Економічні науки / 12. Економіка сільського господарства

К.е.н. Ігнатенко М.М.

Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв, Україна

Вдосконалення організації та управління ресурсокористуванням сільських територій

Забезпечення високого рівня ресурсного потенціалу сільських територій можливе лише на основі впровадження планово-прогнозних механізмів щодо його розвитку. Зокрема, це вимагає розробки в рамках регіональних стратегій соціально-економічного розвитку стратегій зміцнення ресурсного потенціалу сільських територій та підвищення їхньої конкурентоспроможності. Ці стратегії мають забезпечити: створення економічних, організаційних та нормативно-правових передумов реалізації основних принципів сталого розвитку сільських територій; здійснення реструктуризації економіки сільських територій на основі впровадження інвестиційно-інноваційної моделі з урахуванням особливостей їхнього потенціалу. Важливим є розвиток підприємництва, насамперед малого та середнього бізнесу як головного чинника соціально-економічного розвитку сільських територій, підвищення зайнятості населення, наповнення місцевих бюджетів; зміцнення економічної інтеграції сільських територій завдяки максимально ефективному використанню їхніх конкурентних переваг [1].

Стратегічне значення має також сприяння всебічному розвитку людського потенціалу завдяки стабілізації та поліпшенню демографічної ситуації, досягненню продуктивної зайнятості населення, високому рівню розвитку соціальної інфраструктури; розбудова та модернізація інфраструктури регіонального розвитку для підвищення інвестиційної привабливості сільських територій, поліпшення умов впровадження передових інноваційних технологій; вдосконалення системи охорони довкілля та використання природних ресурсів, механізмів та інструментів вироблення та реалізації на регіональному рівні екологічної політики.

Залучення додаткових ресурсів місцевого та регіонального розвитку потребує принципової зміни управлінських підходів як на місцевому, так і на державному рівні, іншого рівня кваліфікації та організованості постійної роботи щодо розширення ресурсної бази для забезпечення сталого розвитку українських міст і сільських територій [2].

Для реалізації визначених завдань необхідно розробити систему заходів щодо зміцнення ресурсного потенціалу, ґрунтуючись на глибокому вивченні та оцінці природних, економічних, наукових, трудових ресурсів кожної сільської території, розроблення механізмів їх ефективного використання, поєднання методів адміністративного і економічного впливу.

Важливою проблемою сучасного етапу розвитку економіки України є пошук напрямів ефективного використання наявних виробничих ресурсів сільського господарства та формування потенціалу, необхідного для виробництва визначеної кількості аграрної продукції.

Нині ця проблема набуває особливого значення у зв’язку з тенденцією випередження темпів витрачання матеріальних ресурсів порівняно з темпами виробництва продукції. Отже, виникає гостра потреба у вивченні основних тенденцій ресурсного забезпечення аграрного виробництва та розробки відповідних пропозицій щодо покращення ситуації в галузі. Господарська діяльність аграрних підприємств незалежно від форми власності, здійснюється на основі залучення до виробничого процесу різних видів ресурсів – земельних, трудових, матеріально-технічних (основних фондів і матеріальних засобів).

Різні види ресурсів вимагають різних затрат суспільної праці, спрямованої на те, щоб зробити їх доступними для господарського використання і перетворити у предмети праці, основні засоби виробництва. Ця заакумульована праця переноситься на вироблену продукцію і визначає рівень її собівартості та рентабельності. Підсумовуючи вищесказане, необхідно підкреслити, що ресурси є природною й економічною основою відтворювального процесу як у суспільному виробництві в цілому, так і в окремих його галузях, важливим чинником розвитку сільських та інших територій.

Необхідність постійного нарощування промислової і сільськогосподарської продукції для забезпечення постійно зростаючих потреб населення пов'язана із залученням до виробництва все більшої кількості природних ресурсів. Це супроводжується і позитивними, і негативними процесами [3]. Деструктивні зміни викликають переформування природних комплексів, оскільки втрата одного з їх компонентів викликає розвал і руйнацію всієї екологічної системи. Тому оптимізація природно-господарської структури, підтримання екологічної рівноваги і збалансованого обміну речовин між суспільством і природою повинні стати основою розвитку сільських територій.

Основні принципи, на яких повинно базуватись їх природо- і ресурсокористування, такі: пізнання і всестороннє використання в господарській практиці об'єктивних законів природи, діалектичної єдності всіх її елементів, взаємозв'язку і взаємообумовленості всіх процесів, які відбуваються в біосфері; бережливе ставлення до природи, максимальне використання її умов для фізичного, розумового і естетичного розвитку населення України, а природних ресурсів – для постійного нарощування виробництва і збільшення матеріальних благ.

Вони передбачають науково-обґрунтований підхід до організації природокористування, здійснюваного на всебічному врахуванні потреб держави, економічних районів і галузей у природних ресурсах, сировині і готовій продукції, повсюдне створення чистого і здорового природного середовища для життя і виробничої діяльності населення; планомірність і комплексність в організації природокористування, недопущення стихійності, перевага загальнодержавних інтересів над вузьковідомчими у використанні природних багатств; регулювання господарських потреб у відповідності з можливостями природи; максимальне забезпечення країни власними природними ресурсами шляхом їх найбільш раціонального і комплексного використання; максимальне використання всіх досягнень науково-технічного прогресу в експлуатації природних багатств, які не допускають або зводять до мінімуму їх виснаження і деградацію; розвиток і розміщенням виробництва з врахуванням природних умов і ресурсних можливостей кожного регіону, їх охорона і найбільш раціональне використання.

Необхідність відтворення природного середовища і його ресурсів, а отже, і відчуження великої кількості коштів для цієї мети, які не можуть бути використані для розширення виробництва, вступають у суперечність з тенденцією зростання виробництва і споживання матеріальних благ. Причому, в міру розвитку продуктивних сил і залучення до виробництва все більшої кількості ресурсів, вказана суперечність поглиблюється.

Цю проблему можна розв’язати, перш за все, на основі більш інтенсивного і комплексного використання природних багатств при умові збереження рівноваги у природних комплексах і екосистемах. Якщо розглядати виробництво як процес взаємодії людини з природою, то треба підкреслити, що між суспільними потребами та обсягами виробництва і залученням до нього природних ресурсів існує не тільки прямий, але і зворотній зв'язок. Регулюючи свої потреби, суспільство регулює і обсяг речовин, які вилучаються з природи.

Література:

1. Варченко О.М. Державна підтримка бурякоцукрового виробництва як чинник забезпечення дохідності / О.М. Варченко // Матеріали Десятих річних зборів Всеукраїнського конгресу вчених економістів-аграрників [Проблеми забезпечення дохідності агропромислового виробництва в Україні] ( м. Київ, 10–11 квітня 2008 р.) – К., 2008. – С. 200–249.

2. Волощук К.Б. Особливості розвитку земельних відносин в аграрному секторі України / К.Б. Волощук [За ред. М.І. Базмата] // Актуальні проблеми розвитку ринкової економіки : зб. наук. праць. – Камянець – Подільський, 2008. – 548 с.

3. Волошин В. Концептуальні засади сталого розвитку регіонів України / В. Волошин, В. Трегобчук // Регіон, економіка. – 2002. - № 1. – С. 7-22.