#Лівенцова Я. І. Ретроспектива народної класифікації київських повій ХІХ — початку ХХ ст.

История / 2. Общая история

Лівенцова Я. І.

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

Ретроспектива народної класифікації київських повій ХІХ — початку ХХ ст.

В описах Києва ХІХ — початку ХХ ст. сучасні публіцисти часто використовують картини порядного патріархального життя. Проте справжній портрет столиці був зовсім не такий. В Києві можна було зустрітися з повним набором соціальних вад, як і в будь-якому європейському місті епохи. Проституція, пияцтво, опіумні кубла, безхатченки, вуличний кримінал, хулігани та жебраки відігравали надзвичайно важливу роль у міському житті. Кримінальний бік соціальної оболонки Києва детально описаний у творах О. Купріна, статтях М. Лєскова, мемуарах О. Вертинського та узагальнений у працях Макарова. Проституція займала особливе місце в буденності старого Києва, який поетично називали «містом церков та борделів» [2]. Аналіз тогочасної класифікації повій дасть змогу уявити соціальні, офіційні та зовнішні відмінності повій у ХІХ — на початку ХХ ст.

Мета цієї статті — показати еволюцію вигадливості жінок задля втаємничення розпусності.

До повій, які працювали до офіційного визнання проституції 1843 р., можна віднести «хрестових дівчат». Їхня назва походить від назви місцевості, на якій вони проживали. Хрести — місце між Кловським узвозом та Московською вулицею, що на початку ХІХ ст. мало славу найбільшого в місті поселення «розпусних дівок», що обслуговували гарнізонних солдат, офіцерів, чиновників, цивільних та студентів. Оскільки їхня діяльність не регламентувалася законом, «хрестові дівчата» жили тоді в постійному страху перед поліцією, ув’язненням та засланням у Сибір.

Тому не дивно, що київські повії давніх часів ніяк і нічим не афішували свого ремесла й ретельно маскувалися під звичайних міщанок, одягались у звичайний український національний одяг, жили тихо, скромно, патріархально, дбаючи про пристойність не менше за будь-яку іншу господиню. Чоловіки приходили до них у гості зі своєю їжею, а ті їм готували. Проте, як тільки було чутно другий удар Лаврського дзвону, жінки вставали, хрестились і випроваджували гостей, незалежно від того, чи отримали останні те, по що прийшли. Така «цнотлива» розпуста панувала на Печерському форштадті з XVІІІ ст. й по 1840-ві рр., і вросла в побут міста так міцно, що навіть після легалізації проституції та облаштування на Хрестах перших офіційних місць розпусти, більшість «хрестових дівчат» не поспішала до веселих закладів нового типу, а працювала в старих патріархальних кублах [3, с. 145].

Після проголошення проституції «терпимою» (звідси і назва борделів — «будинки терпимості»), тобто дозволеною в суворо регламентованих формах, повії мали проживати в спеціальних закладах, облаштованих на німецький манер, і зватися «баринями». Дівчата перебували під наглядом «мамаш» — власниць будинків. У дорогих борделях «баришні» були одягнені в розкішні сукні, а клієнтів обслуговували у французькій шовковій білизні. Світська бесіда була обов’язковим «додатком» до послуг [1].

Офіційних повій теж класифікували. До них відносили повій контрольних, явних та секретних. Контрольна повія — зареєстрована в поліції, на обліку в лікарсько-поліцейському комітеті. Повія явна — контрольна повія, у якої поліція відібрала документи та видала жовтий квиток, що засвідчував її особу і давав право жити «баришнею» в одному з будинків терпимості. Секретна повія — повія контрольна, в якої не відібрали документів (тобто не явна), але взята під секретний нагляд. Це давало секретним повіям змогу зберігати таємницю ремесла від близьких (наприклад, батьків чи чоловіків). Переважно це були жінки, невдоволені статками чоловіків, учительки, дівчата з благополучних сімей, що потрапили у важке становище, продавчині магазинів та робітниці, що мріяли про «розкішне життя». Поліція не ставила їм перепон, якщо вони проходили через руки господинь таємних борделів, що обслуговували солідних осіб з високим статусом у суспільстві. Окрім них існували «вихідні актриси» та «хористки» — нелегальні повії за викликом.

Неофіційних повій було значно більше. Більшість зовні привабливих жінок хотіли працювати самостійно, а не потрапляти в кабалу до жадібних «мамаш».

До таких зараховували «артисток» або ж «дам від буфету» — повій, що працювали в закладах харчування разом з буфетником. Знавець київських злачних місць І. Нерадов (Енський) писав: «Этот распорядитель сводничает посетителям «артисток» […] За свое содействие он получает мзду и от гостя, и от “сосватанной”, у которой он получает половину ее гонорара под страхом изгнания из кафе. Голодные феи ночи очень часто не ожидают приглашения кутил, а бесцеремонно пристают к гостю. <...> Если дело “на мази”, то, протянувши время до закрытия притона, парочка удаляется вместе, сопровождаемая выразительной мимикой сводника-распорядителя. Она отлично понимает этот немой язык: в нем требование и угроза…» [3, с. 18].

Особливим різновидом були «напівшовкові» — незареєстровані повії, що ховалася під образом приватної вчительки, курсистки чи модистки. На відміну від секретних повій, вони не проходили через господинь таємних борделів і обслуговували представників не вищого, а середнього достатку, які не бажали компрометувати себе відвідинами публічних будників (директорів навчальних закладів, керівників військових частин, професорів тощо).

Будинки побачень напівшовкових повій маскувалися під майстерні, магазини, контори, ховалися за вивісками лікарів, акушерок, а тому обслуговували клієнтів удень, у «робочий час». Напівшовкові дівчата відрізнялися гарними манерами, одягалися зі смаком і на людях поводилися скромно. Все це давало їм змогу приховували своє ремесло, накопичувати невеликі капітали, виходити заміж, не викликаючи в близьких ніяких сумнівів у їхній порядності.

«Нічні феї» — повії-одиначки, що уникали реєстрації в поліції й видавали себе за порядних жінок. Вони мали багато спільного з напівшовковими повіями, але на відміну від останніх, працювали самостійно. Вони жили переважно в приватних квартирах, винаймаючи кімнату. Свою професію ховали за вигаданою, це позбавляло від неприємностей зареєстрованої повії і, найголовніше, підіймало ціну. Прикриваючись порядністю, вони вміло переконували чоловіків, що ті мають справу з чесною жінкою. Вони часто мали в руках папку з написом «Musik», постійно кудись поспішали. Травестія в них була поширена: гімназистки, покоївки, посланки з пакетами, навіть монахині. Плату отримували під виглядом грошей «на візника» тощо [3].

Досить престижно було в середині ХІХ ст. бути кокоткою — вільною і незареєстрованою в поліції повією, що видавала себе за світську даму. Кокотки зазвичай грали роль зірок, законодавиць моди та смаків, були утриманками чи подругами заможних чоловіків. Талановиті кокотки створювали навколо себе артистичні гуртки й салони. Менш талановиті були незмінною «прикрасою» чоловічих компаній. Кокотками пишалися як породистим собакою чи конем. Звичайні поняття моралі та честі на них не поширювались.

У 1840-ві рр. кокотки були в моді й кожному світському чоловікові належало мати при собі таке екзотичне створіння. Тоді Київ перетворився на місто кокоток і, як говорили пліткарі, навіть імператор Микола Павлович любив таких красунь «южанок». За спогадами сучасників: «У них были неподвижные лица-маски, точно все на свете уже перестало их интересовать. Они распространяли вокруг едкий запах земляничного мыла и дешевой пудры “Лебяжий пух”» [1].

Загальною ж назвою повій, а особливо вуличних повій була «нічні метелики». Таке, ніби приємне, порівняння насправді не таке вже й приємне. Дівчата, що вертілися біля дверей ресторанів, голодні жінки, занадто легко та пишно вдягнені, зберігали на обличчях вираз безтурботних веселощів або зверхньої неприступності. Такі дами з’явилися на вулицях після Кримської війни 1853–1856 рр., коли більшість жорстких обмежень миколаївської епохи забулися, життя лібералізувалося, а полонянки будинків терпимості розповзлися по приватних квартирах і облюбували певні місця на Хрещатику, в Шато, «Ермітажі». В кінці ХІХ ст. їх можна було зустріти на будь-якій вулиці в будь-який час. Успішним метеликам гроші давалися легко. Їх кількість зростала щороку, хоча вони навряд чи були окрасою вулиці. Одягалися вони зухвало, поводилися галасливо й були готові хапати перехожих за причинні місця. До таких належали й «думські жінки». 1878 р. між сучасними Будинком Профспілок та Головпоштамтом з’явилась будівля Міської Думи. Ця подія відразу привабила сюди натовп, а значить, і вуличних повій. «Думські жінки» стояли вздовж сучасних Хрещатика, Прорізної і аж до мерії [5].

«Вершковий» шар київських повій кінця ХІХ — початку ХХ століття — це «дамиз дівчатками» — повії, які використовували для прикриття власної професії дітей. І. Нерадов (Енський) описував їх так: «Одета скромно, но нарядно. За руку ведет изящно одетую девочку, которую называет дочерью. Но <...> дочь иной раз кажется старше, а иной — моложе <...> Быть может у этой дамы несколько детей? Нет <...>. Что это значит? А значит то, что “дама” — проститутка, а дочь — чужой ребенок. <...> Вечерами дама превращается в загадочную вдову <...>. Мрачний креп, густая вуаль, спущенная на лицо, придают строгий, неприступный вид, который неотразимо тянет к себе искаталей приключений». Дам з дівчатками звали також «хамелеонами» [3].

Для найменш вибагливої публіки працювали дівчата з фіалкових закладів або ж «мінерашки» — повії, що обслуговували чоловіків у невеликих нелегальних публічних будинках, які діяли під виглядом яток, що торгували квасом та мінеральними водами. Там, за ширмою, котра відділяла залу з напоями, можна було отримати акт кохання аж за 50 коп.

Легальні борделі, ліквідовані тільки 1918 р., відновили роботу лише одного разу — під час гітлерівської окупації [4].

Простеживши тенденції виникнення назв та класифікування київських повій ХІХ — початку ХХ ст., можна зробити висновок, що назви, які закріплювалися за жінками, виникали через: 1) місце професійної діяльності («думські жінки», «хрестові дівчата» тощо); 2) офіційність діяльності жінок (контрольна, секретна, явна); 3) особливості професійної діяльності («дама з дівчинкою», дама від буфету, «напівшовкова» повія тощо).

Більша частина назв, звичайно, виникла в народі, оскільки була пов’язана з намаганнями жінок приховати розпусне ремесло. Таємничість у діяльності, якою більшість жінок не пишалася, допомагала їм уникнути ганьби перед рідними, й, безумовно, підвищувала ціну за небезпечну й невдячну роботу.

1. История киевских борделей : [Электронный ресурс]. — Режим доступа : http://www.oldkiev.info/articals/history_bordeley.html

2. 100 лет назад Киев был столицей проституции : [Электронный ресурс]. — Режим доступа : http://www.old.kiev.ua/node/146

3. Макаров А. Н. Малая энциклопедия киевской старины / Макаров А. Н. — 2-е изд. — К. : Довіра, 2005. — 558 c.

4. Олийнык В. Киевские жертвы улиц сирен, 20 сентября 2013 : [Электронный ресурс] / Олийнык В. — Режим доступа : http://gazeta.zn.ua/history/kievskie-zhertvy-ulic-siren-_.html

5. Петик Я. Как жили киевские бордели 100 лет назад : [Электронный ресурс] / Петик Я. — Режим доступа : http://kiev.segodnya.ua/kpower/kak-zhili-kievckie-bordeli-100-let-nazad.html