Право/2

Право/2. Административное и финансовое право

Здобувач Бережна І.А.

Запорізький національний університет, Україна

Генеза дослідження адміністративно-процесуального статусу перекладача в адміністративно-деліктному провадженні та закріплення його у законодавстві

Закріплення засад адміністративно-процесуального статусу перекладача в адміністративно-деліктному провадженні у законодавстві можна вважати певним етапним процесом й умовно виділяти серед них кілька із особливостями кожного. Цей процес відбувався одночасно із формуванням мовного законодавства.

Вперше в дореволюційній законодавчій практиці конкретні процесуальні засади розгляду справ про маловажливі проступки отримали закріплення у Правилах провадження справ про проступки у 1889 р. Цим актом були регламентовані: підсудність по таких справах; порядок порушення процедури розгляду справ і виклику до суду; порядок розгляду у волосному суді; порядок винесення ухвал та вироків; порядок провадження за скаргами; порядок подання приватних скарг; порядок подання прохань про скасування остаточних вироків; порядок виконання вироків [1, с. 48]. Кардинально новий етап розвитку законодавчого закріплення інституту перекладача в адміністративно-деліктному провадженні почався після Жовтневої революції 1917 р. Замість ліквідованої системи дореволюційних судів поступово створювалася „радянська” судова система. Так, в ст.10 Декрету ВЦВК від 07.03.1918 р. „Про суд” міститься вказівка про встановлення правил на можливість ведення процесу місцевими мовами, за правилами, встановленими судами спільно з Радами робочих, солдатських, сільських і козацьких депутатів [2, с. 41].

Слід зазначити, що мовне питання з позиції права, можна з’ясувати, проаналізувавши нормативно-правові акти, які врегульовують питання використання мов в Україні. Українське мовне законодавство виходить із національних інтересів та пріоритетів, ґрунтується на засадах взаєморозуміння і поваги етнокультурних традицій усіх народів, які населяють Україну.

Так, перший етап закріплення засад адміністративно-процесуального статусу перекладача в адміністративно-деліктному провадженні у законодавстві можна умовно виділити у часовому просторі до прийняття діючого КпАП України. В Україні першим прикладом кодифікації адміністративного права є Адміністративний кодекс УСРР від 12.10.1927 р., який, на жаль, взагалі не охопив норм щодо вираження правового статусу перекладача [3]. Аналізуючи зміст Адміністративного кодексу УРСР від 12.10.1927 р., необхідно зазначити, що хоча він і не містив у собі усіх норм адміністративного права, але, був досить значущим джерелом адміністративного права, оскільки об’єднав у собі норми, що визначали форми адміністративної діяльності, примусові повноваження адміністративної влади, заходи з охорони революційного порядку, порядок здійснення адміністративного нагляду у галузі промисловості та торгівлі, порядок оскарження незаконних дій адміністрації [4]. Зазначений кодекс діяв до кінця 30-х рр., але офіційно не було скасовано, проте надалі його практично перестали застосовувати і він проіснував до 1980 p., коли були прийняті Основи законодавства СРСР про адміністративні правопорушення. Згадка про перекладача у положеннях відповідного акта „Основи законодавства СРСР і союзних республік про адміністративні правопорушення” від 23.10.1980 р. наводиться у ст.35, в якій визначені права особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, серед яких право виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження [5]. На підставі відповідного законодавчого акта, його базових концептуальних положень у 1984 р. в Україні був прийнятий нині діючий КпАП України. Отже, для першого етапу закріплення засад адміністративно-процесуального статусу перекладача в адміністративно-деліктному провадженні у законодавстві була характерна відсутність чіткого нормативного підґрунтя (через нерозвиненість адміністративного законодавства) щодо визначення процесуального статусу перекладача, що на той період часу мало сприяти проведенню кодифікаційної роботі задля встановлення чітких гарантій, спрямованих на охорону прав, свобод та законних інтересів фізичних осіб у відповідній сфері відносин.

Другий етап закріплення засад адміністративно-процесуального статусу перекладача в адміністративно-деліктному провадженні у законодавстві можна пов’язати із прийняттям КпАП України. Варто зауважити, що першим нормативно-правовим актом, що на державному рівні закріпив статус української мови як державної мови був Закон Української РСР від 28.10.1989 р. „Про мови в Українській РСР” (ст.2) [6], разом із тим відповідний закон закріплював право створення необхідних умов для розвитку і використання мов інших національностей, які проживають в Україні (ст.3). Суттєвим недоліком вказаного закону були положення, в яких закріплювалось (ст.4), що поряд із державною, російська мова проголошувалася мовою міжнаціонального спілкування, іноді офіційною [7, с. 73]. А це у свою чергу створювало перешкоди її застосування у сфері публічного адміністрування, зокрема адміністративно-деліктного провадження, оскільки надало підстави тлумачити останню як другу державну мову. Так, ст.19. Закону Української РСР від 28.10.1989 р. „Про мови в Українській РСР” закріплювала: „Провадження у справах про адміністративні правопорушення в Українській РСР здійснюється українською мовою. У випадках, передбачених у ч.2 ст.3 цього Закону, провадження у справах про адміністративні правопорушення здійснюється національною мовою більшості населення тієї чи іншої місцевості, а у випадках, передбачених у частині третій цієї ж статті, – мовою, прийнятною для населення даної місцевості. Якщо особа, що притягується до адміністративної відповідальності, не володіє мовою, якою здійснюється провадження, вона може виступати рідною мовою і користуватись допомогою перекладача”. Положення цієї норми, нажаль, не відтворюються у положеннях КпАП України, як це, наприклад, закріплено в ЦПК України (ст.7) і КАС України (ст.15).

Слід зазначити, що у середині 80-х рр. ХХ ст. активізувався процес вдосконалення законодавства, внаслідок чого певні адміністративно-правові інститути отримали повноцінне правове визначення, наприклад, кодификацію норм у сфері адміністративного примусу та застосування адміністративної відповідальності, – у 1984 р. був прийнятий Кодекс України про адміністративні правопорушення, в 21 главі якого приділялася увага особам, які беруть участь в адміністративно-деліктному провадженні, в тому числі і адміністративно-правовому статусу перекладача, який абсолютно ідентичний нині діючому. Так, ст.274 КпАП України в редакції від 07.12.1984 р. вперше закріплювала процесуальний статус перекладача: „перекладач призначається органом (посадовою особою), в провадженні якого перебуває справа про адміністративне правопорушення. Перекладач зобов’язаний з’явитися на виклик органу (посадової особи) і зробити повно й точно доручений йому переклад” [8]. Запропоновані положення зазначеної статті до цього часу жодного разу не зазнавали змін та доповнень, що безперечно можна вважати певним недоліком законодавства, проте подібний підхід до законодавчого регулювання процесуального статусу перекладача на практиці довів свою ефективність, оскільки проіснував досить тривалий час. Однак, в умовах кардинального реформування системи державного адміністрування, складного перехідного етапу українських політичних і економічних реформ 80-х рр. XX століття, виникла потреба у більш чіткому законодавчому закріпленні адміністративно-процесуального статусу перекладача в адміністративно-деліктному провадженні.

Третій етап закріплення засад адміністративно-процесуального статусу перекладача в адміністративно-деліктному провадженні у законодавстві розгортається з початку 90-х років ХХ століття. Слід зазначити, що на сучасному етапі адміністративно-процесуальний статус перекладача в адміністративно-деліктному провадженні слід розглядати крізь призму мовного питання, що можна з’ясувати на підставі аналізу нормативно-правових актів, які врегульовують питання використання мов в Україні. Українське мовне законодавство виходить із національних інтересів та пріоритетів, ґрунтується на засадах взаєморозуміння і поваги етнокультурних традицій усіх народів, які населяють Україну. Насамперед, слід зазначити, що державний статус української мови закріплений Конституцією України. Так, ст.10 Конституції України встановлює, що державною мовою в Україні є українська мова: держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України (ч.1); в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України (ч.2); застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом (ч.4) [9]. Отже, за відповідним конституційним положенням використання державної української мови в адміністративно-деліктному провадженні як сфері публічного адміністрування, є обов’язковим, а інші мови можуть використовуватися разом із українською мовою.

Нещодавно був прийнятий новий Закон України від 03.07.2012 р. „Про засади державної мовної політики” [10], відповідно до ст.6 якого державною мовою є українська, яка обов’язково застосовується на всій території України при здійсненні повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади. Отже, за відповідним положенням зазначеного закону є логічним і закономірним, що використання державної української мови в адміністративно-деліктному провадженні є неухильним.

Таким чином, історичний аналіз закріплення засад адміністративно-процесуального статусу перекладача в адміністративно-деліктному провадженні у законодавстві дозволяє стверджувати, що хоча дослідження відповідного статусу перекладача наприкінці ХХ століття здійснювалися фрагментарно і непослідовно, позитивним було прийняття КпАП у 1984 році. Проте, закріплений процесуальний статус саме перекладача у чинному законодавстві, який на сучасному етапі є недосконалим і передбачає тенденцію оновлення або взагалі зміни, можна вважати фрагментарним, адже не містить чіткого визначення. Серед етапів закріплення засад адміністративно-процесуального статусу перекладача в адміністративно-деліктному провадженні у законодавстві можна виділити: 1) перший етап – до прийняття КпАП України (до 1984 р.) – характеризується відсутністю чіткого нормативного підґрунтя щодо визначення процесуального статусу перекладача; 2) другий етап – починається із прийняттям КпАП України (з 1984 р.) – характеризується узагальненим висвітлюванням процесуального статусу перекладача в адміністративно-деліктному провадженні; 3) третій етап – поділяється на підтапи: 1) з початку 90-х рр.; 2) з початку XXI століття – так само характеризується фрагментарністю закріплення процесуального статусу перекладача в адміністративно-деліктному провадженні.

Підсумовуючи, слід зазначити, що розгляд засад закріплення адміністративно-процесуального статусу перекладача є актуальним і важливим, в той же час, його необхідно співвідносити із пріоритетами і потребами сучасної нормотворчої діяльності. Доцільно враховувати спеціалізацію наукового дослідження проблематики адміністративно-процесуального статусу перекладача в адміністративно-деліктному провадженні у співвідношенні з комплексним підходом до дослідження, це у свою чергу дозволить сформувати міцну наукову базу для формулювання адміністративно-процесуального статусу перекладача у нормах нового вітчизняного адміністративно-деліктного кодифікованого законодавства.

Література:

1. Кирин А.В. Административно-деликтное право : (теория и законодательные основы) : монография / Анатолий Вадимович Кирин. – Москва : Норма : ИНФРА-М, 2012. – 464 с.

2. История законодательства СССР и РСФСР по уголовному процессу и организации суда и прокуратуры 1917-1954 гг. : [сборник документов / сост.: Л.Н. Гусев]. – Москва : Госюриздат, 1955. – 635 c.

3. Адміністративний кодекс УСРР від 12.10.1927 р. // [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/KP270014.html.

4. Гриценко І.С. Кодифікація адміністративного права в історії державотворення в Україні / І.С. Гриценко // Вісник Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченко. – 2010. – № 84. – С. 4–6.

5. Основы законодательства Союза ССР и союзных республик об административных правонарушениях от 23.10.1980 г. // [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://pravo.levonevsky.org/baza/soviet/sssr3618.htm.

6. Про мови в Українській РСР : Закон Української РСР від 28.10.1989 р. № 8312-XI // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1989. – № 45. – Ст. 631.

7. Антонович М.М. Законодавство України та зарубіжних країн щодо статусу державної мови (порівняльний аспект) / М.М. Антонович // Право України. – 1999. – № 6. – С. 73–83.

8. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 р. № 8073-X // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1984. – № 5. – Ст. 1122.

9. Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради. — 1996. – № 30. – Ст. 141.

10. Про засади державної мовної політики : Закон України від 03.07.2012 р. № 5029-VI // Відомості Верховної Ради України . – 2013. – № 23. – Ст. 218.