История/1.История Восточной Европы

Крічкер О.Ю.

Академія пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля, Україна

Зміни у культурному житті єврейського населення містечок Правобережної України в перше двадцятиліття минулого століття

Об’єктивне дослідження національно-культурного життя єврейських мешканців містечок, дослідження досвіду участі меншини у культурних процесах, пов’язаних зі збереженням власної ідентичності, допоможуть застерегти від вчинення помилок при розв’язанні складних міжетнічних проблем, які дісталися Україні у спадок від часів самодержавства та тоталітаризму.

Загальна мережа культурних закладів, що діяли у єврейських містечках Правобережної України на початку минулого століття, була не лише досить широкою, але й доволі різноплановою. Так, у Томашполі у 1911 році була відкрита філія Єврейського літературного товариства, діяльність якого полягала у проведенні освітніх публічних лекцій [1,253]. У багатьох великих містечках з початку ХХ століття діяли й інші культурні установи, насамперед театри, а згодом і кінотеатри. Наприклад, у Меджибозі у кінотеатрі “Ілюзіон”, що належав місцевому єврейському підприємцю перед початком кіносеансів завжди виступав оркестр [2,152]. В кінотеатрі Сатанова особливою популярністю користувалися фільми про життя перших колоністів в Ізраїлі [2,202]. У Проскурові діяв приватний театр Шильмана, в якому виступав єврейський аматорський драматичний гурток. У Шаргороді загальний підйом потягу до просвіти, незважаючи на протидію влади, привів до створення у місті у 1905 році театральної трупи, яка виступала на ідиш [3,67].

Процес розширення мережі єврейських бібліотек був доволі складним. Наприкінці ХІХ століття у містечках Правобережжя вже діяла значна кількість єврейських читалень, які поступово трансформувалися у справжні бібліотеки. Проте влада неохоче йшла на це і постійно чинила всілякі перепони. До початку ХХ століття офіційно відкривати публічні єврейські бібліотеки майже не дозволялося, так як вважалося, що вони могли сприяти поширенню підривних соціалістичних ідей. Так, у Тульчині ще у 1906 році зусиллями єврейської інтелігенції була укомплектована єврейська бібліотека. Проте офіційний статус публічної бібліотеки під патронатом Товариства з поширення просвіти серед євреїв у Росії вона отримала лише у 1917 році [1,329].

На початку ХХ століття у ролі ініціаторів відкриття у містечках Правобережжя всіляких громадсько-культурних закладів і, зокрема, бібліотек часто виступали сіоністські організації. Так, у 1900 році сіоністами в містечку Ольгопіль була відкрита суботня школа для дорослих, в якій навчали ремісничим спеціальностям. У школі могло навчатися до 80 чоловік [1,558]. У містечку Деражня за ініціативою М.Рубінштейна, одного з засновників сіоністського гуртка “Халіцей сіон”, у 1905 році була організована бібліотека, при якій діяли гуртки. В документах того періоду вона зустрічається під назвою “Бібліотека з російських та іноземних книжок” (так у ті часи називали книги на ідиш та івриті) [4,120]. Бібліотека швидко стала визнаним культурним центром містечка. В ній нараховувалось понад 140 лише постійних читачів [5,120]. На базі бібліотеки невдовзі народився і театрально-концертний колектив. У Бершаді за сприяння сіоністської організації у 1910 році була відкрита школа для дівчаток та бібліотека [1,132]. У Деражні 1908 року І.Ашкеназі, керівник місцевого осередку сіоністів, відкрив єврейську типографію та, знову ж таки, бібліотеку при ній [5,120].

В усіх містечках книжкові магазини, типографії і бібліотеки крім літератури єврейською, мали також літературу, видану німецькою, російською, а після революції 1905-1907 років і українською мовою. Наприклад, у Гайсині існувала народна бібліотека, перейменована у 1909 році на єврейську громадську бібліотеку. ЇЇ відвідували мешканці містечка всіх національностей [6,382].

Скасування “смуги осілості” призвело до суттєвих змін у житті єврейського містечка, оскільки більшовики принесли в нього уніфіковану радянську культуру. З цього моменту під контролем партії та радянської влади опиналися як благоустрій, побутові та учбові заклади містечка, так і його культура. Важливим чинником культурно-освітнього життя єврейського населення містечок стало створення національних клубів, кутків при загальних клубах, хат-читалень, єврейських кутків при хатах-читальнях, сільбудів.

Тоталітарна держава, що прагнула проникнути в особисте життя громадян, намагалася контролювати й проведення їх вільного часу. Вже відразу після революції з зародженням нової пролетарської культури почали виникати будинки соцкультури, будинки піонерів, клуби кустарів та молоді, в тому числі і національного спрямування. Так, на Поділлі у середині 1920-х років вже діяло 66 єврейських клубів [7,113]. Їх створювали в експропрійованих приватних будинках, синагогах. Вони були покликані уніфікувати дозвілля мешканців містечка та спрямувати його в такий спосіб, щоб культурне життя було проникнуте духом ідеї соцреалізму.

Для молоді організовували учнівські клуби, в яких проводили додаткові лекції, літературні суди [8,1]. У 1923 році у Теофіполі розпочав свою роботу єврейський райсільбуд і народний театр при ньому. У райсільбуді працювали також політичний, музичний, хоровий, драматичний та літературний гуртки, була укомплектована доволі багата бібліотека. На початку 1927 року в райсільбуді обладнали і стаціонарну кіноапаратуру. Тепер поряд із концертами та п’єсами тут регулярно демонструвалися і кінофільми [9,49].

В той же час ситуація з національним театром була важкою. Радянська влада фактично не фінансувала його у зв’язку з тим, що вистави проводилися в основному на івриті, тобто на “буржуазній мові”. Це не кажучи вже про те, що більшовики уявляли собі театр насамперед як “зброю агітації”. Тому часто навіть учасників суто аматорських театральних колективів партійні органи напряму пов’язували з сіоністами.

Слід також зазначити, що місцеві радянські клуби не розглядалися владою як місце зустрічі та спілкування, а тим більше єврейської спільноти. Відвідування клуба мало бути присвячено виключно якійсь революційній ідеї. Що ж до використання їх приміщень для реальних культурних потреб, то це часто було проблематичним. Так, завідувач Рашковського єврейського дитячого будинку у 1925 році скаржився у Тульчинський окружний відділ наросвіти, що у містечковому “уявному клубі” навіть не дозволяють використовувати рояль для підготовки до свят [10,1].

Ще одним напрямком утвердження нової культури стали бібліотеки та хати-читальні, що часто існували при клубах та будинках соцкультури. Так на Поділлі діяло 118 хат-читалень та 117 бібліотек [7,113]. Лише у Шепетівській окрузі бібліотеки працювали у 14 з 24 містечок [11,3]. Однак значна їх частина, на думку П.Слободенюка, була “абсолютно непристосованою для єврейського населення” [12,209]. Підбірка літератури в них відповідала «поточній лінії партії». Тут, поряд з нечисельними творами російських класиків, були представлені видання нових письменників вже більшовицького спрямування. Виписувалось багато газет та журналів. Так, наприклад, Ладижинська хата-читальня виписувала 25 найменувань часописів [13,133]. Лише у деяких з них були також представлені і книги єврейських класиків та радянських єврейських письменників. Проте видань на ідиш було дуже мало, про що часто повідомлялося у пресі. Вказувалось зокрема на те, що звичайна містечкова бібліотека мала 3 тисячі книг, але видань на ідиш в ній майже не було. Навіть нові радянські видання на ідиш не купували, не популяризувались серед читачів та бібліотекарів, які часто самі не знали ідиш, а отже не надавали їм значення.

Фактично створювана за активної підтримки радянської влади нова єврейська культура, приходила в містечко ззовні, штучно насаджувалася у ньому. Містечко тепер все більше втрачало роль охоронця та відтворювача традиційних єврейських духовних цінностей. Одним з важливих факторів дедалі більшої відкритості містечка став прихід у нього засобів інформації, і не лише традиційних – газет, але й також нових і потужних як радіо. Радіо стало провідником нової ідеології. Самим своїм існуванням воно показувало містечку силу прогресу, а тому стало новим, потужним авторитетом, який наближував до євреїв містечка неєврейський світ.

Не дивлячись на економічні негаразди в країні партійне керівництво дбало про поширення єврейських видань, газет та журналів. На початку 1922-го року єввідділ ЦК Компартії України відмічав, що на Правобережній Україні “не вистачає газет, які охоплюють потреби єврейських робітників”, а київська газета “Комуністіше Фон” мала лише 2 тисячі екземплярів, тому було прийнято рішення збільшити її тираж у 2,5 рази. Збільшився тираж і інших радянських єврейських видань [14,162; 15,180].

Всі єврейські школи та єврейські класи при українських школах передплачували дитячий журнал “Фрейд”, газету “Емес”, педагогічний журнал “Цу дер наершул” [7,145]. На Волині виходило спеціальне видання, в якому висвічувалися проблеми єврейського містечка – “Комуністіше Штілє”, а також газета “Ком-Штим” [16,119; 17,45]. В загальноукраїнському масштабі виходила щоденна газета “Штерн” накладом 10 тисяч екземплярів та газета для молоді “Юнге Гвардіє” накладом 1500 екземплярів [18,4].

Отже, мережа культурних закладів єврейських громад регіону у перше двадцятиліття минулого століття була досить значною. Проте влада не на мить не давала євреям залишитися на одинці з своїми традиціями та світобаченням. І, коли за часів царату у євреїв містечок ще була можливість створити щось власно національне, то з приходом до влади більшовиків вони втратили її, оскільки радянська мережа культурних закладів слугувала єдиній меті - проведенню в маси нової культури та способу життя «радянського єврея».

Література

1. 100 еврейских местечек Укаины: исторический путеводитель. Подолия / Сост. В. Лукин, Б. Хаймович. – Иерусалим; СПб. : изд. А. Гершт, 2000. – Вып. 2. – 704 с.

2. 100 еврейских местечек Укаины: исторический путеводитель. Подолия / Сост. В. Лукин, Б. Хаймович. – Иерусалим; СПб. : Эзро, 1997. – Вып. 1. – 256 с.

3. Хоффман Ч. Е. Красный Штетл: история еврейского местечка, выжившего в Советскую коммунистическую епоху. – Сh. : “Tipogr. Centrala”, 2004. – 260 с.

4. Борьба за власть Советов на Киевщине (март 1917 – фехраль 1918). Сборник документов и материалов / П. Т. Тронько (отв.ред.). – К. : Госполитиздат, 1957. – 664.

5. Авербух С., Крайзман И. Деражня: история, люди, события // “Штетл” як феномен єврейської історії. Матерiали конференцiї 30 серпня-3 вересня 1998. –:К. : Б-ка Iнституту юдаїки, 1999. – С. 118–122.

6. Журнал засідань Гайсинської міської Думи від 24 квітня 1909 р. (11 січня – 23 липня 1909 р.) // ДАВО. – Ф.Д-286. – Оп.1. – Спр.81. – Арк. 382.

7. Місінкевич Л. Л. Єврейська і польська національні меншини Поділля (20-30-ті рр. ХХ ст.) / НАН України; Хмельницький ін-т регіонального управління та права. — К., 2001. — 254с.

8. Статут Єврейського учнівського клубу при Єврейському учнівському союзі м. Умань (27 січня 1917 – 4 квітня 1920 рр.) // ЦДАГО України. – Ф. 41. – Оп.1 – Спр. 266. – Арк. 1.

9. Стасюк І. А. Історія Теофіпольської єврейської общини. – Хмельницький : Поділля, 2007. – 248 с.

10. Заява завідуючого Рашковським дитбудинком в окрнаросвіти м. Тульчин (15 червня – 19 листопада 1923 р.) // ДАВО. – Ф.Р-847. – Оп.1. – Спр.557. – Арк. 1.

11. Списки національних установ по Шепетівському округу за 1925-1926 рр. (22 лютого 1925 – 1926 рр.) // ДАХмО. – Ф.Р-3508. – Оп.1. – Спр.12. – Арк.3.

12. Слободенюк П. Я. Єврейські общини Правобережної України. Наукове історико-етнологічне видання. – Вінниця : Тезис, 2000. – 409 с.

13. Акт обслідування праці Ладижинської селищної ради від 14 жовтня 1926 р. (3 липня 1926 р.– 2 лютого 1927 р.) // ДАВО. – Ф.Р-847. – Оп.1. – Спр.581. – Арк. 133.

14. Лист № 629 від 3 жовтня 1921 р. в Агітпром віз завєввідділу ЦК (1 липня – 31 грудня 1921 р.) // ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп.20 – Спр. 785. – Арк. 162.

15. Виписка з протоколу № 16 Малої Колегії Агітпрома ЦК від 3 жовтня 1921 р. (1 липня – 31 грудня 1921 р.) // ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп.20 – Спр. 785. – Арк. 180.

16. Звіт про діяльність Главбюро єввідділу при ЦК КПУ за період з грудня 1920 р. до листопада 1921 р. (1 січня – 12 грудня 1921 р.) // ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп.20 – Спр. 781. – Арк. 119.

17. Лист № 518 від 23 лмпня 1921 р. з Єввідділу ЦК (1 липня – 31 грудня 1921 р.) // ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп.20 – Спр. 785. – Арк. 45.

18. Робота серед нацменшин (8 січня – 27 грудня 1926 р.) // ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп.20. – Спр. 2246. – Арк. 1,3,4,5,13.