Економічні науки / 12. Економіка сільського господарства

 

К.е.н. Ігнатенко М.М.

Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв, Україна

Управління виробничим потенціалом сільських територій

 

 

Ресурсний потенціал може тільки тоді забезпечувати високу віддачу, коли в ньому оптимально поєднуються природні і трудові ресурси та основні виробничі фонди. Останні являють собою сукупність матеріально-речових цінностей, які багаторазово беруть участь у виробництві (трактори, сільськогос­подарські машини та обладнання, транспортні засоби) та переносять свою вартість на вироблену продукцію поступово, в міру свого спрацювання і повернення підприємству або господарству частинами у грошовій формі після ряду кругообігів. Темпи зростання обсягів сільськогосподарської продукції і підвищення рівня продуктивності праці в кожному господарстві залежать від рівня фондозабезпеченості (сільськогосподарські основні виробничі фонди в розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь) і фондоозброєності праці (сільськогосподарські основні фонди в розрахунку на одного працівника).

Основні виробничі фонди здатні ефективно функціонувати і забезпечувати високу ресурсовіддачу та економічну ефективність сільськогосподарського виробництва при умові достатньої кількості оборотних. Останні являють собою сукупність матеріально-речових цінностей, які споживаються в процесі виробництва за один кругообіг і повністю переносять свою вартість на заново вироблену продукцію [3]. Це економічна форма функціонуючих у процесі виробництва предметів праці, включаючи і засоби праці. Вони повертаються господарству або підприємству у грошовій формі після кожного кругообігу.

Матеріальне відображення оборотних фондів здійснюється у мінеральних добривах, хімічних меліорантах, пестицидах і гербіцидах, насінні сільськогосподарських культур, кормах, запасних частинах, пальному, мастильних та інших матеріалах. Отже, тільки при умові оптимального поєднання основних виробничих і оборотних фондів можливе забезпечення ефективного використання всього ресурсного потенціалу і підвищення ресурсовіддачі. В умовах кризових явищ, коли значно зросли ціни на сільськогосподарські машини й обладнання, а їх виробництво зведене до мінімуму і, зокрема, тракторів, комбайнів, землеобробних машин, обладнання для тваринницьких ферм, мінеральних добрив, хімічних меліорантів, комбікормів, пального, мастильних та інших матеріалів, це призвело до різкого спаду сільськогосподарського виробництва і зниження його економічної ефективності.

Тому нарощування виробництва основних і оборотних фондів до нормативного забезпечення, зведення їх до оптимального співвідношення і структури, стає одним із основних шляхів підвищення економічної ефективності використання всього агроресурсного потенціалу й поступального розвитку сільських територій. В умовах ринкової економіки важливе значення має вартісна оцінка ресурсного потенціалу сільських територій. Однак її обчислення досить складне у зв'язку з великою методичною неузгодженістю оцінки різних видів ресурсів. На сьогодні ми маємо одинадцять способів визначення грошової ціни землі, декілька способів оцінки робочої сили, що стосується основних виробничих фондів. Вони у зв'язку з інфляцією і багаторазовим підвищенням цін, зазнавали багатократної переоцінки.

Матеріально-технічна база сільськогосподарського виробництва є однією з основних складових частин, що визначають ефективність їх функціонування. Порушення системи своєчасної заміни фізично зношених засобів виробництва новими, відсутність фінансових можливостей придбання сільськогосподарської техніки, необхідних запчастин, паливно-мастильних матеріалів призводить до несвоєчасного виконання відповідного обсягу робіт і, відповідно, до зниження ефективності функціонування підприємств і підвищення витрат на виробництво продукції [4].

На формування матеріально-технічних засобів аграрного сектору економіки значний вплив сприяє кон'юнктура їх ринку. Кон'юнктура аграрного ринку характеризується негативними тенденціями, а головною з причин цього є скорочення обсягів закупівлі техніки сільськогосподарськими виробниками, що ланцюговою реакцією зумовило зниження темпів і навіть припинення їх виробництва. Виникло замкнуте коло, коли з одного боку, сільськогосподарські підприємства не в змозі закуповувати необхідні машини через високі ціни та відсутність достатньої їх кількості на вітчизняному ринку, з іншого – виробники даної техніки скоротили до мінімуму, а подекуди зовсім припинили виробництво своєї продукції через зниження купівельної спроможності.

Досліджуючи ситуацію на ринку матеріально-технічних ресурсів агропромислового комплексу, необхідно відзначити досить високий рівень монополізації даної галузі посередницькими структурами, що пропонують здебільшого продукцію закордонних виробників. При цьому сільськогосподарські підприємства одержують машини за значно вищою ціною від вихідної ціни заводу-виробника. Таким чином, основна сума прибутків від їх діяльності переходить до посередницьких структур [1]. В окремих випадках, з огляду на неплатоспроможність сільськогосподарських підприємств, укладаються бартерні угоди на постачання матеріально-технічного забезпечення (за підвищеними цінами) під майбутній урожай (занижені ціни). Безперечно, регулювання даної невідповідності, на нашу думку, необхідне за допомогою впровадження ліцензування діяльності посередницьких структур, що допоможе забезпечити високу якість послуг та збільшення надходжень до бюджету.

Обстановка, що склалася, вимагає обґрунтування ефективних заходів, спрямованих на організацію системи матеріально-технічного забезпечення, пошуку джерел фінансування, впровадження в практику інноваційних моделей розвитку. З метою підвищення ефективності аграрного виробництва необхідно реалізувати комплекс заходів, а саме: оновлення матеріально-технічної бази, створення майнових фондів, підготовка та підвищення професійної кваліфікації, державна фінансова підтримка. Стратегія матеріально-технічного забезпечення аграрного сектору повинна спрямовуватися на відтворення та розвиток технічних засобів виробництва на основі національного сільськогосподарського машинобудування. Для досягнення цього необхідно створити ефективні економічні механізми, які мають забезпечити вагоме збільшення обсягів інвестицій у технічне переоснащення.

Ми пропонуємо для визначення наявних і потенційних можливостей (джерел) розвитку сільських територій застосовувати термін «ресурсний потенціал сільських територій» як такий, що найбільш повно відображає цільову функцію даного поняття, акцентує увагу на ресурсах як основі забезпечення розвитку сільських територій. Ресурсний потенціал сільських територій є основною базою формування механізму реалізації його економічних інтересів. Головними інтегрованими складовими ресурсного потенціалу є: природно-ресурсний, виробничий, людський та трудоресурсний потенціали. Кожен з них, у свою чергу, має кілька складових. Зараз напевно можна говорити також про виділення фінансового, інформаційного та інституційного компонентів ресурсного потенціалу, яким важко надати кількісну (а подекуди й якісну) оцінку, проте значення яких за умови впровадження інноваційної моделі розвитку сільських територій постійно зростатиме [5].

Найвагомішою матеріальною складовою ресурсного потенціалу сільських територій є виробничий потенціал. Максимальне виробництво продукції може призвести до максимального використання ресурсів, що не завжди є раціональним та доцільним. Тому при трактуванні категорії “виробничий потенціал” необхідно враховувати максимально можливе та доцільне виробництво продукції при раціональному використанні ресурсів, що необхідні для процесу виробництва. Також слід відмітити, що при трактуванні поняття “виробничий потенціал” не надається належної уваги тому, як саме взаємодіє людина у процесі виробництва з навколишнім середовищем. Адже формування та нарощення  виробничого потенціалу безпосередньо пов’язане із підвищеним антропогенним навантаженням на природне середовище, особливо таких галузей, як сільське господарство, металургійна та паливно-енергетична. Тому необхідно створювати та розвивати виробництво при найменшій шкоді навколишньому середовищу, що дозволить формувати виробничий потенціал на якісно новому рівні [2].

Стан та перспективи розвитку сільських територій залежать передусім від рівня економічного розвитку, зокрема від рівня розвитку сфери виробництва матеріальних і нематеріальних благ. Якщо рівень економічного розвитку певної сільської території є значно нижчим, ніж сусідніх, це призводить до значних обсягів експорту сировини і продуктів її первинної обробки, робочої сили та імпорту готової продукції і застарілих технологій. Відносно вищий, ніж у сусідів, рівень економічного розвитку сільської території забезпечує містким ринком збуту свої готові товари у сусідніх сільських територіях, а також формує за рахунок останніх значний резерв дешевої робочої сили і первинної сировини.

Десятирічна економічна криза, що характеризувалася значним зменшенням обсягів виробництва, завдала сильного удару по виробничому потенціалу всіх сільських територій. Однак спад виробництва був дуже диференційованим через різний ступінь адаптованості окремих галузей до нових економічних умов, надання державної підтримки переважно базовим галузям, що мають високий ступінь територіальної локалізації, недостатній рівень внутрішньої кооперації виробництва між сільськими територіями України тощо. На сьогодні існує дуже суттєва регіональна диференціація за потужністю виробничого потенціалу та можливостями його адаптації до ефективного функціонування в умовах запровадження інноваційної моделі розвитку.

За низького рівня розвитку виробництва та інфраструктури досить часто розвиваються імпортозаміщувальні виробництва. Нерідко пріоритетними у таких сільських територіях стають ті виробництва або сфери діяльності, які на даний момент є найвигіднішими. На жаль, сьогодні дуже поширеною є точка зору, згідно з якою «першочергове значення в питаннях розвитку і розміщення продуктивних сил повинне надаватися таким економіко-технологічним критеріям, як швидкість обігу капіталу, рівень прибутку, можливість розвитку експортно-орієнтованих та імпортозаміщувальних виробництв».

Роль інфраструктури в економічному розвитку сільських територій підкреслює також і той факт, що в офіційно ухваленій в Україні «Програмі заохочення іноземних інвестицій» пріоритетними сферами іноземного інвестування є, зокрема, транспортна інфраструктура, зв’язок, соціальна інфраструктура (мережа оздоровчих рекреаційно-туристичних комплексів, рекреаційних об’єктів, готельних комплексів тощо).

 

Література:

1.     Борисова В.А. Фінансово-економічний механізм відтворення природного ресурсного потенціалу АПК в регіоні / В.А. Борисова // Вісник Сумського національного аграрного університету. Серія фінанси і кредит. – 2004. – № 2. – С. 42 – 51.

2.     Буздалов И. Частная собственность на землю – основа эффективного сельского хозяйства / И. Буздалов // Вопросы экономики – 2000. – №7. – С.35 – 44.

3.     Мельник С.І. Соціально-економічні проблеми відтворення та ефективного використання ресурсного потенціалу села / С.І. Мельник – К.: ННЦІАЕ, 2004. – 428 с.

4.     Павлов О. Рівні й типи сільських територій та їх системна управлінська модель / О. Павлов // Зб. наук. пр. НАДУ / [За заг. ред. В.І. Лугового, В. М. Князева] – К.: Вид-во НАДУ, 2006. – Вип. 1. – С. 233-243.

5.     Кучер О. Земельний фонд як об’єкт державного управління / О. Кучер // Економіка України. – 2000. - № 1. – С. 59-64. Лісогосподарська діяльність в області в 2008 р. Стат. бюлетень / Головне управління статистики у Херсонській області [За редакцією В.А.Вознюка].  – Херсон, 2009. – 20 с.