Воронова З.Ю., к.філол н.

Дніпродзержинський державний технічний університет

ОСНОВНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ НАУКИ ПРО ЛІТЕРАТУРНЕ РЕДАГУВАННЯ

Розвиток науки про літературне редагування, як і будь-якої іншої              науки, — процес складний та неоднозначний. Чим складніший предмет наукового аналізу, тим більша ймовірність існування навіть протилежних наукових інтерпретацій цього предмета.

Складність літературного редагування як предмета науково­го аналізу полягає в тому, що й історично й онтологічно редагу­вання є неоднозначним, багатоаспектним, багаторівневим про­цесом, котрий охоплює активність людини одночасно на різних рівнях свого існування — соціальному, психологічному, лінгвістичному, філософському тощо.

Редагування — вид діяльності, який має складну системно-структурну організацію, складний механізм діяльності, складну систему факторів, що її зумовлю­ють. Можна виділити такі основні аспекти аналізу редакторської праці: технологічний, діяльний, психофізіологічний. Кожен із цих аспектів передбачає аналіз предмета редакторської діяльності. Вивчення предмета діяль­ності редактора теж має різні ас­пекти аналізу: мовленнєвий, комунікативний, кібернетичний, соціальний, лінгвістичний, соціальнопсихологічний тощо. Наука про літературне редагування ставить за мету визначи­ти загальні завдання редагування, його предмет, показати нау­ково обґрунтовані й доцільні методи й методики редакторської праці.

З початку 60-х років дослідники прагнуть описати предмет і ме­ханізм редакторської праці, щоб тим самим конкретизувати її методику й цілі. Механізм цей по суті визначається як зіставлення у роботах Г.Д. Каплана, Р.Г.Іванченка та інших авторів. При цьому для Г.Д. Каплана об'єктом зіставлення є твір і вироблений редактором ідеал його; для Р.Г. Іванченка і  М.Д. Феллера — розуміння твору автором і читачем. Фактичне осмислення специфіки редакторської праці відбувалося у лоні науки про літературне редагування взагалі, зокрема редагування художньої літератури. Помітними працями тут є роботи Д.С. Григораша, Р.Г. Іванченка, К.М. Накорякової,              М.І. Сікорського, В.С. Терехової.

Наука про редагування розвивалася переважно як галузь книгови­дання. Процес цей розгортався за трьома напрямками: 1) розробка мовностилістичного аспекту редакторської праці; 2) узагальнення ре­дакторського досвіду;                     3) теоретичне узагальнення редакційного проце­су на основі книгознавчих дисциплін та інших сфер знань: логіки, статистики, психології, педагогіки, інформатики.

Етапи розвитку науки про літературне редагування коротко охарактеризовані у підручнику Р.Г. Іванченка. Автор виділяє кілька напрямків формування редакторської теоретичної думки.

Перший напрямок — це формування наукових понять про редагування під впливом заперечення всього того, що збуджува­ло зневагу до редагування, до редакторського втручання в текст.

Другий напрямок, на думку Р.Г. Іванченка, пов'язується з ототожненням науки про редагування з лінгвістикою. Цей підхід яскраво виражений у посібнику К. Билінського та Д. Розенталя "Літературне редагування" і зводиться до мовної правки. У цій досить великій за обсягом книзі редагування тексту фактично підмінене розглядом граматичних та стилістичних огріхів, які трапляються у видавничій та газетній практиці.

Серед українських учених, хто відводив роль літературному редагуванню лише лінгвістичну, був Д.С. Григораш. "Вдоскона­лення змісту газетних матеріалів є політичним і науковим редагуванням, а правка мови  і стилю — редагуванням лі­тературним" [1]. Віддаючи належне Д.С. Григорашу як першому українському авторові, хто написав навчальний посібник власне про редагування газети, все ж необхідно зауважити, що автор буквально пішов за газетною практикою, в якій, всупереч логіці роботи з текстом, літера­турному редакторові відво­дилася роль правника-мовника. Такий підхід підтримувався застарілим уявленням про мо­ву лише як про форму змісту, ніби зміст можна творити поза цією формою, а потім "одяга­ти" його в мовні форми. У той же час, розуміючи діалектичну єдність понять мовної форми і змісту твору та залежність змісту від форми, автор заува­жує, що літредактор не пови­нен все ж таки обмежуватися лише правкою мови й стилю, що такий поділ праці на редагу­вання змісту й редагування форми   —   умовний. "Літ­редактор здійснює опрацювання тексту на кінцевому, завер­шальному етапі перед засилкою його до набору... через його руки проходить усе призначене для газети. Його робота повинна бути довершеною, філігранно чистою..." [1]. Знання норм мови — обов'язкове для редактора, без них немислиме кваліфіковане редагування. Залишаючись на ґрунті однієї науки, дуже важко пояснити природу редакторського втручання в авторський виклад. Для характеристики таємниць редакторського ремесла треба шукати інших шляхів. Тут, певно, варто виходити із закономірностей становлення тексту та з вив­чення його природи" [1]. Такий підхід до літературного редагуван­ня існує. Він представлений третьою групою робіт (третій напря­мок).

Роботи третього напрямку поділяються, за Р.Г. Іванченком, на дві групи. До першої групи можна віднести роботи редакторів-практиків, які узагальнюють свій великий практичний досвід і осмислюють природу редагу­вання. До другої групи нале­жать роботи дослідників, які на­магаються осмислити редактор­ський досвід майстрів слова та вчених. Автори третього на­прямку намагаються відповісти на запитання: чому редактор бу­ває змушений втручатися у виклад тексту?

До третього напрямку у роз­витку науки про літературне редагування належать і роботи українських учених. Значний внесок у розвиток української науки про літературне редагу­вання зробили Р.Г. Іванченко й М.Д. Феллер. Роботи львівського ученого М.Д. Феллера "Ефективність повідомлення і літературний аспект редагування", "Струк­тура твору" та інші роб­лять помітний внесок у становлення української науки про літературне редагування. Автор дотримується концепції літературного редагування як особливої форми мовної діяльності, яка утворилася в процесі розвитку суспільства. На­прям роботи літературного редактора визначається, за М.Д. Феллером, процесами породження і сприймання та розуміння твору. Завдання редактора — з'ясувати, чи буде читацьке розуміння твору адекватним авторському замислові. Адже в тому й полягає "ефективність структури повідом­лення... що читач розуміє і сприймає повідомлення згідно з за­мислом автора" [2; 3]. Роботи Р.Г. Іванченка "Рукопис у редактора", "Літературне редагування" (перше й друге видання) також належать до тре­тього напрямку в науці про редагування. За спостереженням М.Д. Феллера, Р.Г. Іванченко зіставляє "розуміння твору авто­ром і читачем".

 На нашу думку, третій напрямок наукового пошуку в осмисленні праці літературного редактора є найбільш перспективним, оскільки береться до уваги природа творчого комунікативно-мов­леннєвого процесу, розглядаються механізми творення тексту. І саме в особливостях творчого процесу письменників, жур­налістів та інших майстрів слова ховається специфіка редактор­ської роботи.

Таким чином, визначення "літературного редагування" і "літературного редактора" в науковій і навчальній літературі охоплюють різні аспекти цих соціальних явищ — від категоріальних визначень типу "літредактор — це читач твору" або "редагування — це аналіз твору" до опису обов'язків редактора і структури редагу­вання; від визначення редагування як виду діяльності до опису сфер застосування редакторської праці.

Література

1. Григораш Д.С. Теорія і практика редагування газети. Львів, 1966. С. 11

2. Феллер М.Д., Иванченко Р.Г. О литературном редактировании // Издательское дело. Книговедение. 1971. № 6. С. 17

3. Іванченко Р.Г. Літературне редагування. К., 1983