Філософія 3/історія філософії

К.ф.н. Майданюк І.З.

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Ідеали романтизму і утвердження національної свідомості.

Філософський напрям романтизму, cформувавшись майже одночасно в Англії і Німеччині в другій половині 90-х років XVIII ст., постав як реакція на обмеженість класицизму і раціоналістичності Просвітництва, став «реакцією чуття проти надто механічних соціальних теорій і надто тісної регламентації [40, с.12]. Найбільшого розвитку він набув у Німеччині, де його засновниками були А. Шлегель та Ф. Шлегель, Л. Тік, Ф. Гарденберг (Новаліс), до яких приєдналися Ф.-В.-Й. Шеллінг, Ф.-Д.-Е. Шлейєрмахер, Й.-Г. Гаман, Г. Гейне, Й.-В. Гете, Й.-Г. Гердер, Г.-Е. Лессінг, Ф. Шиллер, Ф. Якобі, котрі утверджували культ почуттів і творчого екстазу, любові, містичний культ природи, релігійність переживань та ідеалізацію минулого, а також ідею розвитку єдності світу, пантеїстичного світосприйняття з його обожненням природи, історичного підходу до природи, культури і суспільного розвитку як історії людства, розуміння суспільства як органічної цілісності, відповідальності людини перед людством [1, с.69].

Романтична філософія склала вагому альтернативу Просвітництву і розвинутому з неї лібералізму, на адресу котрих вже у кінці XVIII – початку XIX ст. було кинуто декілька звинувачень, серед котрих, наприклад, звинувачення в механічному підході до держави, який перетворював її на машину, байдужу до особливостей людей, не визнавав її як національну форму організації [2, с.24].

Ідучи суперечливими шляхами в інших своїх аспектах, романтична філософія залишалася єдиною в головному – в ідеї держави як форми існування традиції, що сполучає минуле, сьогодення і майбутнє. Причому, згідно з думкою німецького історика і політика Юстуса Мезера, ця форма є єдність в множинності органічних взаємозв’язків, де ціле потребує своїх частин і навпаки. Таким чином, на відміну від лібералів, в романтичному світогляді індивід не розчиняється в загальній волі, але реалізує свою особу в загальному дусі, в який він робить свій вклад і який відображається в ньому самому [2, с.80].

Йоганн Готфрід Гердер, що отримав надалі звання «німецького просвітника», зробив ще один крок, проголосивши, що не може бути універсальних «найкращих форм держави», а кожен народ несе «в собі свої норми права, свої представлення про щастя», які відрізняють цей народ від інших як і його мова, що диктує особливості мислення. Народи – це думки Бога. А форми держави залежать від самобутності народу, його характеру. Більше того, природна держава – це один народ з одним національним характером, з однією мовою, що виражає душу нації. Універсалістська ліберальна утопія, таким чином, неспроможна [3, с.276].

Все ж романтикам ближче були культурні, а не політичні ідеї, тому національну спільність вони бачили розпливчато, обмежуючись швидше благими деклараціями, ніж дослідженнями. Так, Леопольд фон Ранке вважав, що національний геній (суть нації) діє швидше неусвідомлено і говорити про нього безглуздо, а практичне завдання полягає в тому, щоб діяти у згоді з Вітчизною і предками. Головною для романтиків була держава, достоїнства якої не ставилися під сумнів, а нація сприймалася швидше через фольклор і епізоди історії (міф минулої величі), що ідеалізувалися .

Фіхте писав, що вільний і вірить у свою і чужу свободу лише той, чиє життя «своїм безпосереднім становленням зобов’язане Богу». Свобода, що зрозуміла як занурення у власну чуттєвість, насправді не звільняє від зовнішньої детермінації. Це свобода видимості. А справжнім явище свободи можливе лише там, де божественне осягнулося у рамках мови, що об’єднує чуттєве і надчуттєве – тобто, у рамках нації [2, с.90].

Як бачимо, у філософії романтизму знайшли своє оригінальне продовження ідеї природного права, адже вона виступала з обґрунтуванням права народів на вільний самобутній розвиток природних форм життя та культурних національних традицій. Крім того, необхідно відзначити певну співзвучність ідей романтизму з ідеями природного права на людську гідність і національне самовизначення. Справа в тому, що формування романтичного світогляду в Європі збіглося в часі з конституюванням європейських народів у нації. Для духовних еліт поневолених народів постала нагальна потреба обґрунтувати право нації на незалежне існування. Романтизм став тією історично-культурною епохою, яка своєю ідеологією сформувала духовно-смисловий вектор ХІХ ст., виражений прагненнями націй до самодостатнього існування. Шлях до обґрунтування національної самодостатності патріотичні еліти вбачали у зверненні до історичних коренів народу і його історичної тяглості та їх подальшої маніфестації [4, с.12].

Цілком очевидно, що такі погляди в руслі традицій природного права стали підгрунтям для розвитку ідеї національної самобутності в українському романтизмі.

Український романтизм виникає внаслідок суспільно-політичної кризи в Україні кінця XVIII – початку XIX ст. і базувався на власних філософських засадах, виріс на дещо іншому соціальному грунті, ніж західноєвропейський, бо живився традиціями української дійсності .

На противагу раціоналістському принципові абсолютистської монархії як породженню нівелюючого розуму, що придушує природне право народів на розвиток свого «духу», в українській філософській думці до ідеалу підносяться «вольності козацького народу» як втілення свободи й демократичних форм національного життя. В боротьбі пригнобленої національності за право національного розвитку, проти денаціоналізаторських тенденцій панівної нації ідеалізація старовини, національна романтика є тим історичним аргументом, що має довести право цієї нації на самостійне існування в нових історичних обставинах. Саме за цих умов романтичний тип художньої творчості дістає сприятливі можливості для свого розвитку та відіграє велику роль у формуванні національної свідомості.

Романтичний світогляд виразно проявляється у надзвичайно великій увазі мислителів-романтиків до людини, її внутрішнього духовно-душевного світу, її суб’єктивності, в ідеї захисту унікально-окремішного буття (людини, нації, національно-культурних феноменів тощо). В центрі уваги проблема індивідуальної свободи як право людини, народу на самовизначення і яка є засадою культурного, політичного, правового розквіту нації.

Із ідеї єдності людини, народу, природи і світу романтики виводять ідею природно-правових засад людського буття, ідею невідчужуваності природних прав людини. Український філософський романтизм захищає такі природні права людини як: право на життя, на самовизначення, на гідність, на честь, повагу до себе, на мову батьків, знання, освіту, віру, працю, приватну власність, політичний вибір тощо. Ці ідеї звучать в «Історії Русів», у творах Миколи Гоголя, кирило-мефодіївців, Т.Шевченка, О.Потебні, П.Куліша та ін. Особливо велика увага звертається на природне право людини на національно-культурний розвиток, збереження національної тожсамості.

Трактування змісту природного права в українському філософському романтизмі постає формою втілення і вираження принципу природної (божественої) справедливості, добра, свободи, рівності тощо. Ідея збереження, захисту, ствердження нації як колективної форми існування Духа, ланки космічного буття, що зв’язує людину і Всесвіт, простежується в творчості усіх відомих українських романтиків, таких як: М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко та ін.

У першій половині ХІХ ст. романтизм просякнув усі сфери інтелектуальної діяльності людини. Загалом можна виокремити основні риси які були притаманні романтизмові як культурно-історичній епосі: ідеалізація минулого як періоду гармонії та стабільності у суспільстві; увага до індивідуального, суб’єктом історії виступає колектив – народ, нація, або, соціальна верства – наприклад, козацтво; ідеалізація видатних героїв, які є представниками нації, висловлюють її прагнення; художньо-емоційні методи пізнання, ірраціональний підхід, вчування в «дух епохи», інтуїція; відмова від універсалізму історичного процесу, основним полем дослідження для істориків-романтиків стає національна історія [5, с.38].

Таке утвердження цінностей героїчного минулого об’єктивно означало утвердження права України на національне відродження, пробуджувало почуття національної самосвідомості, ставило його на рівень найбільшої етичної цінності, сприяло усвідомленню необхідності національної окремішності як невідчужуваного права народу .

Література

1. Наєнко М.К. Романтичний епос. Ефект романтизму і українська література. – К.: Просвіта, 2000. – 378 с.

2. Охрімович Ю. Розвиток української національно-політичної думки. – Нью-Йорк, 1965. – 120 с.

3. Філософія права: Навч. посіб./ ред. М.В. Костицький, Б.Ф. Чміль – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 336 с

4. Лук М.І. Ідеї гуманітарної науковості в працях представників української академічної філософії. – К.: Наукова думка, 1994. – 128 с.

5. Ващенко В. Лекції з історії історичної науки другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (М.І.Костомаров, В.Б.Антонович, М.С.Грушевський). – Дніпропетровськ, 1998. – 88 с.