Бандура Т. Й., Омеко Д. О.

Південноукраїнський національний педагогічний

університет імені К. Д. Ушинського

ХУДОЖНЯ ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ЕВОЛЮЦІЇ ЖІНОЧОГО ХАРАКТЕРУ В ОПОВІДАННЯХ А. СВИДНИЦЬКОГО

Дослідження типології жіночих характерів і форм творення жіночих образів в художньому творі є одним із аспектів ґендерного літературознавства. Можемо стверджувати, що ґендерний дискурс літературознавчого аналізу дає змогу висвітлити нові грані психології, світосприйняття та поетики митця. Особливо оригінальним для дослідження на предмет відтворення фемінної психології та конструювання жіночого характеру видається саме «чоловічий» текст. Тому плідним матеріалом для подібних студій є і мала проза А. Свидницького, а саме: оповідання фольклорного походження «Недоколисана», «Проти сили не попреш; з чим родився, з тим і вмреш». Світ образів А.Свидницького, як потужна художня сила його творчої спадщини, відсвічує національними барвами, абсорбує весь комплекс української ментальності, репрезентує його справжню, неприховану сутність. Актуальність заявленої проблеми зумовлена ще й тим, що дослідники етнопсихіки українця неодноразово вказували на домінуванні жіночого начала в українському національному характерові. Оригінальність А.Свидницького в тому, що його спостереження над жіночим характером відбувається не в традиційному трагічному ключі, який репрезентували його попередники (Г.Квітка-Основ'яненко, Т.Шевченко, Марко Вовчок), а в сприятливому хронотопічному художньому вимірі з елементами сатиричного змалювання. Як майстер психологічного аналізу, А.Свидницький виявив себе тонким знавцем жіночої душі, його художня уява витворила кілька яскравих жіночих типів, далеко не ідеалізованих, але таких, що здатні еволюціонувати, удосконалюватися, внутрішньо полемізувати – такий предмет обсервації митця. Жінка для письменника А.Свидницького – це складова психодуховна і соціальна особистість, що в такій матріархальній культурі, як українська, є носієм етноментального та культурного коду. Зважаючи на те, що в обох згаданих оповіданнях об'єктом художнього зображення є топос українського села, жіночий світ моделюється у відповідних параметрах і має ознаки селянського етнокультурного простору.

Як майстер психологічного аналізу, А.Свидницький виявив себе тонким знавцем жіночої душі, його художня уява витворила кілька яскравих жіночих типів, далеко не ідеалізованих, але таких, що здатні еволюціонувати, удосконалюватися, внутрішньо полемізувати – такий предмет обсервації митця. Жінка для письменника А.Свидницького – це складова психодуховна і соціальна особистість, що в такій матріархальній культурі, як українська, є носієм етноментального та культурного коду. Зважаючи на те, що в обох згаданих оповіданнях об'єктом художнього зображення є топос українського села, жіночий світ моделюється у відповідних параметрах і має ознаки селянського етнокультурного простору. Цілком переконливою є дослідниця національного психохарактеру Ніла Зборовська: «На основі онтогенезу як психосексуального становлення людського характеру розбудовується концепція психоісторії антиколоніальної літератури, що виражає становлення національного психохарактеру в пошуках органічної для себе державної структури, тобто такої, яка відображає метафізичний батьківсько-материнський код, сформований у первісній прасім’ї» [1, 14]. У Свидницького ми спостерігаємо контрастне змалювання жіночого і чоловічого начал, при тому, що жінка в його оповіданнях «Недоколисана» та «Проти сили не попреш; з чим родився, з тим і вмреш» виступає як предмет засудження, висміювання (в першому оповіданні на початку нарації, а в другому протягом всього свого художнього «перебування» на сторінках твору); суб’єкт, принижений чоловічим сприйняттям та оцінкою.

Оповідання «Недоколисана» побудоване на матеріалі фольклорної побутової казки про приборкання непокірної жінки. Подібні побутові казки відомі у фольклорі різних народів. Сюжетна схема оповідання споріднена з сюжетом комедії Шекспіра «Приборкання непокірної». Багато вчених-філологів (Герасименко В., Жук Н., Сиваченко М., Хропко П. та ін.) вважають мотив приборкання непокірної мандрівним. Справді, в основі української побутової новелістичної казки, літературно обробленої Свидницьким, лежить світовий сюжет, але він значно трансформувався в інших соціально-історичних умовах і на іншому національному ґрунті. Дослідниця творчості А.Свидницького Жук Н. справедливо зауважила: «Найбільше схожості зі своїми іноземними родичами українська побутова новелістична казка зберегла лише в другорядних сюжетних ланках, таких, як початок і кінець, майже нічого в ланках середніх основних, там, де розкриваються способи приборкання непокірної, отим доколисуванням недоколисаної, і рівнем гуманного ставлення чоловіка до жінки українська новелістична казка зближується з російською казкою «Капризная жена» [2, 75]. Отож, перечитуючи «Недоколисану», бачимо, що Маруся не якась так царівна чи королівна з фантастичного тридев'ятого царства, тридесятого государства, а звичайна собі панянка. Її батько – поміщик, приблизно середнього достатку – з сім'єю мешкає в палаці, поруч з яким стоять возовня й стайня (перед нами — звичайне поміщицьке дворище). Автор майстерно розкриває психологічний процес переродження жінки; засобом контрасту показує стрімку еволюцію характеру, яка за своєю природою дуже наближає оповідь до казкової інтерпретації. Свидницький сам не вірив у таке раптове переродження і, не порушуючи сюжетної схеми казки, в кінці оповідання відмежував казку від реального життя, відзначивши, що в тогочасному суспільстві багато є норовливих і деспотичних Марусь, але їх ніхто не приборкує. Тут, як бачимо, письменник блискуче скористався законом художнього протиставлення, один асоціаційний ряд – казковий – змінив іншим – реальним, щоб у такий спосіб сильніше діткнути уяву читача, розбурхати й активізувати її, змусити читача самостійно порівняти казку і дійсність. Отже, новаторство А.Свидницького в традиційному мотиві «приборкання непокірної» нуртує через відтворення паралельного існування двох художніх світів реального й трансцендентного, які то перехрещуються, то стають в полярне протистояння. Говорячи про спорідненість із казкою сюжету оповідань А.Свидницького, все ж стверджуємо, що багатьма своїми рисами вони зближуються з реалістичними побутовими оповіданнями, хоч вірно й те, що їх автор ще не став на шлях цілком творчого, підпорядкованого законам реалістичної типізації використання фольклорних джерел. Він ще перебуває в полоні фольклорної моделі, ще повністю не звільняється від фольклорного методу побудови жіночого образу, характеру (а тому й Маруся в «Недоколисаній» може дуже легко із диявола перетворитися в ангела!), ще остаточно не пориває з казковим вимислом, що якісно відрізняється від вимислу реалістичного твору. Вже пізніше митець у своїх оповіданнях і романі «Люборацькі» трансформує свою естетичну позицію в бік реалізму. З цього приводу мав рацію літературознавець П.Хропко: «Свидницький дуже швидко зрозумів необхідність розширення сфери художнього зображення в українській прозі. Фольклор з його часто фантастичним поясненням дійсності, своєрідністю художніх узагальнень, збірними типами не міг бути основою реалістичної типізації [3, 123].

Загалом Свидницький, порівняно з народним казкарем, виявляє набагато більшу увагу до людської особистості, зокрема жінки, переборює казковий спосіб зображення образу, освоює способи зображення образу, властиві художній літературі (в ній образ визначає ідею, він – первинний, вона – вторинна), створює цікавий колоритний жіночий характер, далеко не ідеалізований, а реалістичний, з певними вадами, недоліками, заснований на художньому відтворенні українських національних типів

Література

1. Зборовська Н. Код української літератури. Монографія / Ніла Зборовська. – К.: Академвидав, 2006. – 504 с.

2. Жук Н. Анатолій Свидницький. Нарис життя і творчості / Ніна Жук. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1993. – 203 с.

3. Хропко П. Нерозквітлий талант / Петро Хропко // Дніпро. – 1994. – № 8. – С. 22 – 24.