Василюк В.

Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара, Україна

Основні принципи сучасної зовнішньої політики Франції та її вплив на українсько-французькі відносини

В умовах двополюсного світового порядку, який утвердився після закінчення Другої світової війни, особливу роль відігравала Франція. Президент Шарль де Голь - засновник та лідер П'ятої республіки сформулював національну ідею, цілісну політичну філософію, стрижнем якої стала ідея „національної величі" Франції. Центральне місце серед державних пріоритетів мала зайняти зовнішня політика, підпорядкована двом основним цілям. Для Франції - це національна незалежність, побудована на сильній державі та відповідному воєнному потенціалі,  а для світу в цілому - боротьба за зміну міжнародного порядку [3, с. 67].

В 1995 р. до влади повернулися голісти. За президента Жака Ширака укріпилася голістська тенденція французької зовнішньої політики. Францію не влаштовувало глобальне політичне лідерство США, вона не погоджувалася з тактикою силового тиску і стратегією „превентивних ударів". Як і за часів Шарля де Голя, Франція виступала проти гегемоністської політики, за систему цінностей, яка поділяється усім міжнародним співтовариством. Віддається пріоритет російсько-французьким відносинам в контексті газового питання. Україна у цей період розглядається через призму Росії. Французька влада ще не в змозі усвідомити, що велика радянська імперія вже не існує, а нові республіки є повноправними членами міжнародних відносин. Російська федерація залишається втіленням СРСР, а нові незалежні держави – лише тимчасове утворення на шляху до створення «нової» об’єднаної соціалістичної держави.

Прихід до влади Н. Саркозі знаменував певну трансформацію позиції Франції щодо України. Ще в програмній передвиборній промові Н.Саркозі звучала теза про можливість «об'єднання (європейського) континенту аж до Києва». У ході передвиборних дебатів звучала й теза про те, що для таких держав, як Туреччина, Україна, Росія та країн Середземноморського басейну, потрібно вигадати нову форму відносин з ЄС, що включатиме економічне і політичне співробітництво, а також сприяння розвитку демократії.

Перші місяці перебування при владі Н. Саркозі принесли деякі позитивні сигнали для України. Показовою в цьому плані є ревізія французької позиції щодо розширення ЄС, яке більше не вважається перешкодою для ефективного функціонування євроінтеграційного об'єднання. Водночас, заклики до формального встановлення географічних меж Євросоюзу та послідовний спротив вступу Туреччини до ЄС можуть мати несприятливі імплікації для нашої країни [3, с. 70].

Політичні контакти українського уряду з новою французькою адміністрацією були встановлені в ході візиту В. Ющенка до Парижа 5 жовтня 2007 р., в рамках якого українська сторона поставила питання про включення положення про європейську перспективу України в текст майбутньої Нової посиленої угоди між Україною та ЄС. У відповідь французьке керівництво виступило з ініціативою запровадження концептуально нового статусу України - «асоційованого партнера» ЄС, деталі якого було викладено у Позиційному документі від грудня 2007 р. «Україна - асоційований партнер ЄС». Ця пропозиція віддзеркалює намагання французької сторони віднайти компроміс між риторичною підтримкою Парижем євроінтеграційних зусиль України та загальною позицією Франції щодо поглиблення відносин між Україною та ЄС у руслі логіки ЄПС без чіткої артикуляції положення про перспективу членства в тексті Нової посиленої угоди. З точки зору Парижа, така угода може містити компромісні формулювання щодо кінцевої мети відносин між Україною та ЄС, враховуючи як європейську ідентичність та євроінтеграційні прагнення України, так і бачення цієї проблематики самого ЄС відповідно до ЄПС. Передбачалася можливість досягнення політичної згоди щодо тексту нової угоди про асоціацію в рамках саміту ЄС - Україна у вересні 2008 р. При цьому проблематика створення Зони вільної торгівлі між Україною та ЄС відокремлюється від нової Угоди, оскільки відповідні переговори потребують більшого часу. В будь-якому випадку французька ініціатива має стати предметом ретельної аналітичної роботи з боку української сторони.

Стосовно перспектив відносин України з НАТО, Франція дотримується принципів «відкритих дверей» та поетапності в просуванні інтеграційного поступу до Альянсу. Це проявилось в контексті обговорення питання підписання Плану дій щодо членства в НАТО з Україною в ході підготовки до Бухарестського саміту 2-3 квітня 2008 р. Напередодні саміту французькі урядовці неодноразово висловлювали застереження проти підписання ПДЧ з Україною, мотивуючи це несвоєчасністю і поспішністю постановки цього питання, внутрішньою неготовністю України до переходу на новий рівень партнерства з Альянсом і негативними наслідками такого кроку для існуючого балансу сил на європейському континенті, а також недоречністю використання вступу в НАТО як «певного інструмента для вирішення проблем, які існують в України у відносинах з одним її потужним сусідом».

На самому саміті Н. Саркозі заявив, що Україна і Грузія «мають покликання» приєднатися до НАТО, в цьому немає політичної проблеми, йдеться лише про їхню політичну готовність до цього та строки майбутнього приєднання. Пояснення такої позиції Парижем виключно дією «російського фактору є спрощеним баченням ситуації. Навпаки, представники французького уряду наголошують на тому, що у відносинах з Росією «гра у сфери впливу зникла». Аналізуючи підхід Франції у питанні просування відносин між Україною і НАТО, потрібко зважати на французьке бачення процесу реформування Північноатлантичного альянсу, надання пріоритету зміцненню автономних європейських механізмів безпеки та підвищення глобальної ролі ЄС у світі загалом, а також традиційно притаманне французькій дипломатії прагнення до підтримання рівноваги сил. Франція скептично ставиться до використання механізмів євроатлантичної інтеграції України, її вступу до НАТО для сприяння інтеграції нашої держави в ЄС. Саме «європейська ідентичність» України є фундаментальною основою її всебічного наближення та входження до європейської спільноти [2, с. 13; 1, с. 117].

Отже, сутність процесів трансформації французької зовнішньої політики визначив сам Президент Франції Ніколя Саркозі, охарактеризувавши її як «певний розрив (з політикою попередньої адміністрації), який вписується у цілісне послідовне уявлення про місце і роль Франції у світі. Справді, у французькій дипломатії відбулася лише зміна тональності, яка вносить певні, іноді досить суттєві, корективи до традиційного зовнішньополітичного курсу Франції. Україна у цьому контексті залишається лише партнером, який прагне до нових форм співпраці та подальшого входження до ЄС.

Отже, співробітництво хоч і покращилось після змін правлячої еліти як в Україні, так і у Франції, однак не змінилось досить суттєво. Франція сприймає Україну як члена ЄС, але у випадку готовності останньої до приєднання. Крім того, французька сторона не схвалює швидке приєднання України до ПДЧ, що яскраво проілюстрував Бухарестських самміт країн-членів НАТО. Зараз співпраця розвивається вже в контексті Світової економічної кризи, яка негативно впливає на конкурентоспроможність українських підприємств. Україна розглядає Францію не тільки як партнера, а шукає в неї фінансової допомоги для подолання кризових явищ в економічному секторі. На даному етапі можна стверджувати, що обидві країни більше приділяють уваги розвитку внутрідержавному, а не зовнішньому співробітництву. Політичні кризи України вже не дивують французького партнера, але і не заохочують до поглибленої співпраці, знижують міжнародний імідж нашої держави, формують думку про нестабільність життя та незрілість політичного керівництва.

Література

1. Донченко Є. В. Розвиток українсько-французького співробітництва // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. – К., 2006. – № 4. – С. 113-117.

2. Манжола В., Шаповалова О. Політична інновація французької дипломатії // Зовнішні справи. – К., 2008. – № 11. – С. 10-14.

3. Обичкина Е.О. Голлистская традиция в современной французской дипломатии//Новая и новейшая история. – 2004. – №6. – С.66-78.