Ширкова І.В.

Донецький Національний Університет економіки і торгівлі

імені Михайла Туган-Барановського

Право як загальносоціальний аспект позитивного права

Процесу розвитку правового знання характерні як кількісні, так і якісні зміни. Теоретичне осмислення визначення поняття права розглядалось багатьма науковцями протягом століть. Більш того, саме тепер ці дискусійні питання набрали значного актуального вигляду завдяки загостренню теоретичного протиборства між прихильниками різних типів праворозуміння. У цивілізованому суспільстві право являє собою форму суспільних відносин. Ця форма повинна регулювати фактичні суспільні відносини в рамках держави. Сутність права розкривається через єдність трьох його принципів: право як формальна рівність, право як воля, право як справедливість. У суспільстві рівність, воля і справедливість мають тільки правовий характер (загальний і рівний для усіх).

І тому необхідно простежити, яким чином впродовж історії розвивалися ідеї визначення поняття права.

Попередниками слова «права» були слова «вольності» та «привілеї». Деякі філософи навіть ототожнювали ці поняття. Однак на думку Дж. Холта, права є, можливо, ширшим поняттям ніж вольності, оскільки «правами» можна користуватись за звичаєм, у тієї година як «вольності» більше схожі на привілеї, котрі надаються.

За Цицероном, право і справедливість логічно пов’язані, й тільки ті, що відповідають закону природи, є справжнім правом. У словнику Даля справедливість порозумівається через поняття правди і правосуддя. Право повинне забезпечувати справедливість. Мова тут йде не про закон, а саме про право у філософському розумінні. Адже закон буває різний і застосування не правового закону обов'язково приводить до торжества несправедливості. Ще зі стародавності виникає представлення, особливо яскраво виражене в концепціях природного права, про те, що право завжди справедливе, що тільки воно забезпечує справедливість суспільних відносин.

Воля в цивілізованому суспільстві можлива тільки в правовій формі. Ця форма дає єдиний масштаб і міру волі індивідів. Виходить, що воля індивіда не безмежна. Вона заздалегідь обмежена рамками права. Зате в рамках цього правового поля суб'єкти права вільні в прояві своєї волі і здатні захистити себе від будь-якої сваволі.

Імануель Кант вважав природну свободу єдиним первісним правом, яке належить кожному чоловікові через його людську природу. Це природне право походить з розуму і обмежується розумом. А оскільки Кант вважав основою суспільного договору розум, істинна свобода не віддається цілком або частково, коли люди вступають в громадянське суспільство. Швидше люди віддають повністю дику, беззаконну свободу, щоб знайти свободу аж ніяк не меншу, залежну від законів. За Кантом, громадянський стан з погляду права засновано на таких апріорних принципах:1) свобода кожного члена суспільства як людини; 2) рівність його з кожним іншим як підданого; 3) самостійність кожного члена спільноти як громадянина. [1]

Гегель підставив під сумнів усю теорію природних прав, підкресливши такий компонент, як спільна воля. На думку Гегеля, воля – це не щось, чим люди володіють у додержавній період і що можуть обміняти чи зберегти, вступаючи в громадське суспільство. Це швидше, ціль, яка всі чіткіше виражається в кожній наступний період. Він стверджував, що держава є актуалізацією конкретної свободи. Алі конкретна воля полягає в тому, що особистість та її інтереси не тільки отримують повний розвиток і домагаються експліцитного визнання своїх прав, а й переходять у загальні інтереси.

Ідея природних прав, яка базувалась на природному праві, що приписувалось Богові в Середньовіччі і розумові в XVII-XVIII ст., у кінці XVIII та протягом XIX ст. піддається філософським та політичним атакам як праворуч, так і зліва. Так, Джеремі Бентам, писав, що право є дитиною права; реальне право породжує реальні права, а уявне право, яким є природне право – породжує уявні права. Природні права – це нонсенс.

Історія філософсько-правової думки пронизана боротьбою двох протилежних типів праворозуміння – позитивістським і неопозитивістським.

Природне право виступає у виді зразка, мети і критерію для оцінки позитивного права, законодавчої влади і держави. При цьому природне право трактується як моральне (релігійне, моральне) явище і споконвічно сприймається як абсолютна цінність.
          Таким чином, у поняття природного права поряд з об'єктивними властивостями права включаються і різної моральні (у тому числі і релігійні) характеристики. У підсумку виникає симбіоз різних соціальних норм (правових, релігійних, моральних), що використовується як критерій для ціннісної оцінки позитивного права. При такому підході природно-правова справедливість шукається не на формально-логічному, а на эмпирико-фактическом рівні. Тому вона має не загальну, а відносну цінність.

          Позитивісти критикували концепцію природного права за змішання права з мораллю, за вимоги моральності права. Так, Г. Кельзен думав, що справедливість не може бути ознакою, що відрізняє право від інших примусових порядків. Усякий довільний зміст може бути правом. Любою сваволя може бути визнаний у якості права. Виганяючи справедливість зі сфери права і затверджуючи, що справедливість відноситься винятково до моралі, Кельзен розриває всякий зв'язок моралі і права. Виходить, що, критикуючи представників концепції природного права за змішання права і моралі, позитивісти впадають в іншу крайність - заперечуючи який-небудь зв'язок між правом і мораллю. Для пояснення складного взаємини моралі і права можна послатися на думку російського правознавця С.С. Алексєєва. Він думає, що основним постулатом, що визначає феномен права, залишається втілення в правовій матерії вимоги справедливості, рівної міри і рівного юридичного підходу.

Сучасна теорія прав людини, на відміну від природних прав, як вважає багато науковців, передбачає розуміння прав людини як низки специфічних захистів від уряду, якими є свобода слова, релігії, заборона рабства, обмеження на переслідування та покарання злочинців, належна процедура, рівність перед законом, а також невтручання у приватну власність. Сам перелік цих захистів від уряду є предметом консенсусу, і деякі науковці розглядають їх як продукти соціальних рухів, які не стосуються прав людини. [2]

Звичайно, немає потреби перебільшувати значення нормативного юридичного регулювання як ефективного інструмента втілення зразків моралі у діяльності та відносинах членів суспільства, оскільки не можна примусити людину до моральної поведінки. Моральна поведінка є плодом внутрішньої моральної культури, що проявляється у вчинках. Але можна і потрібно враховувати абсолютні моральні принципи у позитивних нормативних актах. Для цього позитивне право, щоб адекватно виконувати своє історичне призначення, не повинне суперечити моральним нормам, примушувати до аморальної поведінки чи дозволяти її.

Література:

1. Кант И. О поговорке «может быть, это и верно в теории, но не годится для практики»// Кант И. Сочинения в 4-х т. – Т. 4. – Ч. 2 – М., 1969. С. 78-79.

2. Донеллі Дж. Права людини у міжнародній політиці / Львів, 2004. 280с.