К.е.н. Крекотень І.М.

Полтавський національний технічний університет

імені Юрія Кондратюка, Україна

Напрями трансформації монетарної стратегії в Україні

Грошово-кредитна політика останнім часом стала основним засобом макроекономічної стабілізації для більшості країн з розвинутою економікою, відтіснивши на другий план фіскальну та зовнішньоекономічну політику. Подібна ситуація має місце у перехідних економіках, які все частіше вдаються до застосування монетарних заходів з метою забезпечення стабільності національної грошової одиниці, підтримки економічного зростання та загалом підвищення добробуту населення.

Еволюція механізму грошово-кредитної політики відбувається паралельно з розвитком парадигми державного регулювання економіки. За останню чверть минулого століття нормативна монетарна теорія в основному переорієнтувалась із кейнсіанських постулатів регулювання економіки на неокласичні з очевидним переважанням монетаристських підходів. Ліберальна парадигма державного втручання в перебіг економічних процесів змусила керівництво центральних банків пом’якшити свою активістську позицію щодо регулювання економіки[1]. Теоретики неокласицизму аргументували відсутність регулярних коливань кон’юнктури і підкреслювали необхідність переорієнтувати економічну політику з короткострокових заходів на тривалу стабілізаційну стратегію. Тому у структурі грошово-кредитної політики на передній план вийшла її довгострокова складова – монетарна стратегія.

Дослідження особливостей становлення та розвитку монетарного устрою України дозволяє виділити етапи, що характеризувалися відсутністю чітко вираженої монетарної стратегії: перший – 1992 –1995 рр., що характеризуються як період м’якої монетарної політики; другий – 1996–1999 рр. характеризувався відносно жорсткою монетарною політикою; третій етап – 2000–2003 рр. характеризувався поєднанням як жорсткої монетарної так і жорсткої фіскальної політики. На даному етапі відбувається відновленням економічного зростання та зниженням темпів інфляції. Даний період характеризувався як «розгорнуте таргетування», де поруч співіснують дві мети грошово-кредитної політики – підтримання стабільності цін та обмінного курсу. Монетарна стратегія, заснована на подвійній позиції Національного банку, не могла тривати довго оскільки цільова невизначеність тягне за собою непрозорість владних рішень та недостатню відповідальність керівних органів за її здійснення. Тому поширилась думка про необхідність переведення монетарної політики НБУ в режим таргетування інфляції, який ставить на перший план внутрішньоекономічну цінову стабільність.

Важливо зазначити, що таргетування інфляції базується на систематичній оцінці майбутньої інфляції, тому практичне втілення таргетування інфляції ускладнюється досить високим рівнем невизначеності у монетарній сфері, тоді як розробка відповідних моделей потребує часу, і результати прогнозування, як правило, надходять із запізнення, коли реальна ситуація вже змінилась. Таким чином потрібно визнати, що таргетування інфляції передбачає сукупність доволі трудомістких технічних процедур з точки зору варіантів визначення цільових орієнтирів:

1. Центральний банк на свій розсуд здійснює політику без конкретного спрямування, але з чітко визначеною метою у стратегії – досягнення стабільності цін. 
2. Стратегія таргетування грошей, спираючись на певну одиницю виміру грошової маси як проміжний орієнтир.
3. Центральний банк зосереджує свою увагу на прогнозуванні інфляції (таргетування інфляції), що дає змогу сконцентрувати монетарну політику на вирішені внутрішніх питань, а встановлення конкретного цільового показника інфляції робить політику центрального банку транспарентною, чим підвищує довіру до нього [2]. 

При цьому основними передумовами запровадження інфляційного таргетування є виконання двох ключових умов. Перша – Центральний банк має бути певною мірою незалежним від уряду країни при проведенні грошово-кредитної політики. Розглядаючи ситуацію в Україні, ми можемо стверджувати, що для виконання зазначеної умови Україні необхідно відмовитися від принципу «фіскального домінування», інакше кажучи – бюджетно-податкова політика не повинна впливати на грошово-кредитну.

Друга передумова полягає в тому, що влада має проігнорувати таргетування таких економічних чинників, як заробітна плата, рівень зайнятості або валютний курс. Аналіз досвіду країн, які запровадили інфляційне таргетування свідчить, що його ефективна реалізація можлива лише за наявності в країні певного рівня розвитку банківського сектора, фінансового та інституціонального середовища. Крім цього, перехід до таргетування інфляції вимагає відмови від довгострокового планування низки макроекономічних параметрів, насамперед валютного курсу.

У цілому, теоретичні дослідження та практичний досвід країн, які запроваджують інфляційне таргетування, свідчать, що успіх реалізації запропонованої монетарної стратегії та й у цілому макроекономічної політики держави залежить від злагоджених і скоординованих дій всіх ланок виконавчої влади, певних міністерств та відомств, що відповідають за розробку і запровадження фіскальної та грошово-кредитної політики. Внаслідок цього одним з пріоритетних завдань, що стоїть перед Україною сьогодні має бути питання визначення варіантів координації дій уряду та Національного банку в процесі переходу до новітнього монетарного режиму, шляхом відпрацювання спільного правового акта між урядом та Національним банком України щодо визначення та відповідальності за виконання цільового показника інфляції.

Література

1. Стратегія інфляційного таргетування в системі грошово-кредитної політики держави: монографія. / Макаренко М.І., Д’яконова І.І., Журавка Ф.О. та ін., 2008. – Суми: «Українська академія банківської справи Національного банку України». – 108 с.

2. Мойсеєнко Б.І. Інфляційне таргетування: міжнародний досвід і українські перспективи / Б.І. Моісеєнко // Наука та інновації, 2011. – Т.7. – № 1. – С. 45–52