Національний університет
біоресурсів і природокористування України
Дослідження змін у парадигмі підготовки викладачiв
вищої школи в США
Історично склалося так, що у кар’єрі викладача вищої школи США довгий час головним напрямом діяльності була наукова робота, а не власне викладання; академічне визнання, фінансові винагороди, просування у кар’єрі насамперед залежали не від якості викладання або процесу організації навчального процесу, а від наукових досягнень. З часом американськими педагогами була визнана необхідність змін у парадигмі підготовки майбутніх викладачів ВНЗ. Американський дослідник Ярослав Пелікен зазначає, що очевидно логічним було б те, щоб сфера наукових досліджень і викладання розвивалися паралельно, в одних і тих же закладах, одними і тими ж людьми [1]. У 1996 році Національна наукова рада (США) рекомендувала визнати, що інтеграція наукових досліджень і освіти є національним інтересом, вона повинна стати національною метою [2].
Зміна системи підготовки кадрів для вищої школи обумовлена реформою вищої освіти взагалі, яка розпочалася у 80-х роках і продовжилася у 90-х роках минулого століття. У цей період (80-і роки) було внесено низку законодавчих змін у систему вищої освіти США. Найбільше дискусій при цьому викликало не питання якості професійної підготовки спеціалістів, а проблеми розподілу та витрат бюджетного та позабюджетного фінансування вищої освіти, ефективного витрачання фінансів на професійну підготовку спеціалістів на внутрішньому ринку праці. При цьому політики і законодавці переклали на розгляд та розсуд самих вищих навчальних закладів та їх професорсько-викладацького складу проблеми стандартів, якості, змісту і методів навчання для надання вищої освіти [3].
У середині 80-х
років в Америці було застосовано більш сувору політику з оцінки якості
навчання, також було впроваджено проекти стимулюючого фінансування з метою
наближення вищої освіти до завдань суспільства і задоволення громадських
пріоритетів. Ці зміни були спрямовані на підвищення ефективності використання
бюджетних і позабюджетних коштів для професійної підготовки кваліфікованих
спеціалістів, цілеспрямованої підготовки найбільш потрібних для американського
суспільства фахівців, переорієнтації і перепідготовки випускників ВНЗ,
спеціальність яких не знаходить попиту в американському суспільстві, більш
гармонійного задоволення американського ринку праці [3].
Економічний спад
кінця 80-х – початку 90-х років ХХ століття примусив федеральний уряд та уряди
штатів укласти нові ініціативи з підвищення якості вищої освіти США. Так, на
початку 90-х років було винесено на розгляд політиків і законодавців чимало
проблем вищої освіти, серед яких були і
такі:
– професорсько-викладацький
склад витрачав більше часу на публікації, ніж на викладацьку діяльність;
– навантаження
професорсько-викладацького складу та його увага до навчального процесу у вищому
навчальному закладі; федеральні органи та відповідні установи штатів з нагляду
за використанням бюджетних і позабюджетних
асигнувань звертали увагу на найбільш актуальні дослідження і значне
спрямування діяльності викладачів ВНЗ на навчальний процес (традиційно
переважна більшість ВНЗ повинна вчити та виховувати, і тільки деякі вищі
навчальні установи, що мають необхідний потенціал, залучаються до серйозних
досліджень) [3].
– наявність досліджень
психологів і педагогів про особливості процесу навчання: у цих роботах
визначено, що ефективне навчання вимагає спеціальної підготовки викладачів.
Нові соціальні
потреби, економічні зв’язки країн та використання сучасних технологій призвели
до значних змін у секторі вищої освіти. Отже, на початку 90-х років
минулого у багатьох розвинених країнах
світу, зокрема й у США, зроблено перші кроки до глобальних знань і „вченої”
індустрії, коли у діяльності вищих традиційних академічних закладів значну роль
почали відігравати методи і принципи інтенсифікації знань, такі, як
телекомунікації, інформаційні технології тощо [4]. Їх використання сприяє
знищенню бар’єрів у просторі та часі, створенню нових форм здобуття вищої
освіти, наприклад, віртуального університету. Студенти „інформаційної епохи”
вимагають змін у методах навчання, надаючи перевагу інтерактивному,
співробітницькому навчанню. Проте, незважаючи на появу нових навчальних технологій,
форм навчання, головним академічним джерелом в університеті залишається
професорсько-викладацький склад. Саме від цих людей значною мірою залежить
якість академічних знань студентів.
У більшості зарубіжних країн основною формою підготовки викладачів вузів є аспірантура (або подібні форми) і система післявузівської освіти. Однак, у сфері підвищення кваліфікації викладачів вищої школи фіксуються певні зміни розвитку педагогічної компетентності. На зміну термінів «центр вдосконалення викладання», «центр підвищення кваліфікації викладачів, приходить поняття« програми вдосконалення викладання і навчання ».
Тому на початку
90-х років минулого століття у багатьох країнах, зокрема у США, набуло
актуальності питання про зміни у парадигмі підготовки кадрів для викладання у
вищій школі, створення нових програм підготовки й акредитації
науково-педагогічного складу, заснування закладів, які займаються проблемами
підготовки персоналу для вищої школи.
У цей же час у
США з’явилася нова програма підготовки майбутніх викладачів ВНЗ під назвою
“Preparing Future Faculty” (PFF), яка нині є національною.
Основна мета
цієї програми – підвищення якості освіти на основі підготовки нового покоління
викладачів. Програму заснували та фінансують: Асоціація американських коледжів й
університетів (the Association of American Colleges and Universities –
AAC&U), Рада аспірантур (the Council of Graduate Schools – CGS). Грантову
підтримку надають також благодійні
фонди (the Pew Charitable Trusts). Ця програма спрямована на активізацію підготовки
викладачів саме у дослідницьких університетах з числа тих студентів, які
досягли певних успіхів у наукових дослідженнях.
Одним
з показників, які дозволяють судити про популярність і вплив PFF на освіту, є
різноманітність університетів та дисциплін, які беруть у ній участь.
Таким
чином, беручи участь у PFF, провідні університети США створюють нову модель
підготовки майбутніх докторів наук, підвищуючи значення підготовки викладачів
для вищої школи і пробуджуючи інтерес до академічної кар'єрі у студентів.
Другий напрямок підготовки кадрів для викладання у вищій школі – це робота з новими викладачами.
Практично у всіх університетах в тій чи іншій формі проводяться орієнтаційні
семінари або майстерні, які допомагають викладачеві увійти в освітнє співтовариство
свого університету, познайомитися з
обов'язками і різними видами діяльності
в університеті, допомогти в побудові кар'єри викладача.
Так у США
існують найрізноманітніші форми підвищення кваліфікації викладачів: денні,
вечірні, заочні, суботні, недільні курси, що працюють при консультативних
фірмах або наукових центрах, в яких є програми з теоретичним або практичним
ухилом. Багато американських вузів координують роботу так званих літніх шкіл,
які пропонують очні курси інтенсивної підготовки тривалістю від 1-2 тижнів до 3
місяців .
Найбільш наочний
приклад це організація короткострокових (тижневі або двотижневі) курси перед
початком семестру (США). Їх основна ідея полягає в негайній апробації вивченого
на курсах у практичній роботі.
За допомогою
подібних форм відпрацьовуються конкретні практичні вміння та навички, які
будуть необхідні слухачам у роботі в якості викладачів .
Абсолютно очевидна практична орієнтація системи підготовки та підвищення кваліфікації викладачів вузів в США.
Таким чином,
навіть короткий аналіз тенденцій в сферах підготовки та підвищення кваліфікації
викладача вищої школи та їхньої
організації в університетах США
дозволяє зробити наступні висновки:
– такі питання, як виконання
викладацьких обов’язків, професійна компетентність професорсько-викладацького
складу стали актуальними як ніколи до
цього у багатьох розвинених країнах світу, зокрема і у США у 90-і роки ХХ
століття, що, в свою чергу, спричинило створення унікальних закладів і програм
з підготовки і професійного розвитку викладачів ВНЗ;
– основною формою підготовки викладачів вузів є аспірантура (або подібні форми) і система післявузівської освіти. Однак, у сфері підвищення кваліфікації викладачів вищої школи фіксуються певні зміни інстуціалізірованной форми розвитку педагогічної компетентності. На зміну термінів «центр вдосконалення викладання», «центр підвищення кваліфікації викладачів» приходить поняття «програми вдосконалення викладання і навчання ».
– незважаючи на велике різноманіття форм перепідготовки викладачів, можна виявити тенденцію до впорядкування системи підготовки викладачів ВНЗ. Хоча провідною формою залишається аспірантура, конкуренцію їй складають професійні школи і професійні суспільства. Різні нетрадиційні установи пропонують велику кількість освітніх послуг, проте їх рейтинг набагато нижчий.
Список літератури:
1. Peliken J. The idea of the university: A
re-examination. – New Haven : Yale University Press, 1992.
2. National Science Board.
Science and indicators. – Washington, D C : National Science Foundation, 1996.
3. Романовський О.О. Хроніка
вищої освіти США (на прикладі діяльності державних і недержавних закладів) / О.
О. Романовський – К. : НПУ ім. М. П. Драгоманова, 1997. – 78 с.
4. Peterson M. W., Drill D.
D. Understanding the competitive environment of the postsecondary knowledge
industry // Peterson M. W., Drill D. D., Mets L. A. Planning and management for
a changing environment. – San-Francisco : Jossey-Bass, 1997. – P.3-29.