История/1.Отечественная История

К.і.н. Яшан О.О.

Черкаський державний технологічний університет, Україна

ОКУПАЦІЙНИЙ ТЕРОР В ІСТОРИЧНІЙ ПАМ’ЯТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Українці, як і інші народи світу, мають свою неповторну історію, насичену подіями різного масштабу та значення, різного емоційного забарвлення, які пов’язані зі здобутками та втратами, перемогами та поразками. Такою важливою подією в історії українського народу стала Друга світова війна. Як слушно зазначає О. Лисенко: «Пам’ять про війну є духовно–історичним надбанням нашого народу, яке, з одного боку, витворює підвалини його самодостатності й самобутності, а з іншого, – органічно інтегрує його в загально цивілізаційний потік, підносить до рівня інших народів, які активно творили історію» [1].

Війна – це велика людська трагедія, тому пам'ять про окупаційний режим на теренах України має генетичну основу і передається із покоління в покоління. Український народ, який хоча і зазнав чи не найбільших втрат у роки Другої світової війни, так і залишився під тінню СРСР «невідомим» учасником війни. Тому саме не військові здобутки, а людській вимір цієї глобальної трагедії зближує нас з іншими народами Європи.

Метод усної історії дає нам можливості звернутися до історичної пам’яті людей, які пережили окупацію. Саме їх емоційні, безпосередні спогади дають можливість встановити повну картину окупаційної буденності, психологічну атмосферу того часу.

У перші дні війни реакція населення в цілому визначалась ще тими пропагандистськими штампами, які було вироблено в передвоєнний період, і які не відповідали драматизму ситуації. [2, арк. 16]. В свідомості людей ще залишились згадки про німецьку окупацію України 1918 р., під час якої німці поводилися відносно цивілізовано. Тоді прихід німецької армії на деякий час обернув Україну на базу стабільності й спокою, порівняно зі збільшовиченою Росією. Хоч, як це не дивно, надії на німців разом з українцями поділяли влітку 1941 р. й багато євреїв, які вважали повідомлення про антисемітизм Гітлера вигадкою радянської пропаганди [2, арк. 17]. Тому людська пам'ять зафіксувала немало підтверджень схвального ставлення населення до приходу німців.

Все ж таки, на початку окупації, коли поведінка ворога, здавалось не представляла прямої загрози, вона викликала пересторогу і недовіру у населення [3].

Людська пам’ять зафіксувала окупантів не крізь призму масової пропаганди, яка формувала образ „вбивці”, а через власний досвід. У світі цього досвіду окупант має різні найменування, різні характери, різні моделі поведінки. Як правило, окупанта називають „німцем”, але виокремлюють „есесівців” і „фашистів”. Коли мова йшла про нелюдські вчинки, які несли горе та страждання, то окупантів називали „фашистами”. Поряд із есесівцями „дуже лютими були також мадяри” [4].

Поширеним методом знущань над населенням було масове використання фізичного покарання. Фізичні покарання застосовували до всіх категорій населення: за спізнення та не вихід на роботу, відмову здавати худобу, забивали до смерті хворих, які не могли працювати тощо [5]. Якщо ж відмова виходити на роботу була масовою, то селян-саботажників не лише шмагали батогами, але навіть і страчували. Бути присутніми на таких екзекуціях примушували все населення села, крім того, з метою залякування по декілька тижнів не дозволяли ховати розстріляних і повішених.

Окупанти насаджували політику штучного голоду, грабуючи індивідуальні господарства селян, яким було заборонено різати худобу та продавати сільськогосподарські продукти на базарах [6]. Особливо катастрофічною ситуація з нестачею продовольства була в містах і робітничих селищах. Міське населення голодувало, отримуючи мізерну кількість продовольства найгіршої якості, а інколи і зовсім не отримуючи нічого. В тяжкому становищі опинилося населення, яке не працювало на підприємствах.

Людська пам'ять не оминула ще одного ворога, який був жорстоким і підступним – поліцаї-зрадники. У деяких селах німецьких гарнізонів не було, тому саме вони наглядали за населенням, встановлюючи свої порядки, безчинствували [7, арк. 2, 3, 6, 7, 14]. „Німецькі наглядачі” були скрізь, вони стежили за населенням, доповідаючи про кожен крок, були дуже жорстокі [6].

Отже, розповіді людей, що пережили війну й окупацію, є неоціненим джерелом, яке повинно стати у нагоді в процесі відтворення людської історії окупаційної повсякденності 1941 – 1944 рр. Саме через призму такої сімейної пам’яті відбувається деідеологізація війни у сучасного молодого покоління.

Литература:

1. Лисенко О.Є. Друга світова війна як предмет наукових досліджень та феномен історичної пам’яті // УІЖ. – 2004. – № 5. – С. 3.

2. Галузевий державний архів Служби безпеки України – Ф. 6. – Спр. №31418 фп.

3. Спогади Сороки М.В., с. Чижівка Звенигородського району Черкаської області – архів авторки.

4. Спогади Косової Є.П., с. Ново-Животов, Вінницької області – архів авторки.

5. Шевчук В.В. Особливості господарства Черкащини в часи німецько-фашистської окупації:[Економічне життя (1941‑1944 рр.)] / В.В. Шевчук // Черкащина в контексті історії України – 2005, ‑ кн. 2. – С.271-282.

6. Спогади Кващука С.С. (1932 р.н., м. Монастирище Черкаської області) – Рукопис, 2007 р. – Архів автора.

7. Державний архів Черкаської області – Ф. Р- 534. – Оп.1. – Спр. 3.