Економічні науки / 15. Державне регулювання економіки

к.е.н., доц. М.В. Корягін, к.е.н., доц. С.В. Корягіна

Львівська комерційна академія, Україна

 

Історія та сучасний стан фінансового забезпечення

місцевих громад в Україні

У сучасних умовах господарювання питання правильного формування ролі місцевих бюджетів як автономних фінансових інституцій істотно активізувалось і займає надзвичайно важливе місце в соціально-економічному житті будь-якої країн. Основна причина – місцеві бюджети торкаються безпосередньо інтересів усіх членів суспільства. Широке коло питань, пов’язаних із місцевими бюджетами та бюджетними, досліджували численні науковці, у тому числі Булгакова С. О., Василенко Л. І., Єрмоленко Л. В., Кириленко О. П., Кравченко В. І., Огонь У. Г, Усгуліна О. О. та ін. Однак, незважаючи на сталий інтерес до цієї проблеми, безліч її аспектів залишається недос­татньо вивченими та потребують подальшого опрацювання.

Історично поява терміну “самоврядний бюджет” безпосередньо пов’язана з появою терміну “самоврядування” у XVIII ст. в Англії. З тих пір поняття місцевого бюджету визначається ознаками: “коли під самоврядною організацією розуміється держава, бюджет самоврядування покликаний виконувати загальнодержавні завдання, делеговані на місцеві рівні (збори податків тощо); коли мається на увазі власне самоврядування у містах Англії без втручання парламенту, і де бюджет покликаний виконувати завдання місцевого рівня – утримання доріг, лікарень, місцевих церков» [1, с. 72].

Прихильник державної теорії місцевого самоврядування, німецький економіст ХІХ ст. Р. Гнейст, удосконалив вчення англійських юристів, перенісши вчення про місцеві бюджети із суто організаційно-правової площини в економічну з урахуванням певних політичних особливостей суспільного устрою епохи класичного капіталізму. Повну ясність, на наш погляд, у визначення категорії “місцевий бюджет” вніс французький економіст Р. Штурм, який, зокрема, зазначив: “Бюджет самоврядної громади – це акт, що передбачає і дозволяє щорічні доходи і витрати чи інші повинності, які підпорядковуються законами тим самим правилам” [2].

Підвищення соціальної ролі місцевих бюджетів стало вагомим децентралізаційним чинником, який остаточно не втратив свого значення навіть за умов повної та абсолютної централізації бюджетної системи. Подібна практика була запроваджена в колишньому СРСР, де приймався єдиний державний бюджет, який послідовно включав такі ланки: союзний бюджет; бюджет державного соціального страхування; державні бюджети союзних республік; бюджети автономних республік; місцеві бюджети.

Організаційна модель місцевих бюджетів базувалася на чіткій ієрархії:

-   головна ланка – бюджети країв, областей, міст республіканського значення;

-   середня ланка – бюджети автономних округів, автономних областей, районів і міст обласного, крайового, окружного підпорядкування;

-   низова ланка – сільські, селищні бюджети, бюджети міст районного підпорядкування, бюджети районів у містах.

Місцеві бюджети за часів СРСР були фінансовою основою місцевих Рад, що лише формально виконували самоврядні функції. В силу того, що в Радянському Союзі розподіл власності здійснювався відповідно до принципу, згідно з яким на центральні органи влади покладалася відповідальність за розвиток виробничої сфери, а на місцеві – соціальної, бюджети місцевих рад мали чітко виражений соціальний характер [1, с. 130]. 

Як наслідок, соціально-економічна політика радянського уряду, повноваження якого по суті виконувала правляча комуністична партія, потребувала належного науково-практичного обґрунтування. Відповідно до політичної доктрини суспільства дослідження проблематики об’єктивної необхідності, суть функцій місцевих бюджетів проводилися в контексті структури та функцій державного та адміністративно-територіального устрою. У працях радянських науковців доби соціалізму місцеві бюджети розглядаються як складова частина державного бюджету.

У сучасних умовах господарювання локальна бюджетна система має чітку ієрархічну будову, структуровану на засадах державного устрою та адміністративно-територіального поділу. Адміністративно-ієрархічний статус того чи  іншого місцевого бюджету має вирішальне значення в процесі розподілу бюджетних повноважень у міжтериторіальному розрізі. Як свідчить передовий досвід територіального фінансового регулювання, місцеві бюджети базової ланки – бюджети територіальних громад сіл, їх об’єднань, селищ, міст, в окремих випадках районів у містах – відповідно до принципів розбудови бюджетної системи, насамперед, принципу субсидіарності, повинні забезпечувати пріоритетне фінансування місцевої соціальної інфраструктури.

Водночас централізовані ланки місцевих бюджетів – районні та обласні бюджети – також переважно зорієнтовані на досягнення соціальної гармонії в регіоні. Загалом критерій поділу владою нових повноважень є досить простим і ґрунтується на принципах відомчої підпорядкованості та територіального розташування.  

Значно складнішою є ситуація із убезпеченням об’єктивного рівня як територіальних, так і перерозподілених у централізованому порядку джерел доходів. Найбільше від цього фінансово потерпають районні бюджети (належать до другого рівня ієрархії місцевих бюджетів), сільські, селищні бюджети (представляють третій рівень локальної бюджетної вертикалі). Адже, як виявляється, недостатньо законодавчо згрупувати місцеві податкові й неподаткові бюджетні надходження в розрізі їх поділу на власні та закріплені із встановленням довгострокових нормативів зарахування на різні бюджетні рахунки залежно від місця адміністративно-територіальної одиниці у вертикальній управлінській ієрархії.

Підтвердженням цього є наявність в Україні кількості депресивних територій, де з огляду на нераціональне розміщення мережі бюджетних установ, отримане у спадок від колишнього СРСР, виникає значне від’ємне сальдо бюджету. Така бюджетна незбалансованість виникає внаслідок низького рівня позитивних бюджетних потоків при планово-стабільній, а за умов інфляції і за зростаючих показників базових контингентів, необхідних для функціонування бюджетної сфери. І якщо в частині покриття делегованих видатків, передбачається отримання дотації   вирівнювання   (хоча цей метод має два недоліки: фінансовий – розпорошення коштів у відомчому розрізі; організаційно-правовий – відсутність прямих юридичних повноважень територіальних громад, сіл, селищ,  міст  районного  підпорядкування, районних державних адміністрацій у частині планування, надання бюджетних запитів на отримання трансфертних платежів, а також самостійного використання останніх без втручання у цей процес вищестоящих управлінських структур), то у випадку із здійснення власних видатків питання залишається практично не вирішеним.

На наш погляд, стан окресленої проблематики сучасного стану бюджетного процесу в Україні потребує її системного подолання у форматі проведення адміністративно-територіальної реформи, якою б чітко прописувалися  критерії та вихідні засади, включаючи й фінансові чинники регіонального бюджетування, локальної структуризації територіальних колективів за однотипними ознаками, найважливішою серед яких є чисельність населення як потенційного споживача соціальних послуг. При цьому адекватних змін вимагає і зміна методології усієї системи бюджетного планування шляхом поетапного переходу, залежно від стадії адміністративно-територіальної реформи, від формування кошторисів за штатами і контингентами до ринкових методів оцінки потреби в коштах, зорієнтованих на результат. 

Література:

1.      Сунцова О. О. Місцеві фінанси: навч. посіб. / О. О. Сунцова. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 560 с.

2.      Штурм Р. Бюджет / Р. Штурм. – [перевод А. С. Изгоева]. – СПб., 1907. – 600 с.

3.      Кириленко О. П. Місцеві фінанси: Навч. посіб. – Тернопіль: Астон, 2004. – 197 с.

4.      Robert L. Bland. Budgeting: a guide for local governments / Robert L. Bland, Irene Rubin. – International City / County Management Association, 1997. – 241 Pages.