К.е.н., докторант Макаренко Ю.П.

Навчально-науковий центр «Інститут аграрної економіки» м. Київ

Спеціалізація як один із напрямів збереження малих ферм

Спеціалізація, як відомо, є важливим фактором підвищення продуктивності й зниження собівартості в усіх галузях виробництва. За деякими даними, при рівності інших умов за рахунок спеціалізації продуктивність праці може бути збільшена в 2,1-2,5 рази, трудомісткість продукції знижена в 2,5-3 рази, собівартість – в 1,3-1,5 рази. Специфіка сільського господарства полягає в тому, що спеціалізація тут має певну обмеженість порівняно з промисловістю. Насамперед йдеться про те, що фермерам нерідко вигідно поєднувати виробництво продукції рослинництва і тваринництва. Якщо остання для фермера є пріоритетною, то йому вигідно вирощувати власні корми. Побічною для нього продукцією тваринництва будуть органічні добрива. Спеціалізація фермерів дозволяє їм більш поглиблено удосконалити свою професію. І головне за рахунок спеціалізації у рамках того ж господарства зростає рівень концентрації виробництва товарної продукції. Спеціалізоване фермерське господарство може досягти раціональ­ного рівня концентрації виробництва при менших земельних площах. Головне для малих ферм знайти свою «нішу» в агробізнесі та закріпитися у ній. Йдеться передусім про ті види виробництва, які не потребують великих земельних площ, дорогих видів техніки, тобто переважно трудомістких видів виробництва. Саме в них чинник приватної власності дотепер є пріоритетним.

Разом з тим спеціалізація завжди зв’язана з ри­зиком зниження попиту на той чи інший вид продук­ції, на якій спеціалізується фермер, може призвес­ти до її затоварювання, а відповідно до скорочення доходу фермера. У такому разі спеціалізовані фер­ми мають обмежені альтернативи, особливо короткотермінові, для перепрофілювання своєї виробни­чої діяльності. У цьому відношенні диверсифікація вироб­ництва (багатопрофільність) має свої переваги. Зниження попиту й цін на всі товари, які виробляє фермер, менш вірогідне.

Отже, спеціалізації в сіль­ському господарстві притаманні позитивні й негати­вні моменти. Пом’якшити останні можна різними засобами. Один з них – більш-менш вірогідне про­гнозування перспективи попиту на ту продукцію, яку виробляє фермер. Але в ринкових умовах це досить проблематично. Є інший, більш ефективний на­прямок – кооперація фермерських господарств. Для невеликих і дрібних спеціалізованих ферм вона дозволяє якщо і не вирішити, то значно пом’якшити проблему низького рівня концентрації виробництва. У цьому ж напрямі діє і інтеграція ферм з підприємствами третьої сфери АПК [1].

Одним із важливих чинників, що сприяє збереженню сімейного фермерства є соціальний аспект. Йдеться про те, що і в нових моделях сталого розвитку сільськогосподарської галузі виступає визнана економічною наукою та міжнародною практикою концепція багатофункціональності сільського господарства, визначальна його значущість у житті суспільства як галузі, яка нарівні з її первинною виробничою (комерційною) функцією виконує цілий комплекс соціально значущих для суспільства некомерційних функцій. До останніх належать забезпечення продовольчої безпеки країни, підтримка зайнятості населення, впорядкування сільських поселень, агроланшафтів, агрозаповідників, захист суспільства від негативних явищ урбанізації та ін.

В США держава надає підтримку дрібним фермерам насамперед із метою збереження образу життя аграріїв і водночас гальмуючи депопуляцію. Тобто йдеться про соціальний аспект проблеми. США не можуть піти на «ліквідацію» близько 0,5 млн.ферм (22,6 %), враховуючи необхідність зайнятості їхніх власників, забезпечення їм нових джерел доходу, порушення традиційного сільського укладу тощо. Інакше кажучи, масова ліквідація дрібних ферм (насильна чи через ринкову конкуренцію) стала б особистою трагедією для більшості їхніх власників, здатна стати «соціальним дестабілізатором» у суспільстві.

Саме з цих позицій стає зрозумілою державна політика щодо дрібнобізнесового й малого секторів в аграрній сфері США.

Адже, ті 15 % товарної продукції, що припадають на нього, міг би без особливих проблем компенсувати сектор великотоварних ферм, які до того ж мають незаперечні економічні переваги. Невеликі за площею ріллі ферми не в змозі ефективно використовувати переваги меліорації, науково обґрунтованих сівозмін, високопродуктивної техніки, інтенсивних технологій, хімічних засобів, тобто найбільш важливих чинників постіндустріалізації й підвищення ефективності аграрного сектору.

У зв’язку з цим чимало політиків і науковців США у 90-ті роки ХХ ст. прогнозували, що число ферм до 2010 р. скоротиться до 1,1 млн. одиниць. Але за переписом 2007 р. кількість ферм США становила 2205 тис. одиниць, а у 1997 р. – 2215 тис., тобто зменшилася лише на 11,8 тис. (на 1 %). Більш того, кількість невеликих ферм (обсяги реалізованої продукції сільського господарства до 250 тис. дол. в рік) збільшилася з 1969 тис. од. у 2002 р. до 1988 тис. од. у 2007 р. (майже на 19 тис. од.).

Усе це дає підстави стверджувати, що і в умовах посилення концентрації і інтеграції в сільському господарстві сімейне фермерство в США в основному зберігається. Певною мірою це пояснюється «позаринковими» чинниками, а саме: значна допомога держави фермерам, яка зберігає цей сектор, зважаючи на соціальний аспект проблеми (збереження зайнятості, ландшафту, фермерський фундаменталізм тощо). Крім того, для більшості власників невеликих ферм вони не є ні основним джерелом доходів, ні головним місцем зайнятості. Так, у 2007 р. оператори ферм з продажем сільгосппродукції менше 10 тис.дол. за рік, як правило, працювали поза фермою. Кількість їх становила 1272 тис. одиниць (57,7%) від загальної кількості форм. Обсяги продажу становили 2546 дол. за рік. У складі таких ферм найбільша кількість (500 тис.) міні ферм, з обсягом продаж менше 1000 дол. – або 193 дол. продаж на одну ферму [2].  

Важливим фактором відносної стабілізації сімейного фермерства є відповідна законодавча база в США. Так, американський уряд на початку 70-х років формально заборонив несільськогосподарським фірмам, що мають капітал більше 3 млн дол., або контролюючим підприємствам із доходом понад мільйон доларів брати безпосередньо участь у сільськогосподарському виробництві. Вони можуть вкладати засоби в сільськогосподарську діяльність лише на основі партнерства з фермерськими господарствами. Водночас був проголошений курс на стимулювання розвитку сільської кооперації. У ці ж роки із-за пільгового оподаткування багато несільськогосподарських компаній почали інвестувати сільське господарство. Як наслідок, особливо у західних штатах, з’явились крупні корпорації з відгодівлі худоби, виробництва бавовни, вирощування цукрових буряків, овочів і розведення птиці. Антрепренерськими підприємствами є також крупні каліфорнійські плантації. Із-за аграрного фундаменталізму і певної фетишизації сімейної ферми несімейні корпорації розглядаються у США як не бажане явище.

В США вертикальна інтеграція відбувається переважно на добровільних кооперативних засадах.

З огляду на викладене вище можна стверджувати, що вертикальна агропромислова інтеграція в США не є альтернативою поглиблення суспільного поділу праці, тобто інтеграція і спеціалізація доповнюють одна одну. Учасники інтеграції аграрні виробники не втрачають економічної самостійності, не поглинаються третьою сферою АПК. У цьому випадку зберігаються відомі переваги фермерських господарств і водночас вони мають можливість використовувати ефект переваг великого господарства та кооперації.

Література:

1. Мельник Л.Л. Стан та перспективи розвитку спеціалізації фермерських господарств України // Агросвіт. – 2009. – № 10. – С. 15-19.

2. 2007 Census of Agriculture. United States. Summary and State Data. Vol. 1. Geografic Area Series. Part. 51. U. S. Departament of Agriculture, NASS, 2009.