Історія / 3. Історія науки і техніки

Гриценко Н.Ф.

Державна наукова сільськогосподарська бібліотека

Української академії аграрних наук, Україна

Д. Г. Віленський і ґрунтово-картографічна школа

На сучасному етапі розвитку ґрунтознавства правильне вирішення класифікаційної проблеми має величезне міжнародне значення. Не останню роль у вирішенні цього питання відіграє вивчення історії класифікаційної проблеми в ґрунтознавстві. Серед перших узагальнень по історії класифікації ґрунтів можна назвати роботу Д.Г. Віленського “Русская почвенно-картографическая школа” (1945). Дана робота є першим досвідом проведення аналізу впливу вітчизняного ґрунтознавства на розвиток світової картографії ґрунтів. У ній відмічено, що основою вітчизняного картографування є докучаєвська ідея ґрунтознавства. Її основні положення були проголошені Докучаєвим ще наприкінці ХІХ століття. Ідеї Докучаєва і розроблені ним та його учнями методи згодом отримали загальне визнання й розповсюдження в усіх зарубіжних країнах.

В роботі Д.Г. Віленського викладено історію розповсюдження методів вітчизняної докучаєвської школи, які замінили собою німецькі методи, засновані на принципах агроекологічного ґрунтознавства і які переважали до того часу; показані розповсюджені за кордоном хибні уявлення про докучаєвський напрямок ґрунтознавства як кліматичний, що нібито виходив тільки з впливу клімату на ґрунти. Це уявлення склалося в результаті не ознайомлення зарубіжних ґрунтознавців з ідеями Докучаєва про генезис ґрунтів як продукт усіх елементів природи, у тому числі і біологічних. Тому неправильним було присвоєння вітчизняній школі назви “кліматичної теорії”.

Робота Д.Г. Віленського є відображенням не тільки ідей Докучаєва, а й відображенням наступного розвитку вітчизняної школи ґрунтознавства. У ній розглядається як докучаєвське ґрунтознавство, так і інші напрямки вітчизняної школи, від Докучаєва до Вільямса [1].

У розділі “Новейшие классификации почв” даної наукової праці Д. Г. Віленський вичерпно зупиняється і на своїй класифікації, яка вперше була опублікована у 1924 році й побудована на принципі аналогічних рядів. Автор відмічає, що у виділенні рядів ґрунтоутворення і типів ґрунтів покладені наступні закони ґрунтоутворення: 1) закон зональності ґрунтів; 2) закон зональності ґрунтоутворювальних порід; 3) закон взаємозв’язку між типами ґрунтів і типами рослинності; 4) закон аналогічних типів в рядах ґрунтоутворення. Віленський всупереч встановленим зональним підрозділам СРСР не виділяє зон лісостепу, зон каштанових і бурих ґрунтів, а об’єднує їх в один зональний ряд на підставі того, що материнські породи цих ґрунтів насичені кальцієм і містять мінерал монтмориллоніт.

Два інших закони дозволяють автору в кожному з рядів встановлювати по три характерні типи ґрунтів під трьома основними типами рослинності – пустельній, степовій і лісовій. Завдяки цьому в кожному ряді ґрунтоутворення типи ґрунтів виявляються аналогічними. Ряди ґрунтоутворення (зони) розглядаються як незмінні, статичні утворення. Вертикальну зональність Д. Г. Віленський вважає явищем інтразональним, фактично заперечує роль зовнішніх умов у формуванні закономірної зміни ґрунтів в гірських країнах.

Стосовно другого закону ґрунтоутворення, то Віленський вважає, що кожній зоні притаманний свій тип кори вивітрювання, визначений кліматичними умовами зони. Всі кори вивітрювання, по Віленському, утворюються під впливом лише клімату, який розподіляється по земній поверхні зонально, тому і кори вивітрювання розподіляються також зонально. Інші фактори не приймають ніякої участі в їх утворенні.

В обґрунтуванні існування третього закону Віленський стверджує, що він (закон) раніше був названий законом сталих співвідношень між ґрунтом, з однієї сторони, та рослинними і тваринними організмами, що живуть на ньому – з другої. Вважає, що закон випливає з досліджень великих російських геоботаніків С.І. Коржинського, І.К. Пачоського, В.Р. Вільямса та ін.

В основі четвертого закону лежать положення, що вказують на незмінність як рослинності, так і ґрунтів у часі й просторі [2].

Після розгрому менделістсько-мограністської течії в біології було визнано, що єдино правильним напрямком у ґрунтознавстві є учення, створене В.В. Докучаєвим і В.Р. Вільямсом. Д.Г. Віленський, який свого часу підтримав дану течію, після її розгрому в останній класифікації намагався довести узгодженість своїх поглядів з ученням В.Р. Вільямса. Але В.Р. Вільямс і Д.Г. Віленський стояли на діаметрально протилежних полюсах в питанні еволюції ґрунтів. В.Р. Вільямс створив учення про єдиний ґрунтоутворювальний процес. І це учення Д.Г. Віленський пропонує замінити теорією багатьох аналогічних ґрунтових процесів, які розвиваються поза зв’язком одного з другим в середині окремих ґрунтових зон.

Принципи класифікації ґрунтів Д.Г. Віленського та його ідеї, які відображають еволюцію ґрунтів, не отримали визнання на батьківщині генетичного ґрунтознавства, створеного Докучаєвим і Вільямсом. І, навпаки, вчені зарубіжних країн (Ієнні, Пальманн, Келлог, дель-Вілляр та ін.) високо оцінили класифікацію Віленського та опублікували її в своїх роботах [3].

Отже в роботі “Русская почвенно-картографическая школа” Д. Г. Віленський аналізує розвиток вітчизняної ґрунтової картографії і її вплив на світову картографію ґрунтів.

Література:

1. Виленский Д. Г. Русская почвенно-картографическая школа. – М.- Л.: Изд-во АН СССР, 1945. – 140 с.

2. Виленский Д. Г. Аналогичные ряды в почвообразовании и их значение для построения генетической классификации почв. – Тифлис, 1924. – 217 с.

3. Болышев Н. Н. Эволюция и классификация почв в освещении Д. Г. Виленского // Почвоведение. – 1949. – № 11. – С.677-681.