оскільки саме завдяки культурі відбувається процес актуалізації етнічного інтересу, й тому, як правило, ці товариство тісно співпрацюють з національними культурними та освітніми установами [2]. У більшості країн Східної та Центральної Європи, країнах Балтії, на законодавчому рівні закріплено статус української громади як представників національної меншини, що проживає на території відповідної держави. Це дає можливість українським громадам розраховувати на державну підтримку щодо збереження своєї національної самобутності, здобуття освіти й інформації рідною мовою тощо. В інших країнах, де відсутній такий статус, забезпечення національно-культурних потреб є справою бажання та організаційних зусиль етнічних українців, які проживають у цих країнах.

Один із найбільш поширених проявів інституціоналізації етнополітичних відносин, є безпосередня участь представників етнонаціональних спільнот, оскільки таким чином представники етнонаціональних спільнот мають можливість використовувати наявні в організації ресурси для реалізації особистих і групових інтересів і, як наслідок, здійснювати реальний вплив на ситуацію в окремому регіоні або державі в цілому. Але поширеними є випадки використання та спекулювання етнополітичною проблематикою окремими членами етнонаціональних спільнот у своїй політичній діяльності, які позиціонують себе як представники цієї спільноти, однак не мають для цього відповідної підтримки та повноважень представляти чиї-небудь інтереси. Незважаючи на це, етнонаціональні спільноти та їх представники доволі обережно ставляться до співпраці з партіями та залучення до політичної діяльності у зв’язку з небажанням стати учасниками (або жертвами) міжпартійної боротьби та політичних протистоянь [1, с. 368]. Також, можливим є лобіювання включення представників етнонаціональної меншини до списку кандидатів від партій.

Нормативно-правове закріплення статусу, прав і обов’язків суб’єктів етнополітики – є одним із результативних проявів інституціоналізації етнополітичних відносин, оскільки вказаний юридичний аспект є основною вимогою більшості етнонаціональних спільнот, а також свідчить про визнання їх впливовості на державному рівні та передбачає отримання певних преференцій (за винятком прийняття законодавства із дискримінаційними нормами).

Література:

1. Котигоренко В.О. Етнічні протиріччя і конфлікти в сучасній Україні: політологічний концепт : [монографія] / В.О.Котигоренко. – К. : Світогляд, 2004. – 722 с.

2. Лойко Л. Типологічне позиціювання національних організацій в інституціональній структурі громадянського суспільства [Електроний ресурс] / Л.Лойко // Політичний менеджмент. – 2005. – № 5 (14). – Режим доступу до журн. : http://www.politik.org.ua/vid/magcontent.php