Д. с.-г. н., проф., чл.-кор. НААН Вергунов В.А.

Національна наукова сільськогосподарська бібліотека

Національної академії аграрних наук України, Україна, м. Київ

ПРОТОІЄРЕЙ (ПРЕСВІТЕР)

САМБОРСЬКИЙ АНДРІЙ ОПАНАСОВИЧ (1732–1814) – ОДИН З ОРГАНІЗАТОРІВ ВІТЧИЗНЯНОГО НАУКОВО-ОСВІТНЬОГО ПРОЦЕСУ ДЛЯ ПОТРЕБ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

Народився 12 (1) серпня 1732 р. в слободі Нижня Сироватка Сумського полку, а з іншими даними - у с. Микитівка Охтирського повіту Харківської губернії (нині – Сумщина) у родині священика. Початкову освіту (опанування латини) здобув у Бєлгороді. Майже 10 років навчався у Києво-Могилянській академії, де й сформувалося коло його світосприйняття, насамперед під впливом кращого богослова свого часу викладача вузу Самуїла Міславського. Після закінчення Академії в 1765 р. був запрошений на службу до Російської посольської церкви в Лондоні, де в 1768 р. став її настоятелем.

Виконував службові доручення Катерини II, яка, зійшовши на російський трон і маючи просвітницькі реформаторські задуми й щодо сільського господарства, не тільки вітала створення в 1765 р. Вільного економічного товариства, але і побажала мати потрібні новітні європейські агрономічні знання через п’ятьох відібраних для стажування в Англії кращих випускників духовних закладів, до числа яких увійшов і А.О. Самборський. Після 15 років перебування в цій країні (де навіть у 1768 р. побрався з англійкою), в 1780 р. повертається на Батьківщину й обіймає посаду настоятеля Софійського собору в Царському Селі, побудованому в 1780 р. Був добре обізнаний із кращими тогочасними надбаннями в галузях закону та права, образотворчого мистецтва, кораблебудування, мореплавства і особливо агрономії та садівництва. У 1781 р. побачила світ його праця із питань сільського господарства - «Опис практичного англійського землеробства, зібраного з різних англійських письменників Андрієм Опанасовичем г. Самборським, протоієреєм, що знаходився при Російському посольстві у Лондоні», надрукована в Московській університетській типографії М.І. Новікова за редакцією С. Десницького. Тому не випадково, що саме А.О. Самборському належить планування саду в Царському Селі, який був облаштований за мотивами віршової поеми Катерини ІІ «Казка про царевича Хлора», написаної для онука Олександра.

Наступне високе призначення А.О. Самборський одержує в 1782 р., стаючи за велінням Катерини ІІ духовником цесаревича Павла Петровича та його дружини. Разом із ними подорожує Європою. Після повернення в середині 1783 р. отримує від імператриці особливий хрест, оздоблений діамантами. Потім відвідує Батьківщину і між іншим досліджує стан сільського господарства Малоросії. 9 вересня 1783 р. звертається до князя Безбородька (який як земляк деякою мірою складав йому протекцію у просуванні по службі) з обґрунтуванням запровадження в країні поліпшених способів землеробства і рільництва.

Обійнявши нову високу посаду, 28 квітня 1786 р. А.О. Самборський отримує в дарунок мизу Білозірку або Білозірський шляховий палац, зведений за часів Єлизавети Петрівни, розташований по дорозі з Павловська до Царського Села. Саме тут він почав адаптувати здобуті за кордоном агрономічні знання. Поряд із виконанням основних функцій всіляко запроваджував краще з англійського землеробства як для селян, так і для членів царської родини шляхом проведення демонстраційних педагогічних прогулянок. Під його керівництвом було виконано осушення: з одного боку територію огороджували живим парканом, а з іншого - вирито рови, облаштовували плодовий сад і рибні ставки (один з яких існує й дотепер); у полі орали плугом тощо. Таким чином, була створена зразково-показова садиба, що не лише увібрала в себе найкраще для такого типу утворень, але і щороку давала до тисячі рублів чистого прибутку.

Після освячення 20 травня 1788 р. Софійського собору А.О. Самборський стає його першим настоятелем. Свої основні функції виконує попри хворобу, що здолала священика протягом 1787-1791 рр., що не завадило йому виступити архітектором Олександрійської дачі щодо її планування і будівництва, у першу чергу для потреб сільської праці.

Зі вступом на царювання Павла Петровича ідеї А.О. Самборського стосовно процвітання вітчизняного сільського господарства набувають нових обріїв. Згідно з указом імператора від 30 квітня 1797 р. підписав про створення Особливої експедиції державного господарства, опікунства іноземного і сільського домоводства А.О. Самборський увійшов до її складу. Того ж дня іншим указом священику даровано у вічне і спадкове володіння села Стратилатівка і Каменка Ізюмського повіту Слобідської (згодом - Харківської) губернії з усіма угіддями й Захар’ївським лісом та понад 500 душами селян. Того ж року його обирають членом Імператорського Вільного економічного товариства. На виконання завдань, поставлених перед «Особливою експедицією» у 1797 р., 252 десятини землі, прилеглих до Білозірки, було відведено для створення першої вітчизняної казенної Практичної школи землеробства, засновником і директором якої став А.О. Самборський. З цією метою казна викупила його «Малинівську дачу». Існує думка, що за своєю ідеєю, а також побудовою освітнього процесу новоутворення нагадувало сільськогосподарську школу, засновану в 1767 р. у м. Сарваш і очолювану до 1795 р. угорським пастором-євангелістом Самуелем Тешшедиком (1742-1820). Крім вивчення Закону Божого, учні цього закладу на спеціальному 20 га дослідному полі одержували знання з основ сільського господарства, а також проводили дослідження з підвищення продуктивності меліорованих ґрунтів за рахунок покращення їх структури шляхом внесення підстилаючої породи. Результати цих розвідок С. Тешшедик виклав у праці «Der landmann in Ungaria», що побачила світ у 1784 р. і згодом була перекладена навіть російською мовою. Ще у 1782 р. під час подорожі Європою з цесаревичем Павлом Петровичем А.О. Самборський, крім знайомства з книгою, відвідав Сарвашську сільськогосподарську школу. Спогадами С. Тешшедика підтверджується, що йому не випадково в 1799 р. запропонували очолити школу землеробства. Існує ще одна версія появи Практичної школи землеробства, а саме успішність існування аналогічної школи в с. Богоявленськ під м. Миколаєвом, створеної в 1790 р. професором М.Г. Лівановим. Після її закриття, за одними даними у 1795 р, а за іншими – у 1797 р., всі ад’юнкти цієї школи опинилися під опікою А.О. Самборського.

Таким чином, ознайомившись із кращими науково-освітніми галузевими центрами Європи, він поставив прогресивну мету перед Практичною школою землеробства на фоні панування кріпосного права. Її головні положення виклав у спеціально підготовленому посібнику «Положення Практичної школи землеробства і сільського господарства». Школа відкрилася з трирічним терміном навчання для всіх верств населення. За казенний рахунок у перший рік освіту здобували 53 особи, серед них були діти селян-кріпаків, яких приймали безкоштовно, та вільні - за плату. В 1799 р. з від’їздом А.О. Самборського як духовника великої княжни Олександри Павлівни до Австрії у зв’язку з її одруженням з ерцгерцогом Йосифом, палатином угорським, 10 жовтня школу передають до Департаменту уділів. З 11 серпня 1799 р. її керівником стає камергер Модест Петрович Бакунін. Для широкого запровадження кращого з іноземного досвіду в навчальний процес, а також для Комітету розведення в Росії англійського хліборобства за рекомендацією свого давнього приятеля В.Н. Каразіна А.О. Самборському був відрекомендований їхній земляк, дядько славетного педагога К.Д. Ушинського – Мойсей Григорович, який з 1799 р. працював у школі на посаді архітектора.

Після вбивства імператора Павла I 11 березня 1801 р. у Михайлівському палаці, де, до речі, А.О. Самборський мав власну квартиру, хоча переважно мешкав із родиною поблизу Царського Села і в Олександрівці на власній дачі, запропонована ним модернізація селянського устрою і сільського господарства країни у всіх своїх проявах фактично нівелювалася. Як наслідок, того ж року білозірський будинок було викуплено у протоієрея. Після передчасної смерті М.П. Бакуніна наприкінці 1802 р. діяльність школи занепала. Згідно з доповіддю міністра уділів Д. Трощинського, 27 жовтня 1903 р. новий імператор Олександр І закрив навчальний заклад. Сам А.О. Самборський продовжував перебувати в Угорщині, займаючись побудовою православного храму на могилі княжни Олександри Павлівни, яка передчасно пішла з життя 4 березня 1801 р.

У 1804 р. А.О. Самборський через Чорногорію, Грецію і Крим повертається до Вітчизни, маючи довічну пенсію від російського імператора у 7 600 руб. та ще 2 000 руб. від палатина угорського. Не отримавши нових призначень, живе у власних селах у Харківській губерній і займається поширенням новітніх раціональних землеробських знань шляхом уведення удосконалених землеробських знарядь з Англії, розведенням іспанської породи овець, влаштуванням шовковичної плантації, засновує училище для дітей своїх селян. Останнє у вигляді народної школи створює в 1804 р. у власному маєтку в с. Стратемирівці (тепер - Камінка) Ізюмського повіту Харківської губернії. У ній поряд з освітніми та церковними знаннями учні отримували й агрономічні знання або вивчали раціональні способи ведення господарства, які закріплювали на спеціальному дослідному полі. Крім того, за власні кошти А.О. Самборський опікувався добробутом і здоров’ям учнів у школі, для чого, наприклад, придбав нещодавно відкриті Олександрівські мінеральні води. За всі ці діяння отримав діамантові знаки ордена Святої Анни І ст. та малий Мальтійський хрест (1806).

Упродовж 1809-1811 рр. включно жив у Криму, а саме в Сімферополі та Євпаторії, де правив службу для греків. Повернувся до Петербурга тільки в 1812 р. після смерті молодшої доньки Софії, яка в 1791 р. стала дружиною В.Ф. Малиновського - сина священика, першого директора Імператорського Царськосільського ліцею, відкритого в 1811 р. У Білозірках оселилися й інші члени родини А.О. Самборського, яких часто відвідували вихованці відомого вищезгаданого ліцею. Серед них і видатний поет О.С. Пушкін, який був близьким приятелем рідного племінника протоієрея – Івана Малиновського (1796–1873). Разом із П.А. В’язенським він в 1833 р. написав жартівливого вірша «Потрібно пом’янути, обов’язково пом’янути потрібно», присвяченого А.О. Самборському.

Останні два роки життя протоієрей тяжко хворів і літо проводив на дачі М.І. Салтикова, яка на той час була з’єднана з Олександрівською садибою. Помер 17 жовтня 1815 р. і похований на Большеохтинському цвинтарі. Згідно з його посмертним проханням, двом дочкам і онукам була залишена пенсія Кабінету Його Величності. Крім того, збережена квартира у Михайлівському палаці. Царським рескриптом сімейству Самборських був пробачений борг у 36 000 руб. із трактуванням, що він був: «… нажитий… не розкішшю і мирською марнотою, а здобуттям загального блага».

Творча спадщина А.О. Самборського є багатогранною і, в першу чергу щодо богословського призначення. Низка його праць за цією проблемою, на жаль, не була опублікована, але збереглися рукописи. Серед них - перекладені з англійської «Чина вінчання у православній церкві» та німецької мов «Про сповідь». З опублікованого слід виділити «Короткий катехізис» як керівництво по Закону Божому для царюючої династії, в основі якого - захист релігійно-церковного принципу та любов до Бога і ближнього.

А.О. Самборський був одним із найосвіченіших людей свого часу. Збереглося його листування з видатними діячами: О.А. Безбородьком, Є.Р. Дашковою, Демидовим, В.П. Кочубеєм, М.В. Кутузовим, Ш.К. Лівен, М.С. Мордвиновим, М.П. Паніним, Г.О. Потьомкіним, М.І. Салтиковим, М.М. Сперанським, А.Є. Чарторизьким, Чернишовим, Ягужинським та ін. Його листування з царюючою династією було опубліковано та проаналізовано численними дослідниками ХІХ-ХХІ ст. у часописах «Російський архів», «Російський вісник» та ін. Крім «Опису практичного землеробства…» (1781) широкою популярністю в країні користувалася інша книга протоієрея - «Сільське господарство», що побачила світ наприкінці 40-х рр. XVIII ст. Однією з кращих його біобібліографій стало видання «Про життя протоієрея А.О. Самборського» (СПб.: Тип. «Хронліт» А. Треншель, 1888, 76 с.).

Література:

1. Сборник Харьковского историко-филологического общества. – 1912. – Т. 20. – С. 37–53.

2. Рибченко Д. В. Становлення сільськогосподарської освіти у вищих навчальних закладах Києва / Д.В. Рибченко // Історичні записки: зб. наук. пр. – Луганськ : Вид-во СНУ, 2004. – Вип. 1. – С. 112–125.