Філософія/ Філософія культури

Цехмістренко О.В.

аспірант кафедри прикладної філософії та теології

Східноукраїнського національного університету ім. В.Даля, Україна

Постмодернізм і його основні характеристики

Проблему постмодернізму в своїх дослідженнях розглядали такі закордонні та вітчизняні дослідники як А.Гидденс, М.А.Журба, В.Д.Ісаєв, Т.В.Лугуценко, Р.Паннвіц, А.Тойнбі, У.Еко. Постмодернізм, як основний напрям філософії, бачили Р.Барт, Ж.Бодрійяр, Же.Делез, Ж.Дерріда, Фр.Джеймісон, Ж.-Ф.Ліотар, М.Фуко, саме дослідження цих науковців дають нам можливість аналізувати феномен постмодерну, ґрунтуючись на дослідженнях вищезазначених філософів.

З самого терміну постмодернізм зрозуміло, що „постмодерн” має якесь відношення до „модерну”. У науці панує розуміння модерна як етапу розвитку західного капіталістичного світу, коли в ньому йдуть процеси індустріалізації. Тобто, можна сказати, що „модерн і індустріалізація тісно зв’язані, а саме – етап модерну співпав з індустріалізацією, і навпаки, модернізація західноєвропейського суспільства сприяла розвитку промислового виробництва в умовах капіталізму” [1, С.29].

Термін „постмодернізм” вперше з’явився в роботі Р.Паннвіца „Криза європейської культури” [5]. У культурологічну практику поняття „постмодерна” входить в кінці 40-х рр. в роботах А.Тойнбі, який визначив його як символ кінця панування європоцентризма в релігії і суспільній свідомості в цілому, нового етапу, відкритого Першою світовою війною [4]. Цим терміном також позначається „... стан культури після трансформацій, яким піддалися правила гри в науці, літературі і мистецтві в кінці XIX століття” [3, С.9].

Постмодернізм інтерпретується деякими дослідниками як переломний момент, „хвороба зростання” при зміні різних культурних епох в загальному розвитку культури, як стверджував У.Еко „у кожної епохи є свій постмодернізм”. Існують теорій, що констатують єдність, спадкоємність і однонаправленість векторів модерна і постмодерна. Так А.Гидденс бачить в постмодернізмі продукт поглиблення і розвитку модерна, а Ж.Бодрійяр вважає, що він відкривається як новий хід стратегії модерна. Таким чином, постмодернізм розглядається тут не як подолання модерна, а як його продовження, як його завершуюча стадія, яка покликана увінчати собою його початкову стратегію.

Таким чином, можна визначити постмодернізм в широкому сенсі як світогляд епохи після Нового Часу, все те, що після модерна. У вузькому сенсі – це широкомасштабний процес в культурі останньої третини XX ст., що характеризується звільненням людини від влади розуму, Бога, прогресу, істини, часу, і. т.д.

Постіндустріальне суспільство, відповідне культурі постмодерна, що використовує знання і глобальні електронні технології як головний ресурс розвитку, породжує особливий світогляд властивий даній епосі - постмодерна. Поняття „постмодернізму”, як основної проблематики сучасності, що характеризується протиборством різнорідних способів мислення і життєвих форм, введено Ж.-Ф.Ліотаром. Постмодернізм у філософії виник з радикального сумніву в можливості самої філософії як якоїсь світоглядної і жанрової єдності. Тому доречно говорити не про „філософію постмодерна”, а про „ситуацію постмодерна” у філософії і культурі взагалі.

Ця інтелектуальна течія характеризується більш менш розгорненою відмовою від раціоналістичної традиції освіти, встановленням незалежних від будь-якої емпіричної перевірки теорій, когнітивним і культурологічним релятивізмом, який розглядає науки як соціальні конструкти серед інших. В даний час постмодернізм розглядається як основний напрям у області сучасної філософії, науки і культурі Р.Барт, Ж.Бодрійяр, Же.Делез, Ж.Дерріда, Фр.Джеймісон, Ж.-Ф.Ліотар, М.Фуко і інші дослідники проголошують його ідеологічним обґрунтуванням постіндустріального переходу [2, С.47].

Ж.-Ф.Ліотар визначає його як „скептицизм по відношенню до метанарративам” [3]. У побудовах постмодерністів можна виділити чотири основні теми:

Перша агностична. Одна з головних установок постмодернізму яка направлена на сумнів в будь-якому всезнанні (філософське, релігійне,
наукове і т.д.). Постмодернізм заперечує всі відкриті науковим розумом істини. Він критикує традиційні теоретико-пізнавальні, соціально-політичні, етичні і естетичні уявлення, створені європейською цивілізацією на хвилі позитивізму і раціоналізму. Відмовляючись від панування розуму, постмодернізм відмовляється від влади взагалі;

Друга прагматична. Відмовляючись від влади розуму, постмодернізм
звертається до живої тканини культури, де править плюралізм, що стирає грані між високим і низьким, що скидає різні традиції, стилі, авторитети і цінності;

Третя еклектична. На думку Ж.-Ф.Ліотара головною характерною
ознакою постмодернізму є еклектизм. З одного боку його головними
орієнтирами виступають гра, випадок, анархія і розсіювання сенсів, значень, традицій, цінностей і ін. З іншого боку постмодернізм спирається на принцип змішення стилів і напрямів як створення чогось нового. Так реалізується головна тенденція постмодернізму – звільнення від будь-якої влади культури, і перш за все, власті традицій;

Четверта анархо-демократична. Поняття „постмодерна в певному значенні близько поняттю „демократія”. Демократизація суспільства є його рух у бік постмодерна – руйнується єдиний стиль культури, виникає культурний плюралізм, що стирає грані між сакральним і профаним, виникає масова культура, зменшується можливість появи геніїв які підносяться над натовпом.

Таким чином, постмодернізм як прояв постіндустріальній ери несе в собі деструктивні тенденції, що знаменують перелом епох. На наш погляд основна функція постмодернізму направлена на нівеляцію основних парадигм культури, які перестали відповідати запитам людства.

Література:

1. Иноземцев В.Л. Современный постмодернизм: конец социального или вырождение социологии? / В.Л.Иноземцев // Вопросы философии. –1998. – № 7. С. 29.

2. Лесков Л.В. Философия и мировой кризис XIXвека / Л.В.Лесков // Философия хозяйства. –2005. – №4–5. С. 47

3. Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна / Ж.–Ф. Лиотар. – Спб.: Алетейя, 1998. - 1б0 с.

4. Тойнби А. Дж. Постижение истории: Сборник / А. Дж. Тойнби. – М.: Рольф, 2001. – 640 с

5. Pannwitz R. Die Krisis der europalishen Kultur. Werke. Bd.2. Nurnberg, 1917.s.64.