Право/1.Історія держави і права

Надобко Сергій Володимирович

Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого

Регулятивно-нормативні ознаки держави

Суспільство в межах якого виникає держава, досягає такого рівня ускладнення суспільної організації, що не може функціонувати без специфічних інститутів регулювання відносин, що складаються між соціальними суб’єктами. Тому державі, як специфічному суспільному утворенню, притаманні окремі ознаки, які характеризують державу з регулятивно – нормативного боку. До регулятивно – нормативних ознак держави відносять наявність позитивного права, законодавства, а також інших регулятивних форм – правових звичаїв, традицій, процедур.

Одним з найбільш важливих зі згаданих інститутів є право. Слід зазначити що вжите поняття «позитивне право» вживається у якості права. Адже позитивне право – це один із різновидів виникнення права. Сутність якого полягає в тому , що спочатку виникає держава , а згодом на основі держави формується право, право вважається результатом правотворчої діяльності держави. Неважко довести, що сучасна держава без наявності права не зможе реалізовувати свої функції, повноваження. При цьому в більшості випадків лише держава має право в особі компетентних органів видавати юридичні норми, які є обов’язковими для всього населення, що постійно проживають на території певної держави, та забезпечуються державним примусом в разі їх невиконання. Тому слід погодитись з тими авторами, які вважають однією з найважливіших ознак держави є тісний органічний зв'язок держави з правом та законодавством, який представляє собою економічно, соціально, політично, історично та духовно зумовлене нормативне вираження державної волі , державний регулятор суспільних відносин. Складно знайти в історії приклад, коли б держава могла обійтись без відповідної регулятивної форми, яку , як правило, і називають правом. Існують навіть такі точки зору, відповідно до яких право є головною ознакою держави. Вважається, що держава існує лише тоді, коли в ній є право, а право може бути лише справедливим(на відміну від закону). При цьому право зводиться до поняття справедливості. Однак в дійсності не можна зводити право лише до справедливості. Справді, право як ознаку сучасної держави, можна віднести до ознак, які відрізняють її від інших суспільних утворень. У той же час, слід розуміти, що саме держава видає нормативно – юридичні акти, які наділені загальнообов’язковою юридичною силою та містять в собі юридично – значущі норми, які регулюють суспільні відносини безпосередньо, або шляхом встановлення загальних принципів поведінки соціальних суб’єктів. Тому розглядати право як справедливість є неправильним, тому вводити ознаку держави – право(в якості справедливості) може привести до проблеми, пов’язаної з тим, що багато держав тоді не можна буде визнати саме такими. Це в кращому випадку. А в гіршому випадку ми будемо вимушені розглядати питання про те, що являє із себе держава, перевести в площину дискусії з приводу що є справедливість. Іншими словами, питання державно та суспільствознавче трансформується у етичне. А це навряд чи буде правильно. Особливо, якщо визнати, що з приводу того, що є справедливим, а що ні , дійти загальної точки зору у межах будь – якого суспільства, а тим паче людства є неможливим. А враховуючи те , що будь які суспільні об’єднання та інші соціальні суб’єкти, хоча і можуть приймати рішення, обов’язкові для їх внутрішньо - організаційних підрозділів та членів, але нормативні акти держави обов’язкові для усіх державних та муніципальних органів, суспільних об’єднань, приватних організацій, посадових осіб та громадян, то зрозуміло, що дискусії з приводу справедливості чи несправедливості тієї чи іншої юридичної норми, яка спричиняє невиконання державного припису, ставить під сумнів питання про суверенітет держави, тобто ставить під сумнів центральний аспект формування державності. Саме законодавство, як результат правотворчості (нормотворчості) – є виключною прерогативою держави.

Для формування законодавства, нормативно – юридичної основи регулювання суспільних відносин, держава наділена специфічним, наділеним лише їй повноваженням на видання нормативно – юридичних актів або делегуванню функцій щодо видання цих актів недержавним організаціям, установам тощо. При цьому правотворчість здійснюється як форма владної діяльності держави, яка спрямована на утворення нормативно – юридичних актів, за допомогою яких у чинній юридичній системі змінюються чи скасовуються юридичні норми або запроваджуються нові. Видання законів та підзаконних нормативно – юридичних актів державою характеризує останню, як здатну надавати своєму волевиявленню загальнообов’язкового характеру , який забезпечується можливістю застосування державного примусу, тобто є формою прояву державного суверенітету держави. Таким чином, законодавство, як результат законотворчості, слід розглядати також як одну з ознак держави. Зрозуміло, що якщо право та нормативно – юридичне регулювання , що міститься у позитивному праві, розглядати як синоніми, то можна стати на позицію, що держава є певний, персоніфікований правопорядок. Саме в цьому сенсі слід розглядати окремі аспекти концепції Г. Кельзена. Також зауважимо, що ознакою держави є деякі державні традиції та ритуали. Вони певною мірою регулюють як внутрішньодержавні відносини, тобто відносини між інститутами держави, так і впливають на відносини, які складаються у суспільстві і не обов’язково з участю держави та її окремих інститутів. Утім певні традиції та ритуали існують у бутті будь якої держави. Інша справа , що значення їх може змінюватись із часом, є різною для різних форм державності тощо. Саме тому вважаємо, що можна розглядати державні традиції та ритуали, як одну з регулятивних ознак держави.

Таким чином, державі притаманні регулятивно – нормативні ознаки. До яких можна віднести , зокрема:

- право;

- законодавство;

- державні традиції та ритуали тощо.

Список використаної літератури:

1. Матузов Н.И., Малько А.В. Теория государства и права. – М., 2004. – С.52

2. Машков А. Проблеми теорії держави і права. Основи: Курс лекцій – К.: К.І.С., 2008. – С.284 – 287.

3. Чиркин В.Е. Современное государства. – М., 2001. – С.41