Коваль М.В.

Адміністрація Державної прикордонної служби України

Окремі аспекти будівництва укріплених районів у

теоретичних розробках військових інженерів Європейських країн

Війни другої половини ХІХ  і початку ХХ ст., особливо Перша світова, призвели до перегляду існуючих до тієї пори форм тривалого укріплення місцевості. Виходячи з досвіду облоги фортець, більшість фортифікаторів дійшло висновків, що замкнені ізольовані фортеці у переважній більшості випадків виявились не в змозі опиратися ворогові тривалий час унаслідок великих втрат боєприпасів і особового складу. Зате фортеці, включені у смугу оборони польової армії (Верден, Осовець), успішно склали іспит [1. с. 11];

Виходячи з указаних та інших причин перевагу при обладнанні тривалими укріпленнями місцевості почали віддавати протяжним укріпленим смугам, що складались з укріплених районів (далі – УР). Це поняття означало район (рубіж) чи смугу місцевості, обладнану системою довготривалих і польових вогневих та інших фортифікаційних споруд у поєднанні з різними інженерними загородженнями й підготовлені для тривалої оборони спеціально призначеними військами чи у взаємодії з польовими військами [2, с. 185].

Система укріплених районів, що зводилась вздовж державного кордону для прикриття важливих напрямків являла собою укріплену смугу [2, с. 184].

Зведення фортифікаційних споруд завжди було справою досить проблематичною, адже, на відміну від багатьох інших галузей військового будівництва, воно вимагало значної теоретичної підготовки: чіткого визначення пріоритетних військових загроз; розробки стратегічного і тактичного плану можливих майбутніх військових дій; рекоґносцировки на місцевості; архітектурних і технологічних розробок тощо – відповідно й фахівців цієї справи – військових стратегів, інженерів, будівельників та інших.

Європейська фортифікаційна школа мала значну кількість таких видатних майстрів. Серед них французи Льобліжуа [3], Ф. Кюльман [4, с. 13-14], Дідьйо [5], Моссетті [6], Леконт, Тріґо, Левек, Перре, Норман, Шовіно [7]; німці М. Людвіґ [8], Ґуґельберґ [9], поляк Протасевич [10] та інші.

Однією з найбільш досконалих концепцій створення УР (і втілених практично) стала французька. Так, Тріґо запропонував йти шляхом еволюції і в основу УР поклав розчленований форт. Площа його опорного пункту („ансамблю”) була 400х400 м і складалася з системи броньових башт і казематів для кулеметів, артилерії і вогнеметів.

УР Левека мав протяжність по фронту 25-30 км з проміжкками 5-10 км і заломленими флангами. Смуга оборони складалась з дрібних довготривалих вогневих споруд (далі – ДВС) на 1-2 кулемети. Для зовнішньої оборони ДВС в тилу їх влаштовуються притулки з бронедзвонами для автоматчиків. Три вогневі споруди з трьома притулками для автоматчиків складають вогневу групу. Вогневі групи з’єднуються в батальйонні райони 1х1 км.

Перре вважав, що потрібно будувати УР протяжністю 60 км з проміжками 20 км. Він не пропонував на флангах загинів, однак забезпечував їх уступними позиціями, артилерійським вогнем з сусіднього району, зонами загород і активними діями резервів. Замість окремих ДВС Перре пропонував влаштовувати опорні пункти середніх розмірів 100х200 м. Такий «фортик» Перре є суцільним бетонним масивом з бронедзвонами для кулеметів, протиштурмовою артилерією і спостережними пунктами. На флангах –півкапоніри. Гарнізон – 100 чол. Проміжки – 1-2 км.

Норман підсилював смугу оборони системою капонірів, озброєних 57-мм гарматами і гаубицями. У тилу – бетонні казарми і розвинені артилерійські позиції. В основному – оборона на польових позиціях.

Ідеї Шовіно – укріплений фронт з «опорних пунктів» і «смуги опору». Опорний пункт – величезний бетонний масив в 3 поверхи, гарматні і кулеметні башти. На флангах – сильні проміжні півкапоніри, на 4 кулемети і 4 гармати кожен. Опорні пункти висуваються попереду смуги опору на дистанцію 1-2 км. З тилом пов’язані потернами завдовжки 2-3 км. Проміжки – 1-1,5 км. [7].

Одними з найбільш обґрунтованих були пропозиції Ф. Кюльмана. Так, у своїй праці «Стратегія» (1924 р.) він писав: «Новою формою фортифікації майбутнього буде УР з відкритим тилом, включений в загальну схему передбачуваної битви в певній зоні прикордонної смуги. Він повинен мати не тільки міцно організований фронт, але й могутні глибоко ешелоновані фланги, кілометрів на 20. З своїм тилом УР повинен бути зв’язаний безліччю шляхів. Нормальний фронт одного району буде 80 км. Попереду УР повинна бути розташована передова смуга (не менше як на 10 км) для охорони і для спостереження за супротивником. Відкриті з тилу УР можуть оборонятися тільки спільно з польовою армією» [4, с. 13].

Німецький генерал артилерії М. Людвіґ вважав, що створення УР повинно базуватись на наступних принципах: гарнізон повністю захищений від будь-якого артилерійського вогню; розосередження укріплень в глибину достатнє для ґарантії від прострілу всієї укріпленої зони артилерією супротивника; окремі споруди оберігаються від дії масового артилерійського вогню через їхнє розосередження; маскування; оборона заснована перш за все на фланкуючому вогні опорних укріплених пунктів; резерви розташовуються в умовах забезпеченості від ураження; дротяні і протитанкові загородження... захищена від дії вогню мережа зв’язку…» [8, с. 32].

Разом з тим фахівці пропонували чисельні варіанти побудови оборони в УР, по різному розуміли необхідну щільність фортифікаційних споруд [6; 9]. Більшість теоретиків висловлювалися за «розпилену» фортифікацію, при якій оборонна позиція складається з довготривалих споруд мінімального розміру, з порівняно слабкими захисними властивостями. При цьому слабкість кожної споруди окремо окупається їх дешевизною і чисельністю. Менше прихильників мала «зімкнута» фортифікація, при якій укріплена смуга є однією суцільною оборонною спорудою на зразок бастіонного фронту XVI-XIX ст. [4, с. 12-13].

Фортифікації прагнули оснащувати по останньому слову техніки, не зупиняючись перед необхідністю спеціально розробляти досить екзотичні зразки озброєння. Наприклад, німці створили для установки в укріпленнях перший в світі автоматичний міномет М19 і протиштурмовий вогнемет, що вмонтовувався в покритті споруди і викидав фонтан вогнесуміші.

Отже в кінці ХІХ – 30-х роках ХХ ст. відбулась радикальна зміна концептуальних підходів до практики використання споруд довготривалої фортифікації у військово-інженерній підготовці територій країн до війни. У результаті європейські країни відмовились від будівництва класичних – «круглих» фортець, які у переважній більшості випадків виявились не в змозі опиратися сучасному противникові тривалий час і почали споруджувати протяжні укріплені смуги, що складались з укріплених районів.

Література:

1. Цалькович И.М. Инженерная подготовка границ государства к войне / И.М. Цалькович. – М. : Изд. и. тип. ВИА РККА, 1935. – 32 с.

2. Советская военная энциклопедия. – М. : Воениздат, 1980. – Т. 8. – 690 с.

3. Лёближуа. Долговременная фортификация / Лёближуа. – М. : Гос. воен. издат., ЛОЦТ им. К. Ворошилова в Лгр., 1934. – 154 с.

4. Яковлев В.В. Современная военно-инженерная подготовка восточной границы Франции / В.В. Яковлев. – М. : Типогр. ВИА РККА. 1938. – 48 с.

5. Дидьйо. Заметка по долговременной фортификации / Дидьйо // Вестник ВИА РККА им. В.В. Куйбышева. – 1936. – № 14. – С. 114–140.

6. Моссетти. Современная долговременная фортификация и наша национальная оборона / Моссетти // Вестник ВИА РККА им. В.В. Куйбышева. – 1936. – № 19. – С. 25–30.

7. Карбышев Д.М. Избранные научные труды. Инженерная подготовка укрепленных районов и основы их обороны в иностранных государствах / Д.М. Карбышев. – М. : Воениздат, 1962. – С. 379–386.

8. Людвиг М. Фортификационные системы нашего времени / М. Людвиг // Вестник ВИА РККА им. В.В. Куйбышева. – 1941. – № 32. – С. 30–36.

9. Ґуґельберґ. Нужны ли укрепления на нашем восточном фронте / Ґуґельберґ // Вестник ВИА РККА им. В.В. Куйбышева. – 1936. – № 19. – С. 23–24.

10. Протасевич. На полях книжки полковника Лёближуа / Протасевич // Вестник ВИА РККА им. В.В. Куйбышева. – 1936. – № 19. – С. 31–49.