Резник Н

Резник Н.І.

Дніпродзержинський державний технічний університет

ВНУТРІШНІЙ СТАНДАРТ МОВНОГО СТИЛЮ І ОКРЕМОГО ТИПУ ТЕКСТУ

Словниковий склад мови й механізм, який обслуговує словотвір, дають найбагатший матеріал для спостережень, міркувань й узагальнень. Являючи собою систему, лексика та її норми перебувають у постійному русі. Проблемами внутрішніх норм розмовного стилю сучасної французької мови займалися такі вчені як Ж. Дюбуа, Ш. Баллі, Франсуа Д. та ін.

Вивчення проблеми не втратило своєї актуальності, а набуло ще більшого значення в сучасному житті. Робота має за мету проаналізувати розвиток внутрішніх норм розмовного стилю в сучасній французькій мові, які пов’язані зі стрімким розвитком французького суспільства та змін у сучасній Франції.

Внутрішній стандарт являє собою спосіб типу вираження, досить поширене явище, яке притаманне тому чи іншому функціональному різновиду мови, тому чи іншому тексту і навіть окремому стилю.

Внутрішній стандарт є відносно новим поняттям в галузі лінгвістики, тому що традиційно категорію стандарту пов’язують в першу чергу з письмовим стандартом, який був створений зусиллями філологів і висунутий на перший план еволюцією мови і лінгвістики. У ході формування літературної мови поняття стандарту в основному було пов’язане зі свідомою діяльністю, спрямованою на систематизацію і корегування спонтанних мовних проявів для створення єдиного способу вираження, трансдіалектичного, який міг би служити засобом зв’язку для всієї нації. Тому природно, що він використовується для цих цілей в письмовій мові, тому що так легше отримати єдину граматику та словник. Звідси випливає, що традиційно лінгвістика пов’язує загальне поняття стандарту з найвищим зразком письмової мови, який є, по суті, ядром літературної норми. Д. Франсуа сказала, що увага лінгвістів прикута до письмової мови, "бо вона розглядається як нормована й систематизована, тому ми свідомо ігнорували існування стандартів усної мови". Таким чином, в лінгвістиці почала розглядатися проблема внутрішнього стандарту, особливо в усній мові.

Все функціональне різноманіття мови, у письмовій або усній комунікації, припускає наявність внутрішнього стандарту, якій він відповідає, в якому коротко представлені характеристики цього способу вираження і його відмінності від інших мовних стилів.

У порівнянні з літературною мовою, і навіть з літературною нормою, внутрішній стандарт є більш жорстким, він вводить додаткові обмеження вибору і впровадження засобів вираження. Таким чином, всі мовні стилі, які відносяться в основному до письмової форми (діловий стиль, адміністративний, науковий, публіцистичний стиль, стиль засобів масової інформації, літературних творів, тощо) і узгодженість з літературною нормою є їх спільною рисою.

Але кожен з цих стилів регулюється внутрішнім стандартом, який відрізняє його від інших письмових стилів, а деякі його елементи можуть бути протилежними літературній нормі в той чи інший момент еволюції мови.

До них належить, наприклад, засвідчене П. Мартіном використання однієї граматичної форми, яка вважається нормативною в газетному стилі, але розглядається як відхилення від літературної норми поза цим стилем. Це стилістичне використання Imparfait називається "Imparfait pittoresque". Відомо, що його часові і видові значення схожі з Passé simple, просто їх вживання відрізняють стилістичні нюанси. Отже, цей вид Imparfait, говорить П. Мартін, як правило, супроводжується лексичними показниками проміжку часу (peu après, quelques minutes plus tard, au bout d'une minute ...), що свідчить про те, що вживання Imparfait можна одночасно розглядати разом з Passé simple або Passé composé. Згодом газетний стиль охоче від нього звільняється і переходить до використання нових спірних понять, які цілком можуть в один прекрасний день стати звичайним мовним явищем. Схема мови не буде змінена".

Цей приклад демонструє різницю і в той же час взаємодію літературної норми і внутрішнього стандарту, в тому числі і в газетному стилі.

Тим не менш, специфіка внутрішнього стандарту не обов’язково пов’язана з його відхиленням від літературної норми. Відповідаючи повністю літературній нормі, він може відрізнятися від інших внутрішніх стандартів, які в свою чергу також відповідають цій нормі. Давайте розглянемо цю точку зору на прикладі заголовка газети: «Les Palestiniens, très jeunes en tête, manifestent. L'armée israélienne tire: un mort, des blessés» (Le Monde).

Цей заголовок складений відповідно до внутрішнього стандарту газетного стилю, зокрема, стилю викладення політичної інформації. Він цілком природний в цьому контексті, але його використання в літературному творі або науковій роботі було б дивним, оскільки він не узгоджується з їх внутрішніми стандартами. Синтаксична структура та семантична організація виявляють особливі риси, які притаманні офіційному повідомленню.

Вивчення внутрішнього стандарту в рамках літературного стилю ставить не тільки проблему жанрів, або конкретних типів текстів, які історично склалися, але літературних напрямів і авторських стилів.

В принципі, внутрішній стандарт, може не залежати від будь-якого функціонального різновиду мови, чи колективного, чи індивідуального, включаючи і ідіолект (мова окремої особи). Тим не менше, індивідуальне використання не цікавить стилістику, але вона є джерелом спостережень, які допомагають встановити загальні закони мови.

В усному спілкуванні внутрішні стандарти розрізняються головним чином за їх відповідністю або невідповідністю до літературної норми. Якщо розмовний стиль не відхиляється від літературної норми (та внутрішній стандарт є її частиною), то просторіччя і арго розташовані за межами норми. З іншого боку, розмовний стиль та просторіччя мають спільні риси (риси "усного характеру") у зв’язку з їх приналежністю до більш загального стандарту, який властивий усному мовленню. Усне спілкування, в порівнянні з письмовим, має додаткові засоби, які називаються паралінгвістичними. У повсякденному спілкуванні ці якості часто є результатом необхідності передавати інформацію швидше. З іншого боку, таке спілкування має менше соціальних обмежень, ніж в офіційному стилі, і це визначає більшу свободу вираження, включаючи зовнішній прояв емоцій, означає велику суб’єктивність розмовного стилю мовлення. Це проявляється у використанні образів і аксіологічних виразів, гіперболи аксіологічного характеру, у судженнях, які більш-менш логічно пов’язані з викривленням подій, про які говориться.

Як уже зазначалося, внутрішній стандарт усного виразу має тенденцію до спрощення синтаксичних конструкцій. Однак, методи цього спрощення відрізняють внутрішній стандарт розмовного стилю від внутрішнього стандарту просторіччя і арго, так як в другому випадку спрощення знищує літературний синтаксис. Порівняйте:

1. Et Nicole, quel âge c'est ? Tout va bien de ce côté ?

2. Qu'est qu'elle dit, la grosse mémé ?

3. T'es pas dingue, des fois ?

Перша фраза порушена, підмет Nicole виділений, але він не повторюється, як цього вимагає літературна норма (Et Nicole, quel âge a-t-elle), також відбувається спрощення конструкції (с'еst замість a-t-elle). В цій фразі, також як і у другому прикладі не представлені ні інверсія, ні синтаксична конструкція est-ce que, що вказує на запитання (питальна форма виражена лише інтонацією). Все це значно спрощує синтаксис, але це спрощення має характер розмовного стилю, а не просторіччя. Все зовсім по-іншому у другому та третьому прикладах, де ми маємо справу з внутрішнім стандартом просторіччя, де спрощення та уніфікації порушують нормативну граматику (а також і літературну норму). Це проявляється в упущенні ce (qu'est que замість qu'est-ce que) у другому прикладі і в скороченні голосної в слові tu, що не є нормою ( Tes pas dingue замість Tu n'es pas dingue ?). Крім того, ці висловлювання містять слова більш або менш грубі (la grosse môme, dingue), що мають зневажливе значення в контексті, допомагаючи створити ефект просторіччя. Але головною особливістю є помилки, які виникають в результаті фонетичного скорочення, що є неприйнятним з точки зору нормативної граматики.

Для Шарля Баллі це тільки порушення літературної норми на граматичному й фонологічному рівнях, які поряд з вульгаризмами, складають специфічну рису просторіччя і виділяють його серед інших видів усного спілкування. З огляду на нинішній рівень грамотності, який має бути набагато вищим, завдяки більш широкій системі освіти, ця риса є менш характерною для сучасних французів. Так, наприклад, думка Д. Франсуа, заснована на реєстрації інформації, відзначає відсутність очевидних морфологічних помилок (як vous disez) в просторіччі наших днів і відзначає найбільш конкретні риси: відсутність мобільності і стилістичну одноманітність. "Це здається ймовірним, пише вона, припустити, що лінгвістична акультурація, багато в чому, складається з гри в «невимушеність» на рівні мови, а саме з вміння адаптувати рівень мови до компонентів (співрозмовник, ситуація...) акту комунікації. Що нас вразило в розмові про LS і його оточення — це відсутність мобільності, однорідності мовних рівнів: LS не модулює свою мову у зв’язку з конкретною темою або співрозмовником, як це навчилися робити вчені, які, наприклад, і можуть спілкуватися по-різному в знайомій обстановці і в професійному середовищі.

І дійсно, нездатність перейти від одного способу вираження до іншого в залежності від обставин комунікації є характерною особливістю особи, яка постійно користується просторіччям, не пов’язаним з літературною мовою, яка дозволяє використовувати різні мовні стилі та адаптуватися до ситуації та відповідного внутрішнього стандарту (наприклад, не розмовляти в одному стилі з начальником і друзями). Норми просторіччя, здається, виключають всі інші внутрішні стандарти.

Різні типи зв’язків між внутрішніми стандартами (включення, виключення, перетин і т.ін.) підтримують і розвивають стилістичне багатство національної мови, єдність яких забезпечується літературною нормою.

Література:

1. Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. М., 1995

2. Балли Ш. Французская стилистика. М., 1961