#Павлуник О. А., Утворення губернаторства «Трансністрія», адміністративний поділ та питання політичного статусу окупованих земель

История / 1. Отечественная история

Павлуник О. А.,

здобувач відділу історії України періоду Другої світової війни

Інституту історії України НАНУ, Україна

Утворення губернаторства «Трансністрія», адміністративний поділ та питання політичного статусу окупованих земель

Зовнішньополітична стратегія правлячих кіл Румунії на початку XX ст. базувалася на концепції об’єднання усіх «румунських історичних провінцій» в «унітарну національну румунську державу», причому українські землі північної частини Буковини і півдня Бессарабії розглядались як частина «Великої Румунії». Концепцію «Великої Румунії» розробляли і відомі румунські історики, такі як Н. Йорґа, К. Джуреску, А. Ксенопол, І. Ністор та ін. Вони всіляко намагалися віднайти етнічні, історичні та географічних аргументи, які б підтверджували «право» Румунії на всю територію Буковини і Бессарабії. Така ідея пропагувалася не лише в країні, а й за її межами. Свого роду підготовкою громадської свідомості до захоплення українських земель були праці історика І. Ністора «Румуни за Дністром», «Трансністрянські румуни», «Давність румунських поселень по той бік Дністра» [1, с. 166].

В той же час, експансіоністські прагнення румунської сторони заохочувалися Берліном. Румунія згідно з Віденським договором від 30 серпня 1940 р. була змушена віддати Угорщині частину Трансільванії. Та разом із тим, вона дістала від Гітлера недвозначні обіцянки територіальної компенсації, за рахунок України, землями Північної Буковини та Бессарабії, якими Румунія в 1940 році поступилася СРСР . У вересні 1940 р. в Румунії було встановлено військово-фашистську диктатуру генерала Іона Антонеску, якою завершився процес перетворення країни у сателіта нацистської Німеччини.

Відповідно до домовленості між А. Гітлером та І. Антонеску, 4 липня 1941 р. румуни окупували Північну Буковину й Північну, а згодом і Південну, Бессарабію. Незабаром, 19 серпня 1941верховний головнокомандуючий румунською армією І.Антонеску підписав декрет №1 про створення на теренах Одеської, південної частини Вінницької, західних районів Миколаївської областей УРСР та лівобережної частини Молдавської РСР адміністративно-територіальної одиниці - Трансністрії. (прим.-зокрема південній (Вінницькій) частині “Трансністрії”, територіально відповідають Бершадський, Крижопільський, Могилів-Подільский, Ольгопільський [8], Піщанський, Станіславчицький, Тростянецький, Томашпільський, Тульчинський, Шаргородський, Шпиківський, Чернівецький, Чечельницький, Ямпільський, частково Копайгородський, Тиврівський, Брацлавський, Жмеринський, Яришівський, Барський, Мурованокуриловецький, Немирівський райони Вінницької області.)

Остаточно кордони румунської зони окупації східніше Дністра було визначено угодою укладеною 30 серпня 1941 р. у Бендерах представниками німецького та румунського командування. Згідно з цією угодою (угода “Тетеряну–Хауффе”), Румунія отримала німецький мандат на здійснення управління та економічну експлуатацію території між Дністром та Південним Бугом (“Трансністрії”) та області Буг–Дніпро. Згідно з цією угодою, німецька сторона виконувала в Трансністрії роль консультанта та надавала необхідну підтримку румунській адміністрації [3, с. 16].

Цивільним губернатором було призначено професора Г. Алексяну. До його обов’язків входило: управління адміністрацією й комунікаціями краю; керівництво агрокультурою й економікою; управління освітою, культом, пропагандою; керування суспільними роботами; фінансове керівництво [97, с. 211]. Таким чином, з другої половини 1941 р. під Румунією перебувала територія, що охоплювала близько 60 тис. км² (Буковина – 5,5 тис. км²; Бессарабія – 14,5 тис. км²; “Трансністрія” – 40 тис. км²). Тут українське населення становило приблизно 3,5 млн. чоловік (Буковина – 520 тис.; Бессарабія – 650 тис., “Трансністрія” – 2,3 млн.) [7, с. 210].

Щодо адміністративного устрою, то слід відзначити, що у трьох новостворених губернаторствах він був практично однаковим. Губернаторства поділялись на повіти. В тому числі губернаторство Трансністрія, було поділене на 13 повітів: Ананьївський, Балтський, Березівський, Голтський, Дубоссарський, Жугастський, Могилівський, Овідіопольський, Одеський, Очаківський, Рибницький, Тираспольський, Тульчинський [10, с. 825]

Вони об’єднували в собі 65 районів - волостей на чолі з преторами, як правило, військовими чиновниками. Повіти ж очолювали румунські чиновники-префекти. До повітового керівництва входили також субпрефекти (заступники) та коменданти жандармських регіонів. Префект управляв преторами, нотаріусами, повітовою поліцією, жандармерією й соціально – економічними службами [2, с. 13]. Волості ділились на сільські та міські управи (примарії), до яких входили комуни. Примарії були керовані примарями (у місті – головою, на селі – старостою). Вони були нижчою ланкою управління [74, c. 97]. Примарі та їхні помічники призначалися префектом повіту, а в окремих випадках – губернатором. Зв'язок румунського керівництва з губернаторами та управління окупаційною адміністрацією, координацію її діяльності здійснював створений при кабінеті міністрів «військово – цивільний» кабінет для адміністрації Бесарабії, Буковини і Трансністрії (КББТ), який очолював генеральний секретар румунського уряду [6, c. 98].

Губернатори підпорядковувалися цій установі. Отже, як бачимо, на територію “Трансністрії” поширювалася адміністративна система безпосередньо Румунського королівства.

Попри це слід зазначити, що політичне становище Трансністрії залишалося невизначеним протягом 1941–1944 рр. Відповідно до «Угоди про забезпечення безпеки адміністрації і економічної експлуатації території між Дністром і Бугом (Трансністрія) та Бугом і Дніпром (область Буг-Дніпро)», яка була підписана 30 серпня 1941 р. представниками німецького й румунського командування, визначався особливий статус Трансністрії як зони інтересів водночас і Румунії, і Німеччини [1].

Стратегічне значення регіону змусило керівництво Третього рейху потурбуватись про те, щоб Румунія отримала лише німецький мандат на здійснення тимчасового управління та економічну експлуатацію території між Дністром і Бугом . Таким чином, «Трансністрія» формально не входила до складу румунської держави і значну роль тут відігравали представники німецького командування, не зважаючи на те, що новостворені губернаторства адмініструвались румунами. В Одесі, враховуючи її важливість, німці призначили своїх «представників», які й були головними розпорядниками. Відомо, що на території Трансністрії єдиною валютою була окупаційна німецька марка. Румунські чиновники губернії отримували платню в леях та марках. А сам офіційний Бухарест постійно звертався за валютою до Берліну. За таких обставин румунська влада в Трансністрії, без румунських грошей сприймається як тимчасове явище. Тому зрозуміло, що цей факт не додавав впевненості румунській окупаційній адміністрації на території Трансністрії.

Як наслідок, між Румунією та Німеччиною складалися непрості стосунки. Насамперед тому, що Гітлер не поспішав остаточно вирішити долю «Трансністрії». Він підтримував у своїх союзників ілюзію про «Велику Румунію» й намагався досягти лише більш широкого залучення її військ до участі у війні. Гітлер не збирався ділити з румунами стратегічно важливі території. Ще 16 липня 1941 р. Гітлер, коментуючи румунські домагання на землі між Дністром та Бугом, підкреслив: «…ми з цих областей ніколи вже не підемо». Далі Гітлер зазначив: «Наші стосунки з Румунією зараз добрі, але ніхто не знає, як вони складуться в майбутньому. На це ми повинні настроюватись і відповідно будувати наші кордони. Не можна бути залежним від прихильності третіх держав, саме так необхідно формувати наше ставлення до Румунії» [5, c. 581].

Керівники нацистської партії розуміли значення українських території для Німеччини. Так, у доповідній записці керівника східного відділу зовнішньополітичного уряду НСДАП в Берліні Лайббранта від 22 липня 1941 р. про значення порту Одеса з обґрунтуванням того, чому Одеса повинна відійти не до Румунії, а до рейхскомісаріату «Україна», говорилося: «Для здійснення німецьких планів у Східній Європі, з політичних, національних, господарських, комунікаційно-політичних підстав з відступленням Одеси Румунії важко погодитись, оскільки українська [німецька] Одеса для Німеччини є без порівняння ціннішою, аніж румунська» [79, c. 372]. На думку німецької сторони «тут має постати німецький бастіон на західному узбережжі Чорного моря, який повинен здійснювати свої завдання з великим родючим гінтерландом райхскомісаріату Україна в плані забезпечення німецького політичного впливу і зміцнення німецького господарства» [9, c. 373].

В той же час І. Антонеску намагався не лише «адмініструвати та експлуатувати» Трансністрію. На засіданні свого уряду 26 лютого 1942 р. він заявив: «Я не схильний випустити з рук те, що придбав. «Трансністрія» стане румунською територією, ми її зробимо румунською і виселимо звідси все чужонаціональне населення. Ми маємо створити життєвий простір для румун». Хоча разом з тим Бухарест відкрито і не заявляв про свої посягання на Трансністрію, оскільки німецький мандат на здійснення Румунією управління територією між Дністром та Південним Бугом, зберігав невизначений юридичний статус Трансністрії. Але 16 грудня 1941 р. на засіданні уряду губернатор Трансністрії Г. Алексяну, звертаючись до кондуктора, заявив, що він діє в провінції з думкою про те, що румунська влада тут встановлена остаточно і назавжди [4, c. 163].

Попри всю «обережність» уряду Румунії, румунська адміністрація від самого початку намагалася утвердитися на українських землях. 16 грудня 1941 р. І. Антонеску надав усну вказівку губернаторові Трансністрії Г. Алексяну: «Дійте там так, неначе влада Румунії встановилася на цій території на два мільйони років» [10, c. 827]. Виходячи з цього висловлювання можна зробити досить неоднозначні висновки про політику окупації на цих землях.

Література:

1.Григоришин С. «Геополітичні проекти Бухареста в Другій світовій війні та Україна»// Українська державність у ХХ столітті: Історико-політологічний аналіз / Під ред. О. Дергачова. – К.: Політична думка, 1996. – 448 с. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://litopys.org.ua/ukrxx/r11.htm.

2.Дейнека Н. В. Боротьба підпільників і партизан Південно – Західної України і Молдавії проти румунського окупаційного режиму (1941 – 1944 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.02 «всесвітня історія» / Н.В. Дейнека. – Одеса, 2007. – 19 c.

3.Новосьолов О.В. Політика Румунії щодо українських земель у період диктатури І. Антонеску (1940–1944 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.02 «всесвітня історія» / О.В. Новосьолов. – Чернівці, 2008. – 20 с.

4.Новосьолов О. Румунська окупація Трансністрії: питання політичного статусу / О. Новосьолов // Сторінки воєнної історії України : Збірник наукових статей/ НАН України. Ін – т історії України. – К., 2009. – Вип. 12. – С. 161 – 168.

5.Нюрнбергский процесс: Сб. материалов: В 8 т. / Отв. ред. Сухарев А.Я. – М.: Юрид. лит., 1989. – Т. 2. – С. 581 – 582.

6.Рекотов П. Органи управління на окупованій території України (1941-1944 рр.) / П. Рекотов // Український історичний журнал. – 1997. – № 3. – С. 90–101.

7.Тарнавський І.С. «Українські землі між Бугом та Дністром як об’єкт експансії Німеччини та Румунії в роки другої світової війни» - [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://www.manekin.narod.ru/hist/sb.pdf

8. Тепер Чечельницький р – н. Адміністративний поділ УРСР. - [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki

9.Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів. – Львів-Київ, 2001. – С.372

10.Щетніков В. Одеса під час фашистської окупації 16 жовтня 1941 – 10 квітня 1944рр. // Архіви окупації. 1941-1944 (Більше не таємно; Т. І) / Держ. ком. архівів України; Упоряд. Н. Маяковська. – 2-ге вид. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – С. 825 – 832.