Історія / Історія України / Вітчизняна історія

Кандидат історичних наук, Нікітенко К.В.

Львівський інститут менеджменту, Україна.

ОРГАНІЗАЦІЯ СИСТЕМИ КОНТРОЛЮ ЗА БАНКІВСЬКОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ В УСРР В УМОВАХ НЕПУ.

Прихід до влади більшовиків в Україні супроводжувався нечуваними як за розмахом, так і за наслідками соціально-економічними експериментами. Буквальна побудова утопічної моделі в умовах “воєнного комунізму”, щире переконання у “непотрібності грошей”, принципове ігнорування роботи економічних законів та регуляторів призвело до ліквідації банківської системи і глибокої кризи. Запровадження НЕПу стало вимушеною під тиском об'єктивних обставин акцією. Втім, відмова від воєнно-комуністичних методів управління економічними процесами давалася правлячій партії нелегко. Навіть після проголошення НЕПу все ще зберігалася ілюзія налагодити взаємодію сільського господарства і промисловості шляхом проведення масштабного товарообміну. Так, “реабілітація” банківської системи запізнилася ще майже на рік. Тільки наприкінці 1921 р. відновив роботу Держбанк, а протягом 1922-1924 рр. йшов складний процес формування банківської системи в Україні. Запрацювали спеціальні банки: Промбанк, Українбанк тощо, завданням яких стало обслуговування певних сегментів економіки, відкривалися приватні банки - товариства взаємного кредиту (ТВК), які кредитували переважно приватних підприємців та ін.

Функції нагляду за кредитними установами були покладені на Наркомат фінансів СРСР (Наркомфін), наркомати фінансів союзних республік та місцеві фінансові органи. Особливості нагляду були обумовлені, відповідно, поділом банків на установи загальносоюзного значення, республіканського і місцевого. Безпосередньо під нагляд Наркомфіну СРСР підпадали банки тільки загальносоюзного значення: Державний банк СРСР, Торгово-Промисловий банк СРСР, Банк для зовнішньої торгівлі СРСР тощо. Наркомфін УСРР контролював діяльність: товариств сільсько-господарського кредиту, місцевих комунальних банків, Всеукраїнського кооперативного банку (Українбанку), товариств взаємного кредиту, ломбардів і кредитно-кооперативних організацій (причому, якщо їх діяльність не виходила за межі місцевої адміністративно-територіальної одиниці — губернії, району, округу, то в такому випадку контроль за ними був покладений на місцеві фінансові відділи) [1, с.8-9].

Відділ нагляду при валютному управлінні Наркомфіну України був організований у вересні 1922 року. Він мав два підвідділи: Підвідділ нагляду за кредитними установами і Підвідділ нагляду за державними, кооперативними і приватними торгово-промисловими установами і підприємствами, які зобов'язані відкритою звітністю.

Головними функціями Підвідділу нагляду за кредитними установами були: реєстрація кредитних установ; розробка загальних форм звітності та їх перевірка; здійснення ревізій; контроль за виконанням законів і наказів Наркомфіну; систематизація всіх звітних матеріалів і складання звітів у загальнореспубліканському масштабі тощо.

На початковому етапі непросто йшов процес формування системи нагляду за кредитними установами в Україні. Так, організація спеціальних відділів нагляду, затвердження штатів і призначення інспекторів на посади в регіонах розпочалися зі значним відставанням. Так, у Києві — з 1 січня 1923 р., в Одесі і Подольську — з 1 лютого, на Волині — з 15 березня, а на Полтавщині, незважаючи на всі накази, розпорядження і циркуляри, надіслані з Наркомфіну — лише з квітня 1923 р. [2]. Окрім того, хаос на місцях посилювався слабкою взаємодією різних відділів місцевої влади. Так, інспектори були змушені збирати матеріали щодо діяльності банків у самих різних радянських установах - губраднаргоспах, губкооперкомах, фінвідділах, фінінспектурі тощо. Причому, приміром, у Вінниці місцевий губернський кооперативний комітет взагалі виніс спеціальну постанову, яка повністю звільнила кооперативні організації від надання звітності місцевому губфінвідділу [3]. Зрозуміло, що такі дії дозволяли кредитним кооперативам легко приховувати свою діяльність, фактично перебуваючи у ніде не зареєстрованому, так званому “дикому” стані. Окрім того, інформація, надана губраднаргоспами і фінінспектурою теж були далеко не завжди вичерпними — досить часто в них були повністю відсутні установи, центри яких знаходилися в інших губерніях або республіках.

Втім, ситуацію вдалося досить швидко виправити на краще. Показовий підхід був виявлений місцевою владою на Київщині. Де, з метою узгодження дій всіх відділів місцевої влади, губернським виконкомом було прийнято постанову, яка в обов'язковому порядку наказувала реєструватися всім підприємствам, які належали нагляду Наркомфіну. Цей досвід було поширено на всю республіку. Окрім того, численні перевірки центру надзвичайно велику увагу приділяли і підвищенню загального рівня кваліфікації радянських фінансових працівників. Особливо рельєфно кадрова проблема виявляла себе в роботі провінційних відділень відділів нагляду. Так, за результатами перевірки Київського, Волинського, Подільського, Одеського і Полтавського губернських відділів, яка була проведена у середині 1923 р., працівників, які відверто не відповідали займаним посадам, було негайно відсторонено від роботи. Приміром, у Полтаві був знятий з посади інспектор Литвин, який абсолютно не володів бухгалтерським обліком (так і залишилося невідомим, як же він збирався перевіряти фінансову звітність, баланси тощо) [4].

Також, вимога публічної звітності допомогла виводити фінансові установи “з тіні”. Так, “Правила публічної звітності промислових і торгівельних підприємств та кредитних установ”, які були затверджені у серпні 1926 р. РНК СРСР вимагали, щоб банківські організації в обов'язковому порядку публікували: вступні, щомісячні, річні та ліквідаційні баланси, рахунки прибутків та збитків. Окрім того, в УСРР рішенням НКФ приватні банки — ТВК були зобов'язані публікувати ще й певні статистичні дані по своїх операціях.

Завдяки такій прозорості діяльності можна було отримати максимально вичерпну інформацію щодо фінансового стану кредитної установи. Приміром, через публікації звітності кожен бажаючий міг дізнатися, що Харківський міський банк розпочав свою діяльність 1 квітня 1923 р. з балансом у 1035383 крб. (голова правління П.Глузберг, члени правління М.Шейнгольд, Я.Трашутін). За роки свого функціонування ця банківська установа значно зміцнила свої фінансові показники збільшивши свій баланс станом на 1927 р. до 22343266 крб. [5, с.22].

Отже, на другу половину 1920-х рр. система контролю за фінансово-кредитними установами була цілком сформована, мала свою організаційну структуру з чітким поділом підпорядкування банків, також було сформовано і законодавчу базу. Так, в добу НЕПу було закладено всі підвалини, щоб в умовах зміни політичного курсу країни, тоталітарної сталінізації суспільства система нагляду за кредитними установами стала важелем не тільки спостереження за дотриманням законності дій банківських інституцій, але й важливим інструментом, за допомогою якого діяльність республіканських банків була підпорядкована загальній планово-кредитовій політиці СРСР.

Джерела і література.

1. Ахманов А.С. Надзор за кредитными учреждениями / Ахманов А.С. - М.: Финиздат НКФ СССР, 1927. - 96с.

2. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі ЦДАВО України). - Ф.30, оп.1, спр.799, арк.39.

3. ЦДАВО України. - Ф.30, оп.1, спр.799, арк.41.

4. ЦДАВО України. - Ф.30, оп.1, спр.799, арк.39-40.

5. Кредит за 10 лет (по материалам кредитных учреждений) — М.: Госбанк, 1927. - 44с.