Філологічні науки 7. Мова, мовлення, мовленнєва комунікація

О.В. Чуєшкова

Українська інженерно-педагогічна академія

Мова як чинник державотворення

Мова є однією з характерних ознак сучасної нації. Основна її функція – бути засобом спілкування, збереження й передачі знань, взаємного розуміння. Також мова виконує ідентифікаційну, експресивну, гносеологічну, мислетворчу, естетичну, волюнтативну, соціальну, історичну та багато інших функцій. Державна мова – закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах й організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку й інформатики тощо.

Українці мають більш як тисячолітню історію уживання рідної мови в різних сферах життя, але доля нашого народу склалася так, що українська мова протягом історії не завжди функціонувала як державна. 28 жовтня 1989 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», який проголосив державність української мови. Також була складена й затверджена «Державна програма розвитку української та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року». Але суттєвих змін стосовно статусу української мови не сталося. Майже одразу після ухвалення цих документів деякі партії почали вимагати введення в країні російської мови як другої державної. Щоправда, заради справедливості слід зазначити, що ті ж партії та окремі особи, приходячи до влади, забували про свої обіцянки. Так, колишній президент України Л.Д. Кучма під час передвиборчої кампанії неодноразово говорив про надання російській мові статусу державної. «Ближчим часом я маю намір запропонувати зміни до чинного законодавства з метою надання російській мові офіційного статусу при збереженні за українською мовою державного статусу» – ця фраза була озвучена Л.Д. Кучмою під час інавгураційної промови. Пізніше він, очевидно, «забув» втілити в життя цей найважливіший пункт своєї програми, який, власне, і привів його до влади. Багато політиків й пересічних громадян, виступаючи за двомовність, аргументують свою позицію прикладами тих країн, де є дві та більше державні мови, зокрема Бельгії, Канади й Швейцарії. Але, як слушно зауважується у спеціальних дослідженнях, канадці, крім індіанців, не є споконвічними мешканцями території, на якій проживають, вони нащадки переселенців з різних країн Європи. У Бельгії дві державні мови, але фламандською говорять фламандці, а французькою – валлони, тобто там немає єдиної нації, що має дві державні мови. У Швейцарії живуть представники чотирьох народів, які розмовляють відповідно своїми мовами, кожна з яких є державною на відповідній території. Корінним народом на всій території Україні (крім Криму) є українці, інші етноси оселилися на нашій землі значно пізніше. Тому ми мусимо зважати не на названі вище країни, а на такі, скажімо, як Німеччина, Швеція тощо. У цих та багатьох інших країнах збільшується кількість емігрантів, яких не примушують вивчати державну мову. Але не володіючи нею, вони не мають права претендувати на посади в державних установах. І ніхто при цьому не говорить про порушення прав людини, адже крім прав існують ще й обов’язки. Один із них – знати мову народу, на землі якого живеш. Визнання російської мови як офіційної призвело б до істотного звуження функції української мови в ролі єдиної державної, що у свою чергу призвело б до катастрофічних наслідків. У гострій політичній боротьбі, що точилася навколо тексту нової Конституції України, питання про державність української мови було одним із центральних. Перемогли патріотичні сили. У Конституції, прийнятій 28 червня 1996 року, у статті 10 записано: «Державною мовою в Україні є українська мова». Але дедалі зрозумілішим стає той факт, що лише задекларованості державного статусу української мови для повноцінного та незворотного утвердження її в усіх сферах суспільного життя недостатньо. Потрібні реальні механізми реалізації цих документів і встановлення юридичної відповідальності за їх порушення.

Для кращого розуміння того, що відбувається в Україні, слід провести паралелі з іншими країнами, оскільки кожна сучасна держава в процесі свого становлення й розвитку так чи інакше стикалася з мовним питанням. У Франції наприкінці XVIII ст. половина населення не володіла мовою своєї країни. Проте завдяки послідовній мовній політиці (видання книг, газет та журналів, освіта французькою мовою, володіння нею як обов’язкова вимога для державних чиновників) французька мова протягом XIX ст. утвердилася як єдина на всій території держави й у всіх сферах суспільного життя. Наслідки такої політики очевидні. Франція – провідна країна Євросоюзу, яка має консолідоване суспільство, високі досягнення в науці, культурі, економіці. Але незважаючи на такі високі здобутки, і сьогодні французька держава не байдужа до мовних проблем: у законі про вживання французької мови встановлюються суворі санкції за ігнорування мови на території держави. Французи протистоять глобальному наступові англійської мови, захищаючи власне інформаційно-мовне середовище, створюючи списки небажаних іншомовних слів тощо. В Італії після набуття незалежності (1861 р.) італійською володіли приблизно 2,4 % (!) населення. Поступове впровадження програми поширення італійської мови серед населення Італії дало змогу об’єднати населення і створити сучасну європейську країну з високим рівнем життя. Індонезія понад 300 років перебувала під владою Голландії, яка, певна річ, докладала всіх зусиль для впровадження в індонезійському суспільстві голландської мови. Сьогодні у цій країні, де налічується 200 млн. населення і більше ніж 300 мов, державна мова одна – індонезійська. Цією мовою ведеться викладання в середній і вищій школі (вживання голландської мови заборонено!), усі фільми озвучуються індонезійською, президент щороку звітує про видання літератури державною мовою тощо. Відродження Ізраїлю євреї почали з відродження своєї давньої мови – івриту. Для її вивчення було створено багато денних і вечірніх курсів, розпочато видання літератури, преси. Навіть під час служби в армії молоді люди проходили 180-годинний курс вивчення мови. У США єдина державна мова – англійська. І коли 1998 р. в сенаті США на вимогу представників іспаномовної частини населення розглядалося мовне питання, то було заявлено, що інтереси всього суспільства є вищими за інтереси його частин.

Використання досвіду цих держав в Україні є очевидним.